Як вирішити дилему безпеки для України? Ідея коаліції Міжмор’я у Центрально-Східній Европі

Грудень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
29
311 переглядів

Після розпаду соціялістичного блоку та СРСР наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років здавалося, ніби Европа рухалася назустріч об’єднанню. Однак ані розширення НАТО та ЕС на схід, ані їхні нові політики сусідства не стосувалися Росії. «Спільний европейський дім», про який колись говорив Міхаіл Ґорбачов, не став реальністю. Що гірше, у Східній Европі та на Південному Кавказі утворилася «сіра зона» між західними об’єднаннями, з одного боку, і простором, на якому домінує Росія, — із другого. Безпека цих неприєднаних держав — України, Молдови, Грузії та Азербайджану — значною мірою залежала від успіху співпраці з певною стороною.

Ця модель завжди була вразливою; вона не допомогла вирішити ані проблему Придністров’я, ані конфлікт у Нагірному Карабасі. Іще серйознішого удару по ній завдала російсько-грузинська війна 2008 року. Нарешті, кінець цієї моделі позначила військова аґресія Росії проти України. На тлі цих потрясінь частковим вирішенням проблеми сірої зони для всіх країн Східної Европи — чи тих, що перебувають у межах НАТО й ЕС, чи тих, що залишилися поза ними, — є відновлення давнього концепту Інтермаріюму, або Міжмор’я. Через співпрацю держави на просторі між Балтійським та Чорним морем можуть посилити свою безпеку, поліпшити на свою користь баланс сил проти Росії, і це можна зробити навіть без подальшого розширення НАТО й ЕС.

Інституції, що не спрацювали

Було декілька інституційних змін, спрямованих на те, щоб запобігти новому розділенню, яке посилювалося в Европі, однак усі вони не досягли мети. На початку 1990-х років Нарада з безпеки та співробітництва в Европі перетворилася на ОБСЕ, а групу G7 було розширено до G8. І одне, і друге було спробою долучити Росію в загальноевропейські рамки співпраці із Заходом. Рада Европи досить скоро прийняла в свої лави більшість колишніх держав СРСР та Варшавського блоку. Росія та Захід встановили декілька спеціяльних координаційних схем, від Ради НАТО-Росія до щорічних самітів ЕС-Росія.

Проте хоча ці та деякі інші структури надали важливі майданчики для постійних консультацій та важливих кроків щодо взаємного зближення, вони не змогли запобігти конфліктові 2014 року в Україні. Мета «пошуку консенсусу, співробітництва, спільних рішень та спільних дій», яку задала Рада НАТО-Росія, сьогодні здається недосяжною, коли відносини між Кремлем і Заходом такі прохолодні. Російсько-грузинська війна 2008 року, анексія Криму 2014-го, а також кремлівське підбурювання та підтримка сепаратистського руху на Донбасі, як і дипломатичні зіткнення зі США щодо поточного конфлікту в Сирії ілюструють, що численних міжнародних організацій, які об’єднують Захід та Росію, виявилося замало.

Організації, що могли б захистити «сіру зону» у Східній Европі, також здаються неспроможними вирішити питання безпеки на західній частині пострадянського простору. Декларація Бухарестського саміту НАТО 2008 року обіцяла Україні та Грузії майбутнє членство, проте Плану дій щодо членства їм не було надано. У 2013–2014 роках ЕС підписав «нове покоління» особливо детальних та всеосяжних угод про асоціяцію з Молдовою, Грузією та Україною, проте в цих угодах не зазначено перспективи членства. «Східне партнерство» ЕС, утворене за участи шести пострадянських держав Східної Европи та Південного Кавказу, зачіпає широкий спектр політичних, економічних та культурних тем, але не включає питання військової безпеки. Через таку непослідовність Захід не тільки не допоміг створити стабільність, а й далі зберігає структурну нестабільність на кордонах колишньої радянської імперії.

Дві країни «Східного партнерства» — Білорусь та Вірменія — водночас є учасниками структур, у яких домінує Москва, зокрема Організації договору про колективну безпеку та Евразійського економічного союзу. На краще це для них чи на гірше, але вони в такий спосіб перебувають під особливим «захистом» Кремля. Натомість Україна, Молдова та Грузія не були готові пожертвувати своїм суверенітетом та прозахідним зовнішньополітичним курсом задля псевдобезпеки, яку Москва й далі їм пропонує. Азербайджан, своєю чергою, займає особливе місце в переліку країн «Східного партнерства» з погляду безпеки, оскільки 2010 року країна уклала з Анкарою окрему угоду про взаємодопомогу. Згідно зі статтею 2 цієї угоди, Баку отримав ґарантії військової допомоги від члена НАТО, Туреччини — підтримку від доволі потужної країни, що принаймні на папері відповідає на безпекові виклики, які стоять перед Азербайджаном.

Грузія, Молдова й Україна уклали масштабні угоди про асоціяцію з ЕС. Однак сумнівною є вага безпекового компонента цих угод. Тож ці країни залишаються — що може тривати певний час — поза рамками будь-яких серйозних схем військової допомоги. Сьогодні ці держави з геополітичної перспективи є «нічийною землею» між двома блоками, що перебувають у стані суперництва. Не дивно, що згадані держави — як і Азербайджан, іще задовго до угоди з Туреччиною — частково стали «failed states» у тому сенсі, що вони не повністю контролюють свої території. Росія та її союзники скористалися відсутністю міжнародної залучености цих чотирьох країн. Москва напряму підтримує сепаратизм у Придністров’ї, Південній Осетії, Абхазії та на Донбасі й опосередковано — у Нагірному Карабасі. Український півострів Крим Росія просто анексувала у березні 2014 року.

Ані ЕС, ані НАТО в осяжній перспективі не зможуть заповнити безпековий вакуум, який вони залишили своїми непослідовними стратегіями розширення у пострадянській Східній Европі та на Південному Кавказі. Обидві організації за минулі 25 років демонстрували серйозні хиби з погляду стратегічного мислення і геополітичної рішучости. На цьому тлі дедалі більше пострадянських політиків, дипломатів та інтелектуалів починають говорити про альтернативні можливості принаймні часткового посилення безпеки своїх країн. Найвідомішим із цих концептів є Інтермаріюм.

Історичні корені союзу Міжмор’я

Ідея асоціяції чи конфедерації, що залучала би землі Центральної та Східної Европи, від балтійських територій на північному сході Европи до Західних Балкан, уперше з’явилась у XIX столітті. Такий альянс, як планувалося, могло би бути спрямовано проти загроз імперської Росії зі сходу та Прусії, а потім Німецької імперії, із заходу. Проте ця ідея залишилася тільки концептом геополітичної філософії, який так і не було використано для побудови реальної зовнішньої політики.

На початку ХХ століття ця ідея поширилася в Польщі. Повернувши собі незалежність за наслідками Першої світової війни, Польська держава шукала шляхів вижити й зміцнитися в хаосі імперій, що стрімко зазнавали краху в Европі, нових кордонів та мінливих міжнародних альянсів. Перший лідер країни у міжвоєнний період, Юзеф Пілсудський, використав та переформулював старий концепт слов’янського союзу — Międzymorze. Пізніше це поняття стало відомішим у латинізованому варіянті — Інтермаріюм — і позначало певний альянс держав Центрально-Східної та Південно-Східної Европи, розташованих між Балтійським, Чорним, Адріятичним та/або Егейським морями.

Одразу після Першої світової війни Пілсудський намагався побудувати подібний східноевропейський союз, чи то навіть федеральну державу, до якої входили б Польща, Литва, Білорусь та Україна, — в такий спосіб частково відновлюючи середньовічну Річ Посполиту. Варшавська угода 1920 року стала парадигмальною моделлю подібної коаліції та першим кроком до її утворення. Ця угода, також відома як «альянс Петлюри та Пілсудського», встановила військово-економічну коаліцію між Другою Польською республікою та недовговічною УНР, яку представляв тодішній голова Директорії, Симон Петлюра. Однак цей альянс не міг запобігти тому, що Україну та Білорусь захопили більшовики під час польсько-радянської війни 1920 року. Стало зрозуміло, що ті східноевропейські території, які підпали під контроль СРСР, уже не могли бути частиною будь-яких планів щодо Міжмор’я. Їх спершу треба було би визволити з-під володарювання Москви в рамках ширшого польського антиімперського проєкту — «Прометеїзму», який мав на меті поширення антиколоніяльного націо налізму серед народів Евразії, що потрапили під контроль Росії.

Після розпаду альянсу з Петлюрою та УНР Пілсудський намагався побудувати іншу, ширшу конфедерацію десятка европейських країн — схема, до якої тепер не належали комуністичні Україна та Білорусь. Натомість до цього об’єднання мали б увійти держави Центральної та Східної Европи, Скандинавії, а також Італія й Греція. Метою такої широкої коаліції було би зміцнення її членів перед обличчям Російської імперії, що відродилася у формі Радянського Союзу на сході, та постімперської, але все більш ірредентистсько налаштованої німецької національної держави на заході. Проте широкий географічний масштаб проєкту Пілсудського, неоднорідність країн, які мали би стати частиною цього об’єднання, а також серйозні відмінності у внутрішніх режимах та особливостях зовнішньої політики — поруч із недовірою менших слов’янських держав щодо амбіцій Польщі — врешті стали на заваді втіленню цієї ідеї.

У вересні 1939 року раніші страхи (на той час уже померлого) Пілсудського втілилися, коли Німеччина та СРСР вторглися в Польщу із заходу та сходу. Після Другої світової війни багато держав з тих, які мали б опинитися в межах Інтермаріюму Пілсудського, стали частиною внутрішньої і зовнішньої Радянської імперії. Внаслідок Ялтинської угоди в лютому 1945 року між СРСР, США та Сполученим Королівством Східна та Центральна Европа пережили те, чому Інтермаріюм хотів запобігти. Малі держави між великими силами стали лише об’єктами післявоєнної історії Европи. Подальші десятиріччя під радянською, прорадянською чи іншою комуністичною (як у Юґославії) владою додали спільного досвіду країнам Інтермаріюму, що й раніше були близькі одна одній розмаїтими історичними, мовними, релігійними та особистими зв’язками. Тепер деякі або всі з цих держав також мали спільний досвід урядів, що їх підтримала Москва, економічної колективізації, тоталітарної влади, міжнародної ізольованости й політичної індоктринації.

Іще одним спільним досвідом країн Центрально-Східної Европи у ХХ столітті став західний дискримінаційний дискурс щодо них. Більшість західних коментаторів приховано чи відкрито «відсікали» історію держав між Балтійським, Чорним та Адріятичним морями від европейської історії. Таке уявляння европейського континенту описали та розкритикували історики Тоні Джадт і Норман Дейвіс. У цьому дискурсі «справжньою» Европою вважалася її західна і, щонайбільше, центральна частина. Для багатьох на Заході держави, що їх контролювали радянські чи прорадянські або ж подібні до радянських режими, здавалися надто дивними, аби вважати їх справді европейськими. Цей погляд був поширений і в 1990-х, і певною мірою навіть після того, як більшість колишніх соціялістичних держав Европи стали членами або кандидатами на членство у НАТО й ЕС.

Інтермаріюм і сьогодення

Створення повномасштабного союзу чи федерації, про що колись мріяв Пілсудський, сьогодні не є ані реалістичним, ані необхідним. Зокрема, ідея економічної інтеґрації на землях Міжмор’я — окремої від загальноевропейської інтеґрації — відверто застаріла. Причиною цього стало те, що більшість країн реґіону або вже стали членами ЕС, або ж, як у випадку західнобалканських країн, які ще не долучилися до Союзу, очікують на членство у майбутньому. Нещодавно Україна, Молдова та Грузія підписали і тепер імплементують особливо масштабні та далекосяжні угоди про асоціяцію з ЕС, що зроблять їх де-факто частиною економічної та правової сфери ЕС і в такий спосіб наблизять до інших країн можливого Інтермаріюму.

Саме через це деякі ініціятиви в межах ЕС — такі, як Вишеградська група, Ініціятива трьох морів і транспортний коридор Via Carpatia — лише незначною мірою стосуються безпеки Східної Европи. Звісно, ці групи мають різноманітні політичні та економічні виміри і цим дещо нагадують міжвоєнні уявлення про Інтермаріюм. Проте все це відбувається на тлі глибокої інтеґрації цих країн в ЕС та процесів европеїзації, а також — за винятком Австрії — на тлі членства в НАТО. Тому ці міжнародні коаліції не мають значного геополітичного виміру, не підвищують загальної стабільности у Східній Европі і загалом залишаються переважно лобістськими проєктами в межах ЕС.

Відновлення ідеї Інтермаріюму як способу вирішити дилему безпеки в «сірій зоні», що залишилася в Европі після «Холодної війни», має потенційно більші наслідки, аніж різні форми політико- економічної співпраці між східноевропейськими членами НАТО. Подібну роль мала би відігравати асоціяція Адріятичної хартії, яку створили США, Албанія, Хорватія та Республіка Македонія 2003 року; 2008 року до них долучилися Чорногорія та Боснія і Герцеґовина. Однак що відбуватиметься з державами між ЕС та НАТО, з одного боку, і Росією та її напівзалежними союзниками по ОДКБ та Евразійському економічному союзу — із другого? Ці держави сьогодні перебувають у стані, дещо подібному до ситуації значної частини Центрально-Східної Европи між світовими війнами. Насправді одразу після розпаду СРСР та Варшавського блоку Інтермаріюм ненадовго з’явився у своїй первісній формі, хоч і під іншою назвою.

На початку 1990-х років, коли ще не було зрозуміло, чи стануть держави Центрально-Східної Европи членами НАТО й ЕС (і якщо стануть, то коли і які), президент Польщі Лєх Валенса запропонував створити так зване «НАТО-біс», окрему безпекову організацію для европейських посткомуністичних країн і, тим самим, коаліцію країн у просторі Міжмор’я. Цей проєкт керувався тими ж страхами, які мав Пілсудський. Фактично це був би де-факто антимосковський альянс, спрямований проти російського реваншизму та неоімперіялізму, що якоюсь мірою нагадувало «альянс Петлюри та Пілсудського» 1920 року. Ідею подібної реґіональної безпекової організації обстоювали й інші політичні лідери Центрально-Східної Європи: від Альґірдаса Бразаускаса у Литві до Зянона Пазьняка в Білорусі. Чимало політичних експертів у реґіоні також підтримували таку співпрацю.

Проте більшість країн можливого Інтермаріюму невдовзі отримали пропозиції членства від ЕС і НАТО. Ці держави стали на шлях вступу до двох головних західних організацій, тож втратили інтерес до альтернативного східноевропейського альянсу. Вони мали стати учасниками у значно потужніших інституціях, ніж Інтермаріюм. Саме тому для нових кандидатів у членство, а потім і членів ЕС та НАТО додана вартість нової реґіональної безпекової організації — не кажучи про міждержавний союз — значно знизилася. Приєднання до західного союзу, замість альянсу з іншими посткомуністичними країнами, стало тепер їхньою основною стратегією безпеки та зовнішньою політикою.

Та з огляду на загрози й ризики для Східної Европи, а також нечітку безпекову ситуацію країн «Східного партнерства», концепт Інтермаріюму від 1991 року все-таки витав у повітрі. Він також став засобом просування інтересів східних членів ЕС у межах Союзу. Тож концепт пережив подвійне відродження — і як проєкт посиленої реґіональної співпраці, і як транс реґіональна безпекова концепція. Коли польська партія «Право і справедливість» 2015 року виграла вибори, вона анонсувала активнішу позицію Варшави у політичних відносинах Центрально-Східної Европи в обох цих вимірах. Принаймні на початку ПіС прагнула не тільки тіснішої співпраці з іншими членами Вишеградської групи в межах ЕС, а й більшої уваги до України та інших країн «Східного партнерства».

Однак новий фокус Польщі на Вишеградській четвірці, Інтермаріюмі й Україні завжди був неоднозначний за намірами. Він поєднувався з посиленням критики в бік Німеччини та Франції з боку нового уряду ПіС; ці країни, на думку представників польської консервативної партії, нібито використовують ЕС, аби експлуатувати слабші держави та поширювати західні антитрадиціоналістські ідеї.

Маніпулюючи антиросійськими й антинімецькими настроями серед прихильників ПіС, новий польський президент Анджей Дуда в останні роки все більше покликався на концепт Інтермаріюму як на схему східноевропейської співпраці, не лише спрямовану проти Росії, а й альтернативну до курсу панівних західних країн у рамках ЕС. Дещо подібні мотиви могли бути причиною дій хорватської президентки Колінди Грабар-Кітарович, спрямованих на посилення реґіональної політичної, економічної та безпекової співпраці країн-членів ЕС, розташованих у просторі між Балтійським та Адріятичним морями.

Натомість українські коментатори, політики та дипломати, які прагнуть реактивувати проєкт Інтермаріюму, керуються іншими міркуваннями. Передусім ними рухають питання національної безпеки з огляду на те, що Україна прагне вижити у гібридному конфлікті з Росією. У Києві Інтермаріюм сприймають як проєкт, що доповнює інші схеми інтеґрації та співпраці, а не суперечить їм; його мотивацією є відчай, а не пошук вигоди у внутрішньополітичних европейських іграх. У рамках логіки Інтермаріюму Київ уже виробив особливі зв’язки з Молдовою, Грузією та Азербайджаном. 2001 року було створено Організацію за демократію та економічний розвиток, відому під абревіятурою ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Після Помаранчевої революції було створено іншу, теж досить слабку організацію дев’яти східноевропейських країн — Спільноту демократичного вибору. Пізніше Україна почала посилену військову співпрацю з Литвою та Польщею, результатом якої стала спільна військова бригада. Згідно з опитуваннями, саме Литва та Польща є країнами, до яких українці ставляться найкраще. Ці та інші процеси є виявом розуміння спільних інтересів, поглядів, загроз і почасти навіть спільної ідентичности серед колишніх колоній Москви у Центрально-Східній Европі. Проте жоден із проєктів, що стосуються території Міжмор’я, не забезпечив створення міцного безпекового альянсу в Східній Европі.

Що гірше, безпековий концепт Інтермаріюму псують вузькі інтереси нової традиціоналістично налаштованої влади у Варшаві. Схоже, що Варшава сьогодні прагне створити альтернативний центр впливу в межах ЕС — і щоби посилити свою позицію у торгах із західноевропейськими державами, і у відповідь на все більший вплив Німеччини на справи ЕС. Підозріливість щодо чимраз більшої ролі Берліна та завзятої підтримки европейської ідеї з боку Німеччини тепер спричиняє реакцію східноевропейських держав, які вважають, що мають повернути собі частину суверенітету, яку раніше віддали Брюселеві. Серед багатьох представників консервативних еліт Центрально-Східної Европи зріє бажання захисту «традиційних цінностей» на противагу лібералізації та плюралізації, що походять від посилення европейської інтеґрації. Це, зокрема, проявилося у жорсткому спротиві квотам розподілу біженців від урядів країн Вишеградської четвірки, а також Словенії. (У Києві ж з’явилася ще більш радикально антизахідна інтерпретація ідеї Інтермаріюму, що знайшла місце в програмі крайньої правої партії «Національний корпус», яка виросла з полку «Азов», — біля його витоків, своєю чергою, стояли ультранаціоналісти і расисти.)

Звісно, деякі держави Центрально-Східної Европи не готові заходити так далеко у суперництві з Брюселем та Берліном, як Варшава. Скажімо, лише Угорщина, схоже, підтримує ідею ПіС щодо повернення частини влади з европейського рівня на національний. Більшість держав реґіону не хочуть конфлікту з Німеччиною чи Францією. На тлі цього було утворено новий тристоронній формат співпраці — між Австрією, Чехією та Словаччиною — як можливу противагу Вишеградській четвірці, в якій домінує Варшава.

Іще одне об’єднання, що скидається на Інтермаріюм, — уже згадана Ініціятива трьох морів, яку було засновано у вересні 2015 року на зустрічі дванадцяти країн реґіону, а саме країн Вишеградської четвірки, країн Балтії, а також Румунії, Болгарії, Хорватії, Словенії та Австрії. Відомим це об’єднання стало в липні 2017 року, коли його зустріч у Варшаві відвідав президент США Доналд Трамп. Об’єднання, що також має назву Ініціятиви Адріятичного, Балтійського та Чорного морів, зосереджується на інфраструктурному розвитку, зокрема, транспортних проєктах — таких, як шосе Via Carpatia від Литви до північної Греції. Також учасники об’єднання підтримують співробітництво в сфері енергетики — зокрема, завдяки терміналам зрідженого природного газу, що їх тепер будують у реґіоні, аби зменшити залежність від російського газу. Хоча вони не є членами Ініціятиви трьох морів, держави, що не входять до ЕС, як-от Україна, можуть у перспективі також виграти від цих планів. Китай також висловив бажання підтримати подібні проєкти в рамках їхньої загальної стратегії та схеми «Один пояс, одна дорога».

Проте жоден із названих проєктів не стосується первісних намірів Інтермаріюму — об’єднати сили менших держав Центрально-Східної Европи проти значно потужнішого в геополітичному та військовому сенсі ворога. Чинний альянс Міжмор’я після Першої світової війни міг би стати на заваді Другій світовій війні, значно підвищивши ставки для нацистської Німеччини у Чехословаччині 1938 року та Польщі 1939-го, як і для Радянського Союзу в їхніх европейських завоюваннях протягом 1939–1940 років. Звісно, Інтермаріюм того часу був би все одно слабшим і за нацистську Німеччину, і за СРСР. Та його існування означало б інший геополітичний ландшафт у Центрально-Східній Европі, що принаймні значно ускладнив би розрахунки Гітлера і Сталіна, коли вони ділили Східну Европу за пактом Молотова–Рибентропа в серпні 1939 року.

Сьогодні простір Інтермаріюму міг би пролягати від Нарви на півночі до Батумі на півдні. І значні групи населення країн, розташованих між Балтійським та Чорним морями, і більшість їхніх експертів із зовнішньої політики оцінюють сучасну путінську Росію як помітний ризик, очевидну загрозу або ж небезпечного ворога для себе. Особливо це проявляється у політичному мейнстримі Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Румунії в межах НАТО, а також Грузії, України, Азербайджану і Молдови (членів ГУАМ) поза межами атлантичної угоди. Ці країни оцінюють Росію як значну безпекову проблему для себе. Тож вони могли би сформувати ядро оборонного союзу в Центрально-Східній Европі та на Південному Кавказі. Інші европейські країни в межах «землі між морями» або наближені до неї — від скандинавських до західнобалканських держав — могли б, з історичних чи інших причин, підтримати такий альянс або долучитися до нього.

Що стосується правових засад, то згадана Угода про стратегічне партнерство та взаємну підтримку між Туреччиною та Азербайджаном від 2010 року могла би правити за взірець для безпекової домовлености між деякими східними державами-членами НАТО, з одного боку, і деякими пострадянськими державами, які не належать до НАТО, — із другого. Подібно до статті 2 ратифікованої угоди, що забезпечує турецько-азербайджанський альянс, у випадку аґресії вибір конкретного способу дій залишався б за кожною країною Інтермаріюму. Пакт міг би просто зазначати зобов’язання, які передбачали б, що у разі нападу всі сторони «взаємно допомагатимуть одна одній» і що «засоби та масштаб цієї допомоги» було би визначено в кожній ситуації окремо, вже коли відбулося б порушення безпеки держави — сторони угоди.

Тож текст угоди про Інтермаріюм міг би передбачати процедуру надання допомоги без попереднього визначення обсягу та змісту такої допомоги. Це не суперечило би статті 5 Вашинґтонської угоди НАТО, але водночас правило б за достатнє попередження для Кремля, що нові російські військові авантюри були би значно витратнішими, ніж під час попередніх порушень суверенітету Молдови, Грузії та України, що завдавали відносно низьких збитків та несли низькі ризики для Москви. Така коаліція неядерних держав не могла би бути повноцінним вирішенням дилеми безпеки на пострадянському просторі. Та порівняно з поточною ситуацією Zwischeneuropa така коаліція могла би бути величезним кроком уперед для безпеки між-Европи.

Дещо подібно до подій після 1918 року в Центрально-Східній Европі від 1991 року ідея Інтермаріюму також перебуває в сфері дискусій, спекуляцій і прокламацій. Як наслідок, незалученість країн «сірої зони» до значущих безпекових об’єднань залишає низькими ризики та затрати військової інтервенції Росії в Грузію, Молдову чи Україну. Навіть після доленосних подій 2014 року вибудування коаліцій у Східній Европі не просунулося. Три держави «Східного партнерства» тепер отримують певну політичну, економічну і військову підтримку від НАТО й ЕС. Однак загалом вони все-таки перебувають сам на сам у військовій конфронтації з Кремлем. Уроки і міжвоєнного, і раннього пострадянського періодів показують: така ситуація не є сталою для міжнародних відносин у Східній Европі.

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі