Зачароване місце

Квітень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1502 переглядів

… Пустился снова и начал чесать дробно, мелко, любо глядеть;

до середины – нет! не вытанцывается, да и полно!

Минув гоголівський ювілейний рік і достатньо часу після нього, аби можна було оглянути, що дали нашому літературознавству ті урочистості. А що результати набагато скромніші, ніж можна було очікувати, то й зрозуміти їх причину.

Навряд чи варто вкотре нагадувати, як в Україні ведеться з академічними виданнями класиків. Утім, здавалося б, Гоголь, чиї рукописи переважно вивчено й видано вже десятиліття тому (а якщо згадати Тіхонравова, то й понад століття), Гоголь, прокоментований і досліджений як мало хто з його українських сучасників, міг би отримати від вдячних земляків нове зібрання творів, гідне двосотріччя…

Міг би, а чому й ні.

Семитомне видання (упорядник Павло Михед), що його досі не завершив Інститут літератури НАН України, вже встигли (переважно у ніжинських збірниках) поставити поряд із таким же незавершеним 23-томником московського Інституту російської літератури. Щоправда, є певна різниця у кількості томів, але байдуже: справді, не давати ж поряд із українськими перекладами російських рукописних варіянтів! Тож, певно, коментарі відображають сучасний стан гоголезнавства, пропонують синтез шанованих традицій і новітніх методологічних пошуків? Перегляньмо «ювілейні» та «постювілейні» томи: «Повісті» (2009), «Мертві душі» (2009) та «Духовна проза» (2010). В око впадає передовсім обсяг приміток: декілька десятків сторінок, порівняно із сотнями російського академічного видання. То й не дивно, що характер вони мають не лише компілятивний, а й цілком випадковий. У коментарях Ганни Улюри до петербурзьких повістей є Мєрєжковський, але немає Розанова, є Епштейн і немає Вайскопфа; серед приміток є й зроблені наче для неписьменних (пояснено, що таке Казанський собор) або й просто помилкові («Записки божевільного» начебто було опубліковано з підзаголовком «Клапті з записок божевільного»; насправді ж це альтернативна назва повісти у першовиданні «Арабесок»). Але це ще серйозна праця порівняно з коментарями Павла Михеда, Тетяни Михед та Наталії Сквіри до «Мертвих душ». Огляд історії створення поеми практично не містить літературного контексту: звісно ж, відомі й компетентні фахівці чудово знають, чому Гоголь перечитував у Римі Гомера й Данте, Сервантеса і Скота, проте читачів про це не зволили повідомити, мабуть, уважаючи це за загальновідомі матерії. А що ж тоді наведено? Цитати з Нечуя-Левицького (Манілов – «це щирий українець, а не кацап») і Панаса Мирного («це зразки з наших панів, а не кацапських»). Можна тільки схвалити такий патріотизм: душі хай мертві, але ж наші, гріх віддавати москалям. А самі примітки до тексту… кому потрібні примітки до тексту? Обмежилися тими, що їх колись зробили перекладачі Григорій Косинка та Іван Сенченко. «“Царство нудиться” – вираз із Євангелія»; справді академічний рівень. Проте й видали шість томів, а не три, як ті ж таки москалі.


 
Світлина Сергія Светлицького / УНІАН

Нехтування норм публікації та републікації текстів, здається, поступово стає (чи вже стало?) таким поширеним, що мало не загальноприйнятим. Візьмімо аж ніяк не гіршу – а може, навіть, і кращу – з нещодавніх антологій, присвячених ювілярові, «Гоголь & Ґоґоль», 76-й випуск «Хроніки-2000» (2009). Три розділи – «Генеалогія М. Гоголя», «Гоголь як митець слова» та «Знакова постать двох культур» – містять чимало посутніх речей із того, що сказали про письменника українці, від Олександра Лазаревського до Юрія Барабаша, Григорія Грабовича,...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі