А якби Бекхем написав роман?..

Листопад 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
142 переглядів

Serhij Zhadan (Hrsg.). Totalniy Futbol: Eine polnisch-ukrainische Fußballreise, Suhrkamp, 2012.

Тотальний футбол. Есеї. Упорядкував Сергій Жадан. Грані-Т, 2012.

Wodka für den Torwart: 11 Fußball-Geschichten aus der Ukraine. dition.fotoTAPETA, 2012.

Письменники про футбол. Літературна збірна України. Уклав Сергій Жадан. Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2011.

 

Я тоді теж тренувався, в запасних у «Леґії», але з того вийшов пшик, бо я любив читати…

Марек Бєньчик

Одним із головних стереотипів української чоловічо-вболівальницької сфери є: що може жінка знати про футбол? А ще, наприклад, що ботанські ручки-ніжки, звичні до клавіятури і капців, неспроможні принести команді успіх. Або що розвинена м’язова система не сприяє інтелектуально-креативним потугам своїх володарів – але то вже наша, ботанська відповідь Чемберленові. Звісно, боксерська краса і гордість України може з цим не погодитися, але кого обходить бокс, якщо мова про футбол?

Проголошений у середині XX століття найробітничішим видом спорту, футбол традиційно посідає неабияке місце в уяві, якщо не житті пересічного українця: тут тобі й командний дух, і легка атлетика, тактика, стратегія, національна чи локальна ідентичність, ба навіть іноді гордість. А заразом і простір для спекуляцій на тему героїзму, ролі великого капіталу та інфляції спорту в змедіялізованому світі пасивного споживання. І ще – труси та звичка заголювати атлетичні торси, забивши м’яча… Віднедавна до цього дискурсу в Україні додалася й література: письменники проголосили, що самі грають у футбол, а також про нього пишуть. Наша Національна (не менше!) письменницька збірна не просто виїжджає на товариські матчі зі збірними – також письменницько-національними – інших країн, вона впевнено їм програє. А це, за ботансько-пацанячою логікою, дає нам надію на те, що писати вони мають краще, ніж цілити у ворота, бо ж замість тренувань, мабуть, сидять за комп’ютерами, скніють над текстами, добирають метафор…

У сфері ідеального – власне літератури – залучення письменників до спортивного етосу «Вище, далі, сильніше!» зреалізувалося в кількох антологіях, дві з яких вийшли німецькою мовою: «Totalniy Futbol» і «Wodka für den Torwart». У передмовах упорядники обох книжок – Сергій Жадан і перекладацька спілка trans.lit – стверджують, що футбольний вектор є способом привернути увагу до України, її літератури та людей. Відтак погляди упорядників розходяться: палкий шанувальник футболу, ґолкіпер письменницької збірної Сергій Жадан залишається в риториці пристрасті, називаючи футбол Грою, що вона – «не паралельна реальність», а «сама реальність, можливо, навіть у найкращому своєму вияві». А trans.lit, завважуючи марґінальність України на ментальній карті Европи, розглядає футбол як перспективу, в якій нашу країну можна вивести з неґативного рейтинґу так званих держав не-Евросоюзу, вписати в світову історію великого спорту – через постаті Лобановського, Блохіна чи Бєланова – і вже так вести мову про сучасність. Обидві антології мають українських двійників, хоч і не стовідсоткових: «Письменники про футбол. Літературна збірна України» і «Тотальний футбол» (там і там упорядник – Сергій Жадан).

Усі чотири футбольні антології доводять: втручання спорту, чи то пак спортивної медія-події до царини художнього слова реструктурує беньямінівську ауру текстів до справжньої магії – магії чисел: «11 футбольних історій з України» («Wodka»), вісім «потужних сучасних письменників (українських та польських)» про «вісім потужних міст (також українських та польських)» («Тотальний футбол»), 11 чоловіків, що складають ту саму літературну збірну («Письменники про футбол») тощо. Коли навколишня істерія щодо чотирьох-стадіонів-двох-країн-десяти-хюндаїв-сорока-тисяч-повій-тридцяти-тисяч-шведських-фанів-сімдесяти-шести-забитих-голів-трьохсот-шістдесяти-авіярейсів-двохсот-сорока-тисяч-захисників-правопорядку стабілізується як композиційна структура книжки, це, погодьтеся, надихає. Особливо коли помічаєш, що маєш нагоду вивчити купу нових для себе слів: «кузьмичі», «кроти», «хахли», «криві», «хорьки» і «бісіклєта»! І це все не зазираючи до ґуґла, бо «Тотальний футбол» тотально розжовує тобі все в найкращій стилістиці журналізму для домогосподарок. Секрет тут простий: тексти писано під німецького читача, на замовлення німецького-таки видавництва. Отже, рівень художности (а з ним і сподівання на естетичне схоплення українського повсякдення без неминучих білявок із косами і феменок із грудьми) виконує круте піке. Розлогі есеї «Тотального футболу» тішать око енциклопедичними екскурсами в історію міст-господарів Евра-2012, роз’ясненнями їхньої топографії, архітектури, соціяльних страт, олігархічно-політичних контекстів і, звісно, славетним футбольним минулим, якщо вже про сучасність сказати нічого доброго не випадає. Схоже, загальний імператив збірки – «присмачити» свої країни. А що вони не надто красиві, то й доводиться автор(к)ам ескапувати в минуле або екзотизувати сучасність. Також тішить струнка симетрія автури: по троє чоловіків і одній жінці з українського та польського боків, і то обидві Наталки – Сняданко і Ґерке – найперше визнають, що не розуміються на футболі, а тому писатимуть про свої Львів і Познань. В однієї – польки – це виходить доволі іронічно, в другої – українки – радше лірично і з патетичними скаргами на занедбання величного минулого, тобто аж надто традиційно для описів Львова. Попри дотриманий ґендерний паритет, збірка жодним чином не ставить під сумнів розподіл ролей і порядок соціялізації хлопчаків і дівчаток у наших традиціоналістських суспільствах: чоловіки грають у футбол, жінки його іронічно коментують.

У випадку «Wodka» та її відповідника – «Письменників» – оптика футболу ще виразніше оприявнює давнішню українську проблему: неприкритий сексизм. В есеї «Чарівна простота ірраціонального» («Wodka») Наталка Сняданко, вслід за Гейзинґою, багато пише про екзистенційно-ігрову природу футболу, що вимагає від гравців дитячої серйозности. Здається, саме дитячість, але не серйозність дає окремим авторам обох антологій індульґенцію на сексистські упередження: «Письменники про футбол» аж надто відверто витісняють жінку за межі «справжнього чоловічого світу» й не дають їй слова взагалі – так, наче світ може поділятися на чийсь і чийсь; а в Сашка Ушкалова, окрім зневажливого «добра жінка, але все-таки жінка» («Фабрика футболу»), однією з персонажок оповідання «Бутси» є мати головного героя – трохи несповна розуму, вічно ласа до сексу, бідна й недбала двірничка. Авторові, либонь, невтямки, що багатошарова стигматизація жінки через конструкти бідности, зневаженої професії, сексуальної нестриманости та розумової неповноцінности є класичною формою імперського домінування Великого білого чоловіка над кольоровими недолюдками з колоній.

Величезна перевага збірника «Wodka» порівняно з «Письменниками» – це залучення жіночої перспективи. Есеї Наталки Сняданко, Ірени Карпи, Тані Малярчук, футбольний вірш Оксани Забужко дещо знижують рівень фанатського драйву, ліризують збірку і роблять її більш дружньою до непідготованого читацтва. Письменниці майже не пишуть про футбол: Сняданко заходить у теоретичні міркування про гру з м’ячем per se, Малярчук – у нелюбов провінції до Києва, Карпа – ах, Карпа… – розважає читача перипетіями своєї юности в соціялістичному спальнику. Загалом збірка лишає дещо важкувате враження письма на задану тему, подеколи вимучености текстів, як-от в Олександра Гавроша з його реферуванням історії підкарпатського футболу. Й у контексті цих натужних зусиль дотриматися теми геть хуліґанськими (проте не вельми якісними, беручи естетично) виглядають маскультові історії Максима Кідрука, Андрія Кокотюхи й Артема Чеха.

Легко прочитуване завдання писати про свою країну, замалим не рекламувати її повертає нас до (пост)колоніяльної перспективи: «Wodka» й «Totalniy Futbol» створено як (ментальні) путівники для західного туриста, якому додатково витлумачують, що київське багатство (дорогі авта, штучні блондинки й чоловіки із салонів фітнесу) – то позір, який приховує вбогість спальних районів зі зграями бродячих тварин (Таня Малярчук)*; що розважальні чи торговельні центри і донецький стадіон-НЛО – єдино доступні для спавперизованого пересічного українця оази европейського комфорту (Сергій Жадан), а жахливі пам’ятки й війни пам’ятей – не лише спадок радянського монументалізму, але й спосіб відмивати гроші та каналізувати увагу громадян (Наталка Сняданко). А поза тим українські автори щедро годують свого німецького читача вже відомими тому кліше про веселу країну з поганими дорогами й вродливими жінками, а також далекосяжною історією майже родинних зв’язків з усілякими австріяками, що не може не зворушити німецькомовне серце. Ті кліше розбавлено дещицею чорнухи в телемувішній «стилістиці 90-х»: оборудками з видурювання грошей із мітичної київської команди «Турбо» (Максим Кідрук), футбольними розбірками бандюків-банкірів (Артем Чех), футбольно-педагогічними зусиллями старого алкоголіка-спортсмена (Андрій Кокотюха). Це, та ще підморгування в бік «мафіозної» репрезентації України за кордоном (мовляв, «на кожний кримінальний мільйон баксів можна знайти два інших мільйони»), дає змогу Жаданові – а в цьому футболі він і в борщі, і в каші – неприховано запрошувати великого брата в «екзотичну країну контрастів і парадоксів».

Як і належить добрим путівникам, збірки страждають на політкоректність: більшість авторів ховаються за mental maps чи історичними шкіцами футбольного минулого окремих міст, у кращому разі побіжно згадуючи про наявність олігархічного впливу на спортивну інфраструктуру Вкраїни. Іноді подибуємо доволі нейтральні згадки про «партію влади» й «помаранчевих»; Жадан навіть цитує кричалку про «президента-підараса», але в контексті начебто аполітичного футболу. Хіба що Юрій Андрухович відверто прочитує футбольну долю Лобановського як історію свавілля управлінського апарату СРСР, добряче розбавленого Провидінням, але хіба не так нині має думати кожен освічений бюрґер? А ще, звісно, Юрій Винничук в оповіданні «Ті, що стежать за нами» («Wodka») переписує радянську героїку про динамівський Матч смерти на новий лад: у нього 1946-го року львівські семінаристи двічі розбивають енкаведистів у футбол, за що стають жертвами розстрілу й, невпокоєні, колобродять аж до 1980-х років. Схоже, таке перетягування каната з тоталітарною мітологією ще раз вказує на задавнену патологію нашої літератури – праву реакцію з її аґресивно-примітивним розподілом на хороших і поганих, навіть коли, як у старому анекдоті, йдеться про екологію.

Позірна деполітизація спорту в обох збірках, навіть у їхнього натхненника Жадана, викликає чимало запитань. У передньому слові до «Тотального футболу» упорядник пише: «Футбол і далі перемагає політику, українців об’єднують винятково стадіони – на стадіонах вони засвистують президентів і співають національний гімн, на стадіонах вони не зважають на мову спілкування та реґіональні інтереси, на стадіонах усі знову намагаються бути дотичними до збірної своєї країни». В цій утопічній соборності автор вбачає замінник національної ідеї, якусь альтернативну соціяльність, зіперту на відчутті приналежности до свого походження, тяглости та відповідному всепрощенні, надто якщо тобі не пощастило народитися «в якій-небудь Барселоні». З одного боку, це має сенс, адже пристрасть іґнорує історію, а тому не зіставляє політичні гидоти олігарха з успіхами його команди. З другого – Жадан сам описує футбол незалежної України як історію дерибану та капіталу, вказуючи на фінансову планованість гри: леґіонерів й арбітрів можна не лише купити, а й перекупити, внаслідок чого зникає аматорство й непередбачуваність, а разом із ними й ідея безумовного спортового героїзму. З цієї, сказати б, антитетичної метафори автор викручується завдяки іронічному фатичному конструктові: він поміщає свого героя – вболівальника, не гравця – в осерді Софоклової драми. Прийнявши натиск Химери капіталу та її ідеологічні прояви (як-от нашпикування команди леґіонерами і зрощення її з певною політичною партією), він має якось зберегти віру в те, що футбол – це чесно, бо тут є правила, судді, «свої» та «чужі». Й тоді, можливо, боги (Ахметови?) нагородять його злетом команди із середини турнірної таблиці на саму верхівку. А може й ні – такий він, неоантичний фатум.

Інша Жаданова думка про те, що трибуни дедалі частіше стають місцем політичної маніпуляції (так і зринає «… лихі люди знущаються вами»), а сам футбол «з його запеклістю й нетерпимістю <…> з його постійними конфліктами й тотальною корумпованістю» лише метафоризує антагоністично-інфантильні відносини між різними реґіонами України, причаровує певною наївністю. Весь світ – театр, як нам відомо, але чи є театр цілим світом, не кажучи вже про стадіон? Відомо, що футбол як популярна народна гра – це породження Першої світової війни: спосіб попервах дисциплінувати німецьких солдатів між боями, а потім, за доби Ваймарської республіки, – каналізувати енергію ветеранів. А ще футбол – одне з полів перебігу Холодної війни і реалізації геополітичних відносин нині. Чи не з цього мілітаристського змагання (добре зінструменталізованого нацистами та більшовиками) походить розхвалений футбольний патріотизм? Що лежить у підмурівку християнсько-футбольної спільноти – готовість до всепрощення (тоді українська третя ліґа й досі грала би при заповнених трибунах) чи жага національного успіху, бодай у спорті, коли вже не в економіці чи на війні? Бо в цьому сенсі фігуристка Баюл і поп-зірка Руслана – також «футболістки», реалізаторки національних перемог. Чи не зіперто часом сплески спортової гордости й національного єднання українців на колективному комплексі меншовартости? Тому самому, що змусив видавців української версії антології «Totalniy Futbol» пересунути польські тексти в другу половину книжки (не змінивши загальної орієнтації на Захід), хоч у німецькому ориґіналі саме вони відкривали читачам символічні ворота на Схід? «Як багато історій, як багато запитань», – писав Брехт.

Переглядаючи обидві німецькі антології, я думаю собі: добре, що вони постали – як сліди зустрічі української літератури з черговою примарою Великого Іншого, рядженого в шати футбольного фана. Вони вловили й стан українського літпроцесу (шарварку, що в ньому чи то масліт засягає на високу полицю, чи то висока полиця приречена на долю масліту), і втомлену незрілість українського письменства. Воно, це письменство, діставши замовлення великого брата, раптом вимкнуло в собі поета й стало Ре-Пре-Зен-Тан-Том – журналістом-недоучнем, що має завдання написати твір про футбол і свою країну, а якщо постарається, то, може, навіть одержить бонус – публікацію за кордоном. Усі ці школярі – різні, але якісь із біса типові: сумні (Таню, хто тебе образив?), ліниво-впевнені в собі (прикольні спогади, кажеш, Карпо?), старанні (сідай, Ушкалов, добре), гіпер-странні (сказано ж було: твір, а не реферат, Гаврош!) … Читаючи «Wodka», я все намагалася добрати, що ж їх усіх об’єднує, окрім зусиль trans.lit’у cпопуляризувати сучасну українську літературу, – може, таки справді спільне зусилля лишитися в темі? А в «Тотальному футболі» – тужила, шалено тужила за розтелепою-Жаданом, тим, що для українських «Письменників» і «Wodka» написав розхристану поезію, вдягнувши апостолів у білі футболки й чорні труси, а тому, Пєті, ще й капітанську пов’язку на рукав, і був там один, «чия футболка була особливо білою»… Тому Жаданові було начхати, що я, читачка з гімнастичним минулим, не знаю слова ультрас і не розумію, чому конче треба пиздити турків, навіть якщо вони – китайці… А ще тішилася з Марка Бєньчика, що начхав на всіх туристів світу й звів Варшаву до стадіону «Орел», на якому вже давно не грає посивіла банда соціялістичних підлітків. І замінив тривіяльний ностальгійний опус калейдоскопом перспектив і спогадів про юність і неприкаяність у світі ще без «Солідарности» й сіток на воротах. «Сидіння на порожньому стадіоні, десь між рядками», – так Бєньчик визначає футбол, гру, телеологію, що не має місця й кінця і лиш умовно визнає тайм як розмір і ритм. Він перетворює футбол на локус меланхолії, туги за далеким, тим, що поет Жадан називає: «щось таке, що давно й незворотньо було нами втрачено, але про що ми ніколи, ні на мить, жодної хвилини не забували».

І вочевидь річ не в самому футболі, бо він такий, як є – зі своєю мілітаристською підкладкою й дворовим минулим, політикою й грішми, і з шансом випасти з «дорослого життя» в чисту віру, гру, горіння… Річ в індустрії спорту з її машиною перформансного тиску на всі царини суспільного життя, в меншовартісному підпорядкуванні України европокручеві капіталу, медій і туги за вітальністю. Цьому монстрові українська література виявилася майже нездатною щось протиставити – інфантильна, не впевнена в собі, ба навіть у тому, що вона – література. Забувши, що поезія – безкомпромісна й промовляє з осердя реальности – футбольної, маніякальної, дитячої, якої завгодно; а есеїстика часто вилітає на орбіту схарапудженої політкоректности.

А може, вони справді футболісти?

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі