За лаштунками корупції

Липень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1675 переглядів

Корупція, тобто використання влади для особистого збагачення – вдячна тема для популістів. Вона – корупція – дедалі дужче дратує суспільство, багатомільярдні цифри розкрадань і розкішні маєтки можновладців спричиняють заклики до посилення покарань. Але чи можна у такий спосіб справді позбутися корупції? Чи може постати в Україні влада, здатна на це? А навіть якщо так, то чи не буде вона ще гіршою за корумповану? Нарешті, якщо просто «висмикнути» корупцію з нашого життя, то чи стане воно кращим?

Почнімо з останнього. Уявімо, що від завтра хірург більше не пропонує вам сплатити за операцію. І живе на ті кілька тисяч гривень, які йому платить держава? Ні, звісно! Більш-менш кваліфікований фахівець або піде до платної клініки, або поїде за кордон, тож і вам доведеться йти або їхати за ним, але вже за більші гроші. Уявіть, що чиновник не бере хабара за скорочення заплутаної та дурної процедури, а даїшник справді виписує штраф у кількасот гривень кожному, хто перевищив швидкість на безлюдній дорозі через ліс, що з якогось дива вважається вулицею міста. Ваші збитки від цього теж тільки зростуть, навіть у першому випадку, адже ви добровільно погоджуєтеся на хабар як менше – порівняно з утратою часу на законну процедуру – зло.

В усіх цих та багатьох подібних випадках корупцію, якби її не існувало, довелося б вигадати, що, зрештою, люди давно й зробили[1]. Головна вада корупції, отже, полягає не в тому, що вона нам забагато коштує безпосередньо, а у викривленні стимулів. Адже начальник ДАІ не зацікавлений у збільшенні дозволеної швидкости до розумної межі (а також в облаштуванні місць для паркування та інших добрих справах), доки він має змогу через підлеглих збирати данину. До речі, такі ж викривлення спричиняють і плани на штрафи. Так само хірург опиратиметься переходові до системи «гроші ходять за пацієнтом», доки він має змогу використовувати фінансовані державою обладнання та приміщення лікарні. Нарешті (і це найстрашніше), корумпований чиновник зацікавлений, щоби процедурна тяганина була нездоланна, правила – обтяжливі та непрозорі, а закони – розпливчасті, суперечливі й узагалі неможливі до виконання. Тоді від нього залежить якнайбільше. І щойно такий чиновник домагається свого – порочне коло замикається: корупція стає системною. Як зазначив свого часу Олександр Пасхавер, спотворюється сама структура держави: «хабаромісткі» функції розвиваються гіпертрофовано, за рахунок таких життєво важливих, як стратегічне планування.

Втім, ці міркування актуальні для будь-якої країни, та й корупція більшою чи меншою мірою існує повсюдно. То чому ж в одних країнах вона взагалі майже не становить проблеми; інші – потерпають від корупції, але не надто, хоча (важко повірити!) вони корумповані не менше, а може, й більше за нас; а от Україна від корупції виє?

Показник, яким вимірює корупцію Світовий банк[2], має промовисту назву «Контрольованість корупції». Адже найменш корумповані країни відрізняються від корумпованих більше саме пильним та дієвим повсякденним контролем за чиновниками. І то не з боку правоохоронних органів (ті й самі потребують контролю: «Qui Custodiet Ipso Custodes?»), а безпосередньо з боку громадян та їхніх політичних представників з опозиції і, зрозуміло, преси, завжди охочої до «гарячих» новин. Тобто там працює система славнозвісних «стримувань та противаг». Тому чиновник не може красти забагато, не може безкарно використовувати вкрадене і – найголовніше – не може суттєво впливати на ухвалення законів, за якими йому працювати. Тож там і не замикається згадане порочне коло.

Але так відбувається, якщо від самого початку закони ухвалювали переважно природним шляхом – як затвердження усталеної практики. Натомість, коли закони тій практиці суперечать, коли їх, наприклад, накидає авторитарна влада з метою «модернізації», тоді на злочинців перетворюються всі. Відповідно, покарання перестає бути невідворотним: скромний чиновник чи поліціянт раптом набуває влади, стає «начальником» і на власний розсуд вирішує, кого саме карати, а кого – милувати (звісно ж, за гроші чи іншу винагороду). Так свого часу сталося в Російській імперії. А за більшовицької влади абсурд досяг апогею: її закони в економічній, культурній, ідеологічній та багатьох інших царинах були вже цілковито штучними. Власне, комуністична ідея і прижилася саме на цій території, бо її мешканці звикли, що «закони пишуться для дурнів», а насправді застосовуються за особистим рішенням «начальника». Саме там, у радянських та дорадянських часах корені нинішнього злету корупції, оскільки нею – у вигляді «блату» – було просякнуте все тодішнє суспільство. Хіба що давали і брали хабарі не стільки грошима, скільки натурою, послугами, за принципом «ти мені – я тобі».

Коли діяти у межах законів неможливо, будь-яка боротьба з корупцією «зверху» втрачає сенс, адже антикорупційні закони застосовуються так само вибірково. Знаємо багато прикладів усунення «незручних» чиновників та міських голів нібито за хабарництво, а тим часом безліч відомих корупціонерів, доки вони «вміють домовлятися», ніхто не чіпає.

Ба більше: якби навіть антикорупційна діяльність досягла успіху, це була би Пірова перемога, бо життя стало би нестерпним. Адже у разі поганих законів найкращою для всіх є ситуація, коли вони не працюють. Наприклад, так звана «Контрабанда-СТОП» одразу після перемоги Помаранчевої революції просто зупинила імпорт та великою мірою посприяла його монополізації. Це легко було передбачити, адже багато норм – як-от заборонні імпортні мита на мобільні телефони та побутову техніку – запроваджували вочевидь не для того, щоби їх виконувати. Налякані перемогою революції та посиленим контролем чиновники заходилися працювати згідно із законом, який, до речі, наділяв їх неабиякими повноваженнями, але не відповідальністю перед «клієнтами»-імпортерами. У результаті імпорт майже зупинився. Змогу розмитнити товар отримали передусім ті, кому чиновники довіряли, тобто знали, що їх не «здадуть», а також... самі контролери, точніше, фірми, що їх вони «кришували». Врешті-решт, боротьба з корупцією закінчилася повною її (корупції) перемогою. Внаслідок дефіциту та монополізації почали зростати ціни, і уряд змушений був тихенько послабити тиск. Хіба що було знижено або скасовано деякі митні ставки[3].

Однак треба зазначити, що хабарництво та розкрадання бюджету – це лише видима частина айсберґа, піна на поверхні справжніх «схем». Саме тому влада до певної міри поблажливо ставиться до публічної метушні з цього приводу (хоч і висновків не робить). Найдужча та найшкідливіша корупція пов’язана з чинником, що його у розвинених країнах кваліфікують як «конфлікт інтересів»: поєднання влади з бізнесом. Чиновник, який має інтерес у певному бізнесі, може не брати хабарів і відкатів, не «виводити» кошти, не «пиляти» бюджет. Він просто створює певній фірмі виняткові умови та привілеї й навмисне придушує всі інші. Монополізуючи ринок на користь «свого» бізнесу, він не просто грабує в такий спосіб споживачів, але й зменшує і поточний добробут (через ефект deadweight loss[4]), і темпи його зростання (через спотворення ринкового конкурентного відбору).

Не дивно, що в країнах, де корупція зводиться до хабарів, справи йдуть не так погано, як у тих, де панує монополізація[5]. Приміром, свого часу у Східній Азії, за розповідями свідків, платити доводилося чи не геть за все. Але всі знали «таксу», кожен міг прийти до офісу, сплатити належне – і ґарантовано отримати результат. Тобто корупція не скасовувала рівність можливостей, не порушувала права власности, не визначала переможців у ринковій конкуренції, а виступала мовби своєрідним податком. Звичайно, він заважав вести бізнес, але не більше, ніж будь-який інший податок. Враховуючи, що звичайні податки у цих країнах були невисокими, а ризики (як, скажімо, втрата власности) – неістотними, разом вимальовувалася доволі приваблива (хоча й не дуже «соціяльна») картина. Натомість в Україні корупція не просто накладається на і так чималі платежі до бюджету: вона виступає засобом переділу ринків, ресурсів і навіть самої власности на користь «своїх» фірм, які належать чиновникам та політикам.

Таке поєднання влади та бізнесу є характерною рисою «суспільного порядку з обмеженим доступом», як його назвали Дуґлас C. Норт, Джон Джозеф Воліс та Бері Р. Вейнґаст[6]. Сутність цього «порядку» полягає в наділенні привілеями тих, хто може вдатися до небезпечного для влади насильства. Це вимагає обмеження доступу до привабливих економічних ресурсів, власности та ринків для всіх інших. Інакше кажучи, тим, хто має фактичну владу, дають можливість користуватися нею задля особистого збагачення на реґулярній основі, аби заохотити їх до мирного співіснування. Отже, те, що з позицій модерного устрою «з відкритим доступом» уважається корупцією, є нормальним способом існування «обмеженого доступу». Названі співавтори зазначають, що подекуди боротися з такою корупцією не лише марно, а й небезпечно, адже позбавлені корупційних стимулів лідери або групи можуть удатися до відвертого насильства.

Але чи загрожує це Україні? Питання наразі дискусійне. Видається, що навпаки: сьогодні у нас головну загрозу стабільності «обмеженого доступу» становить суспільне збурення, спричинене корупцію в усіх її різновидах. Люди вже не сприймають розкошування чиновників і багатство наближених до влади бізнесменів (олігархів) як нормальні речі. Інший бік цього збурення – нелеґітимність власности, отриманої корупційним шляхом, зокрема – й у процесі приватизації, але водночас, на жаль, і будь-якого іншого багатства в уявленні людей, які нездатні або не хочуть розрізняти його за джерелами походження. Адже суспільна свідомість наших співгромадян змодернізована вже достатньо, аби відкидати привілеї, але ще недостатньо, аби відрізняти підприємців, що здобули свої статки у чесній конкуренції, від тих, хто завдячує їх саме упривілейованому становищу. Люди також не усвідомлюють наслідків можливої «реприватизації». Саме тому на хвилі «боротьби з корупцією» найімовірніше може прийти популістська влада на кшталт Лукашенка (який, нагадаємо, саме так і переміг). А логіка перерозподілу невблаганно веде до диктатури, яка просто централізує корупцію – майже так само, як нинішня влада, тільки під іншими гаслами. І те, й інше є консолідацією «обмеженого доступу» та відтягуванням країни від переходу до проґресивнішого суспільного ладу. А без такого переходу корупцію, як бачимо, не подолати.

Що ж робити у такій ситуації?

Сторінки2

Про автора
Категорiї: 
Теґи: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.