З цікавости й звички

Березень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
128 переглядів

Перший мій текст, який я переклала з української на російську, – Андруховичів роман «Перверзія». Годі шукати тут чогось дивного чи екзотичного: й Україна, і література для мене були рідними, а «москалів» там, де я ще пів року тому мешкала, заведено було не любити так само, як і будь-де в провінції; у цьому сенсі «Україна» починалася вже в передмісті Москви.

Моє рідне місто – Ростов-на-Дону. Там говорять майже суржиком і звук «г» вимовляють м’яко. Половина населення – природні українці (в тому числі – один із моїх дідів і бабуся-козачка), а обидві мої улюблені приятельки шкільних років – Таня Яґусєвіч і Ґета Мараховська – були художницями польської крові (1916 року сюди разом із викладачами та частиною студентів «евакуювали» Варшавський університет). Україна була в сусідстві, й там жили якісь примарні родичі: мої батьки їздили на «посудний шопінґ» до Донецька, а з Костянтинівки мені привозили важкенькі холодні скляні кульки (відходи якогось місцевого виробництва). Вже як дитинство добігало кінця, ми теплою компанією слухали «Радіо Свобода» по-українськи, бо російський варіянт глушили. Зв’язок України та свободи відтоді став для мене безсумнівним.

Моя юність минула в античному музеї-заповіднику «Танаїс» під Ростовом, де ми жили на початку 1980-х невеликою комуною, шалено любили одні одних, писали нескінченні тексти про цю любов, малювали картинки, влаштовували гепенінґи й інсталяції тощо. Мабуть, це скидалося на станіславські збіговиська приблизно тих самих часів. Таких рятівних місць у совєтизованому світі було декілька, майже всі ці місця ми, природно, знали, приймали гостей і самі туди час від часу наїжджали.

У середині 1980-х у Ростові з’явилася весела й дуже заводіяцька російськомовна компанія зі Львова – Дмитровський, Емдіна, Гоша Буренін, Оксанка... Здається, бував тут навіть Кузя з «Братів Гадюкіних». Львів’яни вирізнялися за двома суттєвими позиціями: віддавали перевагу траві, а не портвейну, місту, а не селу (хай і музейному). Ця ростовсько-львівська пристрасна дружба тривала років із десять і змінила наше місто. Основи нової полісної культури в цьому місті заклав Серьожа Тімофєєв, котрий декілька років зависав між Львовом, де навчався в Поліграфічному інституті, та Ростовом. Співавтором Тіминих прозових опусів був львів’янин Макс Василенко. Тіма для Ростова – «наше все», як Іздрик для Львова чи Курьохін для Пітера. Його вбили під п’яну руку в Москві у 1993...

«Стихійне українство» тривало, відтак, зі мною і в Москві. Мій набутий, вважай одразу після переїзду сюди, друг Сід був із Криму/Дніпропетровська та курував у Москві літературний «Кримський клуб». Це він, власне, й запросив Андруховича до Москви.

Отож під час зустрічі у 1998 році в Москві я сприйняла Юру як щось знайоме, улюблене, зрозуміле та кайфове, тим більше, що за віком ми різнилися в кілька місяців. Я досі мала стійку до участи в «самвидаві» звичку, тож і в моїй готовості перекладати Андруховичеві тексти годі побачити щось особливе.

Особливе почалося тоді, коли через п’ятнадцять хвилин після знайомства я збагнула, що Андрухович – трагічний персонаж. Він не хотів бути собою. Світовий лад його так само не влаштовував.

Природні трагіки – явище вкрай рідкісне. Буває, на цілу світову епоху трапиться один трагік і край. І хоча я нічого про Андруховича тоді не знала, мене відразу охопило дещо моторошне відчуття історичної ваги події.

Природа та місто йому тоді підігрували. Лютий видався суворим (Юра приїхав у піжонському білому плащі), між зустрічами доводилося вештатися по холодних звітрених вулицях, на яких чомусь годинами не траплялося жодної кав’яреньки й навіть жодної лавочки, не кажучи вже про туалети. Ми до пуття не знали цих міських околиць. «Я щойно збагнув, навіщо Бог створив нас, – пожартував Андрухович, коли ми знову заблукали. – Щоб дивитися зверху на ідіотів і сміятися».

На той час я пів року жила в Москві, куди якось у нічну зливу буквально втекла від свого ростовського бойфренда –...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі