Як важливо пам’ятати про пам’ять

Квітень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
187 переглядів

Розмову про постсовєтську мемуаристику хочу розпочати з кроку вбік (точніше, либонь, «угору») від головної канви оповіді*. Ризиковану спробу прочитати розмаїті й непорівнянні за якістю письма й обдарованости автора автобіографічні твори як фраґменти такого собі потенційного Мемуарного (мета-)Тексту можна виправдати одним міркуванням – радше соціологічним, аніж естетичним чи історіографічним. Ці твори написали – озираючись назад – члени совєтського наукового цеху, чиї життя, хоч би як вони різнилися між собою (залежно від поривань, перипетій кар’єрного та розумового шляху і, врешті, від колишнього та нинішнього статусу в рамках цього цеху), були багато в чому визначені загальними характеристиками розвитку цієї фахової групи – совєтських інтелектуалів. Ці загальні характеристики, звісно, не вичерпувалися самою тільки прив’язкою до штатного розкладу певного вишу або академічного інституту чи до профспілкових внесків. Спільність колективу совєтських науковців, надто гуманітарів, задавали чинники не так змістові (відданість марксистсько-лєнінським методам чи ідеям), як передусім зовнішні: цензурні заборони, обмеження виїзду за кордон і доступу до «чужої» літератури, – заходи, що їх до середини 1980-х років більшість сприймала як звичні, так чи так інтеріоризувала, навіть якщо йшлося про опір і протистояння накинутим нормам. Ці межі багато в чому диктували ту спільність, яка, на мій погляд, оприявнює тепер подібні риси у спогадах про умовно спільне минуле і в академіка, і в дисидента-«менееса». Ця спільність особливо увиразнюється, коли зіставляємо параметри розвитку совєтської наукової верстви з базовими умовами діяльности їхніх контраґентів по другий бік «залізної завіси», – навіть пам’ятаючи про наявність ідеологічного складника (спадок макартизму тощо) також і в їхній роботі. В роки перебудови Боріс Ґрушин, відомий соціолог (і прихильник, спільно з Евальдом Ільєнковим і Алєксандром Зіновьєвим, оновлення марксистської філософії на основі методології Марксового «Капіталу») з ядучою ретроспективною іронією назвав себе та своїх колеґ «ученою радою при Чинґісхані».

Порівняння розвитку академічної царини в СССР/Росії та в решті світу (і на «Заході», і на «Сході») за минулих пів століття – опріч зіставлення статистики й інституційних рамок – натрапляє на серйозні змістові проблеми. Чи були совєтські професори, студенти й науковці окремою корпорацією? Наскільки буде слушним нині розглядати несхожі вікові чи статусні групи – від молодших курсів провінційних вишів до столичних наукових колективів, зі своїми ортодоксами, марґіналами й інтуїтивно окреслюваною «нормальною» більшістю – як осередки єдиної академічної корпорації з певними базовими та загальними характеристиками?

Пріоритет просвітницьких завдань і екстенсивний, кількісний розвиток науки й освіти в СССР поступово сформували масову систему вишколу та відтворення кадрів, а її працівникам пізньосовєтське суспільство надавало певний соціяльний статус і ґарантії. Від середини 1950-х років на зміну колишнім «комісарським» або відверто репресивним методам впливу на наукову й освітню ділянки прийшли внутрішні способи самоорганізації, зокрема через партійні комітети вже у закладах; окрім того, головна роль у стратегічному розвитку цієї сфери належала галузям, пов’язаним з обороною, технікою чи природничими науками. У післясталінські роки совєтська освітня й академічна система стала уніфікованою й ідеологічно «витриманою...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі