Якщо ти не любиш Луї Армстронґа...

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
211 переглядів

Цей спогад напливає кінематографічною стрічкою з любительської камери, з восьмиміліметрової плівки, яка раз по раз, плавлячись, рветься від перегрівання апарата, і на екрані замість зображення – вирва, тріснута нитка візуальних рядів і густий потік пилу світла.

Вдосвіта, коли настала пора достигання лісових ягід – малини або чорниць, вибираються до лісу селяни, переважно старші жінки, чоловіки й діти, збирачі зі слоїками. У напівтемряві ті слоїки схожі на китайські ліхтарі, тільки замість миготливих вогників у слоїках світиться повітря – інколи, коли на них потрапляють промені вранішнього сонця і, заламуючись, змінюють колір від яскраво-зеленуватого до брудно-синього. У просторі лісу ці відблиски нагадують павутиння, ним перешита передсвітанкова темінь.

До малинника треба йти сосняком, запах хвої густий, іще не провітрений, настояний за ніч, під соснами та ялинами руді голки, що осипалися за час росту, і, постукавши ногою по втрамбованій поверхні, чуєш глухий звук зотлілої хвої.

Руки й уста збирачів ягід обмащені малиновим соком, липким, припорошеним пилом, біля кожного з них по кілька вишикуваних у ряд слоїків, наповнених малиною.

Лісові оси, бджоли, джмелі, поколені об шпичаки кущів пучки, втома і солодка гіркота в роті, звуки, що роями комах наповнюють тканину повітря, залитий сонцем малинник.

Із цього починається джаз, принаймні для мене.

І його перші виконавці – оркестри лісових комах.

Плівка переривається, і, замість залитого сонцем малинника – залите світлом простирадло екрана, вивішене на стіні в густому димі пульсуючого світла в «Bowery Poetry Club».

Сьогодні, як і завжди, тут грають джаз.

***

Якщо ти не любиш Луї Армстронґа, а ти, звичайно, можеш його не любити як усякий сучий син або як противник джазу взагалі, вважаючи всю цю музику за ошуканство, сміття, псування доброго смаку, тоді це не для тебе. Relax!

Пісня, яку 1949 року записав Армстронґ, у якій хрипить король джазу й лущить своїми білими зубами слова пісні, мов горіхи, наче протягує тобі дружню руку – come on, baby!

Звичайно, що джаз із CD і живий джаз, як кажуть в Одесі, две большие разницы, і відчути це можна, тільки слухаючи джаз на живо. Джаз – це не лише надбання чи винахід афроамериканців із можливістю імпровізувати, варіюючи музичну тему, легко похитуючи тілом і відбиваючи такт ногою, а також клацаючи пальцями, о, це ціла нова філософія музики, що почалася з невільницьких спіричуелсів, із їхньою тугою, бавовняним пилом на плантаціях південних штатів, білою емаллю здорових зубів.

Чому в Радянському Союзі та в країнах розвинутого соціялізму джаз уважали ворожим, небезпечним, а його виконавців – ледь не прислужниками капіталізму, що отруюють свідомість будівників комунізму, мені не до кінця зрозуміло. Власне, ота ностальгія за втраченим часом без джазу, якась непрощенна образа на совєтський дебілізм прочитується у Васілія Аксьонова, у книжці «У пошуках смутного бейбі», у тій її частині, де йдеться саме про джаз. Йожеф Шкворецький, чеський письменник і пристрасний любитель джазу, просто його фанат, узагалі написав повість «Бас-саксофон», де теж ідеться про ту незрозумілу та придуркувату ситуацію в Чехії за часів Другої світової війни та у післявоєнний період, коли фашизм, а згодом і комунізм, якось підозріло ставився до джазу та джазових виконавців. Не думаю, що якийсь із американських джаз-бендів мав намір цілим складом десантуватися для підпільної діяльности в тилу і пускати під укіс потяги для фронту...

Мій джазовий досвід, порівняно з Аксьоновим чи Шкворецьким, узагалі можна не брати до уваги, хоча перед і під час сезону смертей вождів джаз існував; його, звичайно, не надто популяризували, але джазові фестивалі відбувались, і Алєксєй Козлов тягнув свою джазову нуту за всіх і вся. Мабуть, тодішніх радіослухачів не тероризували джазом так, як, приміром, оперним співом чи симфонічною музикою. Класична музика була найбільшим пережиттям для простих радянських трудівників заводів і полів. Мало того, що на завод міг заїхати квартет і прямо в цеху зіграти Стравінського чи Рахманінова, рідше – якогось Равеля чи Дебюсі або гримнути арію з «Боріса Ґодунова», то квитки на концерти до місцевих філармоній розповсюджували через місцеві комітети, і простий робітник чи робітниця, замість культурно відпочити біля річки чи у дворі свого будинку, забиваючи «козла», були змушені йти на концерт скрипаля чи піяніста, і битих дві години слухати йоперну музику. Тероризування йоперною музикою також посилювало ненависть до комунізму. О, ідея – йоперна музика знищила комунізм, або так: йоперна музика і будування комунізму несумісні, або ще так: до консерваторій, за версією анекдотного Чапаєва, треба приставити охоронців-кулеметників, щоби там не крали консервів, а йоперний театр, йо-майо, можна послати, зрозуміло, до якої бабушки.

Натомість джаз не мав такої примусової любові від радянських громадян, у консерваторіях його не вчили: тож із цими консервами було все путьом, а підпільні джаз-бенди не пускали й на поріг філармоній, а тим паче заводських цехів. І все-таки виконавців і слухачів джазу не бракувало, мабуть, джаз став – через заборону – однією із форм протесту: несуттєво, чи серед музик, які його виконували, чи серед слухачів, що набивались у маленькі зальчики чи кімнатки ЖЕКів, майже кімнати жахів. Інколи, блукаючи короткими радіохвилями, можна було почути не лише радіоголоси мовами народів Радянського Союзу, а й передачі західних радіостанцій мовами, які в Союзі мало хто знав, а тому ті передачі, ясна річ, не глушили, і коли щастило натрапити на музичний канал чи програму, джаз звучав безперешкодно. Хоча справжнім-таки джазом уважався джаз із Америки, себто той, коли ти чув і підсвідомо відчував, що диктор говорить американською англійською. Звісно, записи американських джазменів могли крутити й европейські радіостанції – якісь там шведи чи німці, на крайній випадок поляки або чехи, але характерну вимову англійських слів, сказаних про Луї Армстронґа, Дюка Елінґтона чи Бені Гудмана перед зливою їхніх звуків, не сплутаєш ні з чим.

Мабуть, серед моїх ровесників не було палких прихильників джазу, в кращому випадку наші музичні уподобання і смаки формували «ABBA», «Smokey» і Джо Дасен, Висоцький і «Машина времени». Не пригадую таких і з-поміж фарцувальників західними дисками. Цей бізнес був тоді вельми прибутковим і не зовсім безпечним. Плиту «ABBA», «Pink Floyd» чи «AC/DC», завезену до Союзу, перепродували за п’ятдесят, шістдесят, сімдесят рублів; фарцувальники замотували її обгортку в целофан і витягали диск тільки в тому разі, якщо треба було переконати клієнта, готового заплатити місячну платню прибиральниці, що перед ним – фірмá. А небезпека чигала від міліції, дружинників, рейдів комсомольських комітетів і КҐБ: інколи торг закінчувався арештом його учасників з усіма відповідними наслідками для старшокласників, петеушників чи студентів, які найчастіше цим займалися. Пришити за це можна було що завгодно: від моральної нестійкости будівника комунізму до спекуляції, яку карало вже кримінальне право. Пам’ятаю випадок, коли фарцувальник, перепродуючи диск якоїсь групи й не розуміючи німецьких текстів, видрукуваних на звороті обкладинки, перейшов, упійманий на гарячому, від рук міліції до рук оперів КҐБ: хтось (мабуть, просунутий комсомолець-дружинник) вичитав, що одна з пісень була про Гітлера, тож справа з комерційної відразу перейшла в політичну. Але не пригадую, щоби продавалися такі самі диски із записами джазу. Звісна річ, ніхто або майже ніхто з моїх однокласників не ходив до музичної школи, це вважалося справою хлюпиків, а не справжніх пацанів, але навіть коли хтось, під тиском батьків, і пробував свої сили в музиці, їм світив лише баян – найкращий друг музично обдарованих хлюпиків. Піяніно, скрипка чи якийсь із духових інструментів – це був високий пілотаж, але ударні інструменти чомусь уважалися достойними. Ґітара зазвичай була незамінною супутницею будь-яких посиденьок до півночі. Переважно ті, хто починав грати на баяні, переходили, виявивши шалений опір батькам, на ґітару, і тоді, заробляючи нею бали серед ровесників і старших пацанів, діставали допуск до всіх важливих справ, яких у справжніх пацанів буває дуже багато в тому віці, коли юначий заріст обрамляє горішню губу і починаються полюції.

Думаю, що любов до джазу приходить із часом, цей час ікс може настати будь-коли і будь-де, одначе за сприятливого середовища та бажання з’ясувати цей американський витвір, ідея запізнатися з джазовими напрямами, іменами джазових виконавців і джазових співаків, отримати спеціяльне задоволення в ламанні язика цими американськими прізвищами, заучування напам’ять назв джаз-бендів і їхніх композицій, ні, з-поміж усіляких принад джазова революція має свій запах, свій звук, свій колір, свій ритм. Захриплий саксофон, бас-саксофон, із чорним язичком мундштука та срібним хоботом, із тисячами ґудзичків і отворів, які відкриваються саме тоді, коли треба видобути потрібний звук, схожі на маленькі відкриті дзьобики пташенят, тільки роль матері-батька виконують пальці саксофоніста, вони годують свій виводок. Так колись Боріс Пастернак годував «клавишей стаю».

Якось у Тернополі відбувся перший і останній джазовий фестиваль у місцевому театрі, який, зрозуміло, не найкраще місце для джазу взагалі та його виконавців зокрема. Тернопіль для джазового фестивалю – теж не феєрверк, але насувалася чергова передвиборна кампанія, і котрась із політичних партій, яка, у підсумку, до парламенту так і не втрапила, вирішила привернути увагу потенційних виборців джазовим фестивалем. Театр, на мій подив, був переповнений. Прихованих любителів джазу, які донедавна (а особливо в радянські часи) мусили задовольнятися слуханням джазу через «ворожі» радіостанції, виявилося досить багато, і це трохи захитало мою скептичну думку щодо провінційности цього міста. Овва.

На батьківщині джазу, ну, хай не в Новому Орлеані, а в Нью-Йорку, зі слуханням джазу, ясна річ, проблем немає і не було.

Саксофон і тромбон можуть будь-де несподівано зупинити своїми звуками, відшмагавши вас ритмами і свободою музичного вислову, або фортепіяно – вилискуванням чорних і білих клавіш, як лаковані черевики бродвейського танцівника, щоби штовхнути в спину легким поштовхом Good bye, baby, – для цього треба, звичайно, завалитися до якоїсь кнайпи, ну, наприклад, «Bowery Poetry Club», замовити пиво і слухати неквапну джазову оповідь трьох невідомо звідки залетілих музик, які цього вечора лабають тут і саме тут найкращий джаз. Чому? Бо ти тут, а як же інакше?

У напівосвітленій кнайпі троє джазистів, яких майже ніхто не слухає, або принаймні вдавана байдужість приховує особливе зацікавлення та насолоду: саксофон, контрабас і бубни тяли свою пронизливу і гуркотливу мелодію... Вони були класні джазисти, може, не такі круті, але класні, принаймні, професіонали, той, що грав на саксофоні, насправді краще вправлявся з тромбоном, він міняв саксофон і тромбон, його розпухлі до непристойности губи нагадували жіночі статеві органи, а його вправляння з шийкою саксофона – деякі елементи з порнофільмів. Із якимось садистським задоволенням він викручував саксофон у руках, лижучи мундштук, як морозиво, червоним слинявим язиком. Тромбон бризкав джазовою музикою разом зі слиною. Тромбоно-саксофоніст, атлетичної статури, в кольоровій навипуск сорочці з розстебнутими до половини грудей ґудзиками й у чорних окулярах, грав також кожним м’язом свого пещеного і тренованого тіла. Він задавав тон, вів своїх хлопців хащами джазової класики, додаючи щось своє, що спадало йому на думку цієї ночі. Його соло інколи переходило у вихрипи пораненого слона. Контрабас підтримував худий, високий музикант, здавалося, що цьому хлопцеві важко тримати цей інструмент, а не те, що грати на ньому. Бу-пу-бу-пу-пу-пу-пу-бу – вловлювало вухо басові звуки контрабаса поміж вивертів високого пілотажу саксофонотромбона. Контрабас усе націлявся вислизнути з рук власника або навіть придушити його своїм лискучим, огрядним тілом.

І якщо цього вечора не Луї Армстронґ тримає біля розпухлих уст тромбона, і якщо мелодія надто банальна, а слухачі більше перейняті собою, аніж виконавською майстерністю, ти вибрав найвідповідніше місце.

Інколи мені здається, що джазисти – це збирачі ягід, малини, чорниць чи ожин, від жирної олії музики їхні руки і лице обмащені чорним соком ягід, вони вичавлюють чорний липкий сік джазу.

І що з того, що ти не любиш Луї Армстронґа? І ніколи не був у Гарлемі, і ніколи не відвідаєш Нью-Орлеана, хоч, може, у твоїй пам’яті торохтить кінострічка кінопроєктора, як закладена в колесо велосипеда прищіпка для білизни, що повертає тебе в дитинство, де ти увесь обмащений малиновим соком: лице, губи, руки, над тобою літають лісові бджоли і джмелі, а ти їси і ніяк не наситишся тією малиною, як джазисти ніяк не наситяться джазовими звуками, ніяк не витруть піт, і ти ще не знаєш, що, збираючи цю малину, ти схожий на джазиста, ти взагалі ще нічого не знаєш про джаз, і він тобі тепер не потрібен, він прийде до тебе, коли, слухаючи цю музику й дивлячися на виноград поту джазмена, ти згадаєш терпкий смак малини.

І що з того, що ти не любиш Луї Армстронґа?

Relax, baby.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі