Юрій Шевельов проти Арнолда Тойнбі, або Порахунки з Европою, 1948 рік

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
48
2299 переглядів

Ми часто говоримо про европейськість України, реальну і уявну. Ми часто вважаємо, що в основному знаємо про різні іпостасі Юрія Шевельова – науковця, професора, есеїста і редактора. Однак варто заглибитися в ці теми – і виявляється, що вони приховують чимало несподіванок. Хочу розповісти про невідому сторінку з історії українського окциденталізму і про одну, досі не відому іпостась Шевельова. А основною темою цієї статті стане ситуація повоєнної европейської кризи і ресентимент щодо Заходу людини з планети Ді-Пі.

У повоєнний час після Другої світової війни особливої гостроти й актуальности набувають дискусії довкола ідеї «Заходу» та «духовної кризи» Европи. І, що важливо, політику при цьому розглядають під кутом духовно-моральних критеріїв, що дає змогу говорити про цю чи не останню загальноевропейську духовну дискусію ХХ століття. Зрештою, про духовну кризу Европи заявив іще Едмунд Гусерль у передвоєнний час у «Кризі европейського людства і філософії» (1935), але вже перші декади ХХ століття принесли розчарування в ідеях проґресу і соціяльних рухах, законодавцем яких і стала новочасна Европа. Освальд Шпенґлер, Хосе Ортеґа-і-Ґасет, Карл Ясперс та інші філософи вказували на крайній раціоналізм, появу масової людини і технократичність мислення як на основні причини, що призвели до політичного, соціяльного і культурного занепаду західного суспільства. Вони розглядали політику як частину морально-духовної ситуації, а появу масового суспільства – як наслідок розвитку техніки і раціоналізму.

Проте ситуація кризи «европейського духу» стає засадничою в інтелектуальному житті саме повоєнної Европи. 1946 року в Женеві навіть відбулася міжнародна конференція на тему «Европейський розум», у якій узяли участь провідні інтелектуали Европи: Альбер Камю, Дьордь Лукач, Карл Барт, Карл Ясперс, Дені де Ружмон та інші. У листі-запрошенні організатори писали: «У час, коли Европа не впевнена в тому, яке майбутнє її очікує», бажано розпізнати, «що в минулому становило її духовну сутність буття і якою в майбутньому буде її місія у світі, який тепер переходить повну метаморфозу». У своєму виступі Ясперс закликав пильніше розглянути, як він його називав, осьовий період, або епоху катастрофічних трансформацій, яку, на його переконання, світ переживав у повоєнний час. Він поставив питання гостро: «Що є Европа? Яка позиція Европи в зміненому світі? Чого ми можемо чекати від европейської самосвідомости?» Ясперс був схильний бачити Европу не просто географічно, а як «духовний принцип», як «принцип Заходу», що «захопив і колонізував земну кулю, а біла людина всюди встановила свій привілей». Однак сьогодні, констатував він, «центр тяжіння західного людства рухається далеко від Европи на широкі простори Америки й Азії», а «Европа сьогодні усвідомлює, за контрастом, свій особливий характер і завдяки цьому втрачає свою абсолютність».

Такі деколоніяльні дискусії довкола зміни центру тяжіння стають тлом для українських загальноевропейських дискусій повоєнного часу. Ключову роль у них відіграє Юрій Шевельов. Як літературний критик він виступає в 1945–1953 роках під псевдом Юрій Шерех, фактично трактуючи його як свого двійника (про зміну ідентичностей, роль псевд в історії життя Юрія Шевельова і театр «розрадянення» тоталітарної людини див. мою статтю «Посттоталітарна пам’ять: виправдати чи виправити?», Критика, 2009, ч. 12, с. 22–24). Водночас він активно долучається до інтелектуальних дискусій довкола Заходу (Окциденту) і кризи Европи, найчастіше виступаючи під псевдом Гр. Шевчук. Питання з псевдонімами («ціною назви», як обіграв цю тему Ігор Костецький в однойменному оповіданні) стало ознакою тієї трансформації ідентичностей, яку довелося пережити повоєнним «переміщеним особам» (Ді-Пі) з України. Про складні перипетії маскування ідентичностей та власні ролі Шевельов писав 1948 року в листі до Юрія Лавріненка:

До газет під Шерехом більше не писатиму, бо наші донцовці використовують мої статті для компрометації мене особисто і як професора університету, а я цього дозволити не можу. Шевчук писатиме на літературно-мистецькі теми, а Юрський на публіцистично-наукові.

Насправді багато своїх публіцистично-наукових та інтелектуальних публікацій Шевельов підписував саме Гр. Шевчук – не іменем «людини з біографією», а «моральною категорією», як він сам зізнавався.

Отже, 1948 року в газеті «Українські вісті» Шевельов (під маскою Гр. Шевчука) публікує, як він відгукується, «довжелезну статтю – на шість продовжень» під загальною назвою «Рахунок Европі» (сьому частину «У статтю втручається життя» додано дещо пізніше). Приводом стала публікація оповідання польського письменника Анджея Бобковського «Прощання», яке викликало бажання (і потребу) ширше обговорити ситуацію українця на імміґрації, проблему чужини і розчарування в Заході. Саме такі настрої переживали українці в таборах переміщених осіб у повоєнний час. Загалом позицію українського переселенця Шевельов характеризував так:

Ми воліємо мати Захід своїм союзником, але кінець-кінцем наша принципова постава не визначається поставою Заходу, а визначається життєвою конечністю нашого народу.

Відповідно, він порушує питання перед повоєнною українською міґрацією «поставити правильну діагнозу хворобі Заходу» і «оцінити ту кризу довір’я до Заходу», яка спостерігається в еміґрації, зокрема серед молодшого покоління.

Своєрідні порахунки з Европою, які виставляє Шевельов, стосуються ситуації міґрації, безґрунтянтства і загалом переселення (переміщення). Він аналізує вірші Леоніда Полтави як репрезентативного представника покоління, що «судить Европу». «Здається, не буде помилкою ствердити, що ці настрої, особливо серед того покоління вихідців з Великої України, якому тепер 20–30 років, масові і може навіть панівні», – говорить він. Шевельов веде мову передусім про тих, хто не повернувся до СССР, оскільки вони є принципово антирадянськими людьми, однак «безсумнівна попри все і їхня нехіть до Европи, часом затамована, а часом і душевно усвідомлена», – констатує він. Критика і нехіть до бюрґерської Німеччини, які знаходять вираз у ліриці Полтави, за силою експресії та неґації є «високомистецьким літературним еквівалентом повоєнних погромів німецьких крамничок, вчинюваних остарбайтерами», – пише критик про силу ресентименту у цих віршах.

Причому йдеться про неприязнь не лише до Німеччини, а й до всього західного світу. Поетова розмова перетворювалася на розмову з «усім західним світом. І в перебігу розмови поет зрікався цього світу». І хоча зруйновані німецькі міста були в риштуванні, а повоєнне життя налагоджувалося, поет не може знайти місця у ньому. «І прямим наслідком цього з’являються настрої приречености, пасивности, безсилля, безпорадности, недоречности, непотрібности, нікчемности». Такі настрої автор статті називає не суто літературним феноменом – спліном чи розчаруванням, а чинником реального життя.

Шевельов фактично аналізує «духовну ситуацію сучасности» в категоріях Карла Ясперса, говорячи про повоєнний осьовий час трансформації цивілізацій і культур.

Настрої трагічного розчарування в Европі, ненависти до неї, ідеалізації в противагу европейському навіть такого свого, яке ідеалізації не варте, – а внаслідок цього – розчарування, скепсис і нігілізм – це настрої сильно поширені, особливо серед великоукраїнської молоді нашої міграції, і не можна більше про це мовчати, –

констатує він. Шевельов відкидає всякий обман, який бачить у шаблонних фразах про «належність України до Европи» і про «оборону европейсько-християнської цивілізації». Натомість автор позичає вислів Ортеґи-і-Ґасета, щоб назвати цю ситуацію кризою і говорить про омертвіння почуттів як причину нинішньої духовної кризи. Матеріялізацію духовного складника і омертвіння культурної свідомости Ортеґа бачив у брехні, яка пронизує всю свідомість. «Те, чого не продумують, те, у що не вкладають свого, живого змісту, – це завжди брехня», – підсумовував від себе Шевельов. І водночас уважав, що саме той основний закид, який українські імміґранти говорять на адресу Заходу, тобто «головне обвинувачення, яке висувається на адресу Европи», – це якраз «обвинувачення в забріханості». Відповідно, Шевельов закликає до відкриття правди, тим самим включаючись у коло проблематики повоєнної екзистенціяльної філософії.

Як відомо, Ясперс та екзистенціяльна філософія і релігія саме в той час порушують питання правди і трансформації Я. Щоправда, стосунки Шевельова з екзистенціялізмом були зовсім не простими: то він пише листа до Сартра з пропозицією присвятити цілий випуск журналу «Арка» французькому екзистенціялізмові, то зауважує:

Я далекий від того, щоб солідаризуватися з екзистенціалізмом. Він – витвір не нашої ментальності, молодої і здорової, попри всі розчарування і удари життя, і є в ньому риси старечої трухлявости. Але одну з його незаперечних позитивних рис становить його приналежність до великого руху за правду.

Екзистенціялізм і окциденталізм у теорії Шевельова насправді досить переплетені. Тож основною умовою відновлення і відживлення Заходу для автора є живе слово. Власне, єдиною смертельною небезпекою для Заходу, на думку Шевельова, є «змертвлення слова», тобто поширення облудної фрази, що не має нічого спільного з дійсністю, і підміна творчости імітацією та ритуальністю. «Перемога фрази та обрядовости означала б кінець Заходу», – стверджує він.

Іще одна ідея набуває важливого значення у повоєнній критиці Шевельова, а саме – ідея «безґрунтянства», суголосна із сучасною постколоніяльною парадигмою міґрації. Саме цю ідею розгортає Шевельов у свій мюнхенський період, вона стає знаком цілої доби, що засвідчив роман його близького товариша В. Домонтовича «Без ґрунту» (написаний у 1942–1943 роках і опублікований у повоєнній Німеччині 1948 року). Іншими словами, йдеться про ситуацію міґрації, переміщення, яка набула в ХХ столітті особливого значення, а у ХХІ столітті стала глобальною. Як зауважив Шевельов, період модернізму був «переходом від літератури, приліпленої до свого ґрунту, як біла хатка до чорноземлі, – до літератури, відірваної від свого ґрунту і спраглої віднайти його». Цю меланхолійну тугу за безґрунтям Шевельов у статтях із циклу «Зустрічі з Заходом» пояснював тим, що

є своя солодкість у безґрунтянстві і в жадобі ґрунту, і ще не знати, де першопричина сучасного безґрунтянства: в зовнішній механіці воєн і революцій, – чи в тому, що в душі людини зародилася туга за безґрунтям?

Він же трактує безґрунтянство як кардинальну екзистенціяльну тему ХХ століття і тему автобіографічну, стверджуючи, що «на офіційній світовій мові» безґрунтянство означено «смішним словом “діпі”».

                                                                                                  В. Домонтович «Доктор Серафікус. Без ґрунту». Київ: Критика, 1999

Загалом оскарження і «рахунок Европі», що його виставляє Шевельов, заторкують питання духовної кризи Европи не прямо, а з позиції переселенця, міґранта. Його закиди стосуються, по-перше, нечутливости Заходу до інших національностей, зокрема тих, що їх репрезентує людина Ді-Пі. По-друге, він пропонує розглядати представників Ді-Пі як учасників антиколоніяльного антирадянського руху і, відповідно, бачити їх як абсолют чесности і правдивости, загартований у боротьбі з більшовизмом. По-третє, Шевельов змінює саму парадигму зустрічі та розмови з Европою – він робить неґативізм знаряддям афірмації, коли говорить:

мусимо сказати, що у цій кризі [довіри до Европи. – Т. Г.] в суті ховається реакція здорового організму на всі і всілякі облуди чужого світу. Ця криза – симптом того, що ми шукаємо не відносно кращого, а свого, – хоч і в союзі з розмірно кращим чужим. У цьому союзі те розмірно краще чуже може і само стати здоровішим і міцним.

Можна говорити про відголоски слов’янофільства в поглядах Шевельова на Европу, яка переживає духовну кризу, однак важливо інше: усвідомлення себе повноцінним учасником світового, зокрема західного, інтелектуального процесу. Ба більше, український критик перевертає опозицію Україна–Европа, стверджуючи ідею «орієнтації Европи на Україну».

І так ми приходимо до ідеї орієнтації Европи на Україну. Це не помилка, шановний читачу, що так звик читати безконечне водолійство наших лицарів бляшаних фраз про орієнтацію України на Европу, на ще когось. Це висловлення тієї простої істини, що не тільки ми маємо чого повчитися в Заходу, а і Захід у нас. Тільки становище наше тут вигідніше, бо ми знаємо, чого нам слід учитися в Заходу, а Захід у наївній самовпевненості не знає, що і чого він повинен учитися в нас.

Так підсумовує Шевельов свої порахунки з Европою у 1948 році.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.