Визволена Кліо. Тексти і контексти Наталі Яковенко

Грудень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
335 переглядів

Різні люди належать до різних епох. У декого є своя епоха, у декого – ні. У тих, у кого вона є, стосунки з нею можуть бути різні. Дехто живе у своїй епосі, дехто її випереджає, а дехто відкидає і воліє жити в омріяному минулому. Дехто стає жертвою перехідних епох, опинившись під колесами машини часу, яка відмовляється рухатися виважено та плинно і починає вдавати з себе годинниковий механізм. Найщасливішим удається пережити і перебороти чужу епоху та наблизити і сформувати свою, яка відтоді стає не тільки своєю. До невеликого кола таких щасливців належить Наталя Яковенко. Перше враження від ознайомлення з її академічною біографією – це людина, яка сформувалася (не могла не сформуватися) у совєтський час. Перше враження від ознайомлення з її науковим доробком – це людина, яка ніколи не стала совєтським істориком. Її метеоричне входження в історіографію – це явище постсовєтське не тільки за хронологією, але й за духом та змістом її внеску.

Особиста й наукова доля Наталі Яковенко – це багато в чому історія визрівання, випростовування та входження у світ та свої права українського історіописання доби української незалежности. Погляд на інтелектуальну траєкторію, якою рухалася і далі рухається Наталя Яковенко та чимало її учнів і читачів, дає змогу зрозуміти деякі з провідних рис сучасної української історіографії, її сильних та слабких сторін.

Істориком Наталя Яковенко стала багато в чому випадково. Випускниця катедри класичної філології Львівського університету, на початку 1970 х років вона знайшла, як здавалося, тимчасову роботу в Київському центральному історичному архіві. Наталя Яковенко не збиралася довго там засиджуватися. Мріялося про перекладацьку роботу або журналістику. Але архів став не тимчасовою зупинкою, а сходинкою до решти життя. Колеґи-архівісти, які спочатку здавалися їй диваками, бо говорили про мертвих людей як про живих, згодом стали зрозумілими і близькими. Вона навіть пам’ятаєтой день, коли відчула, що підхопила вірус історії. Архіви та рукописні відділи бібліотек совєтської доби були не тільки прихистком для політично ненадійних інтелектуалів (саме в таких інституціях знаходили притулок у різні часи Ярослав Дашкевич, якого з часом звільнили з львівського архіву за невиконання «норми», Олена Апанович чи виключений за «політику» з Львівського університету Іван Сварник), але й останнім притулком історії як політично незаанґажованої дисципліни. Фокус на джерелах та фактографізм викладу стали єдиним доступним у тих обставинах заборолом проти дев’ятого валу політизації історичної науки. Це було повернення до ідеалів позитивізму, який урятував історичну науку за совєтських часів, але зробив це за рахунок її консервації.

1985 рік, який позначився тектонічними змінами у совєтській політиці, став переломовим і в долі Наталі Яковенко як науковця. Цього року вона вперше у своїх публікаціях виходить за рамки палеографічних та «допоміжно-дисциплінарних» тем і торкається загальноісторичних. Журнал «Київ» друкує серію її коротких дописів на теми української середньовічної та ранньомодерної історії. Їх не засмічено професійним жарґоном, мова цікава й доступна, а архівна «новизна» – на рівні, про який уживачі жарґону могли тільки мріяти. Історіографічні взірці й авторитети, до яких звертається авторка, були далеко поза межами окресленого та проскрибованого совєтською історіографією простору. Арон Ґурєвіч став провідником у світ Школи Аналів. Особливе враження на Яковенко справив есей Ігоря Шевченка «Світи Петра Могили». Він змусив її, як вона пізніше згадувала, задуматися про «видиму і невидиму природу явищ».

У давньогрецькій мітології – першому інтелектуальному захопленні Наталі Яковенко – музу Кліо було «закріплено» за історією. Її ім’я походило від грецького дієслова, що означало «прославляти» або робити знаменитим. Її традиційно зображували із сувоєм пергаменту, стилосом і годинником – муза мала не тільки описувати славні дії греків, але й вести відлік часу. Сцієнтизація історії у XIX, а особливо XX столітті не тільки замінила стилос на друкарську машинку, а сонячний годинник на механічний. Наступ позитивізму в історіографії спробував позбавити Кліо не лише обов’язку, але й права прославляти. Із другого боку, прихід тоталітарних режимів зробив Кліо, як ніколи, полонянкою політики і примусив музу не тільки славити одних, але й ганити інших.

Програма визволення Кліо з лабет тоталітарної ідеології, якою загорівся історіографічний Київ іще перед осягненням української незалежности, була багато в чому позитивістською і базованою на візії Кліо як богині академічної, цнотливої та політично незаанґажованої. Цю програму пов’язували з візією повернення до історичних джерел, яку сформулювали українські історики, джерелознавці й архівісти 1960-х. Втілити її можна було не тільки у структурах «паралельного світу» на взірець «Клубу кавопивців», що його Яковенко створила, коли працювала в архіві, а й у цілком непаралельних структурах Академії наук. Наталя Яковенко, Геннадій Боряк та інші «архівісти» совєтської доби згодом опинилися у перших лавах творців нової академічної структури – Інституту археографії. Цей інституційний проєкт мав відкинути одну історичну традицію, совєтську, і продовжити й підсилити іншу, що йшла від Київської археографічної комісії середини XIX століття – тієї, у складі якої був Тарас Шевченко.

Складні, а часом холодні й майже голодні 1990-ті роки стали для Яковенко часом прориву в ширший історіографічний світ. 1993 року вона несподівано для багатьох заявила про себе як про одного з лідерів української історіографії, видавши фундаментальну монографію на тему, яка виходила поза рамки не тільки совєтської історичної традиції, але й візії та видавничої програми українських істориків доби хрущовської відлиги. Її «Українська шляхта» стала відповіддю нової української історіографії одразу на декілька потужних та часто суперечливих викликів. Одним із них була необхідність засвоєння української перед- і несовєтської історіографічної традиції та бажання підняти занепалий за совєтських часів фаховий рівень досліжень до рівня 1917, 1929 та 1939 років. Другим була потреба вписати українську історію у коло проблем сучасної історіографії, адже світ не стояв на місці після 1917 року та інших знакових для української історіографії років, а українські досягнення навіть тоді, м’яко кажучи, не завжди були на світовому рівні.

Те, як Наталя Яковенко відповіла на ці виклики, стало багато в чому визначальним і для неї самої, і для української історіографії загалом. Сам вибір теми дослідження був відходом від домінантної лінії української історіографії, як вона сформувалася на початку XX століття у працях Михайла Грушевського й потім намагалася знову зіп’ятися на ноги в 1960-х роках. І для першого, і для другого періодів домінантним було захоплення козаччиною та її історією. Яковенко, натомість, зосередилася на проклятій у народницькій та совєтській історіографіях шляхті, яку було витіснено поза рамки домінантного українського наративу або як національного зрадника, або як класового ворога, а часто і одне й друге.

Усього чотири роки відділяють появу першої книжки Наталі Яковенко від публікаціїї її, мабуть, найвідомішої читацькому загалові праці, «Нарису історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття», що вийшла друком 1997 року. У вступі до «Нарису» вона поставила перед собою нелегке завдання розглянути «ряд кризових смуг в історії України через призму глибинних внутрішніх перемін у <…> системі стереотипних цінностей» та «наповнити конкретним змістом» уявлення про Україну як культурне прикордоння між Сходом і Заходом. Ці підходи стали провідними у викладеному в Наталі Яковенко новому баченні української перед-модерної історії. Найбільшою проблемою у написані «Нарису» Наталя Яковенко вважала брак розробки цілих пластів української історії, конче потрібних для нового синтезу української історії. Ніде ця потреба не відчувалася, на її думку, більше, ніж у ділянці інтелектуальної та культурної історії, що лягла в основу авторчиного бачення української минувшини.

Наталя Яковенко спробувала заповнити наявну прогалину, коли 2002 року видала у видавництві «Критика» збірку есеїв «Паралельний світ: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст.». «Паралельний світ» став природним продовженням праці, яку Наталя Яковенко розпочала як редакторка «Medievalia Ucrainica» та авторка «Нарису». Сама дослідниця наголошувала зв’язок збірки з її першою монографією, «Українською шляхтою», з тією відмінністю, що тепер їй ішлося не про соціяльну, а про інтелектуальну та культурну історію шляхти й провідної козацької верстви. Із виходом збірки фактично завершився процес переходу Наталі Яковенко від тем, пов’язаних із соціяльною історією, до тем, пов’язаних з історією ідей. Здавалося б, природний перехід від «Української шляхти» до тем, пов’язаних із новою соціяльною історією, було відтерміновано. Він таки відбувся, але трошки згодом, і не у працях Яковенко, а в роботах її учнів.

2002 року Наталя Яковенко надрукувала у «Критиці» свою, мабуть, найвідомішу статтю: «Одна Кліо, дві історії». Поштовхом до написання статті стала заувага Ярослава Грицака у збірнику матеріялів першої німецько-української зустрічі у справі шкільних підручників про те, що між академічною та шкільною історією, а також між цими історіями та масовою історичною свідомістю в Україні не існує належного зв’язку. Підхопивши думку колеґи, Наталя Яковенко сформулювала тезу про те, що «сфери дидактичної та наукової історій – це різні планети». Коріння цієї диференціяції історичного знання від популярного писання про нього було помітне ще в першому виданні «Нарису», де Яковенко зазначала: «виховній меті повинна служити відповідна популярна література, тимчасом як обов’язок науки – не відвертатися від свого зображення у дзеркалі, навіть коли воно не лестить». У статті про одну Кліо та дві історії розподіл між двома історіями набув зриміших ознак.

Але на відміну від Ярослава Грицака, Наталю Яковенко турбував не так розрив між академічною та дидактичною історіями, як брак такого розриву: не тільки дидактична, але й академічна історія перебувала в патріотичному полоні. Вона вважала, що «прийшов час, аби вчені врешті зняли однострої бійців-пропаґандистів, а сурми, литаври й інші знаряддя прославляння Батьківщини здали до музею історії науки. Бо та ж таки Батьківщина у добу інтернаціоналізації історичного знання потребує від них послуг інакшого характеру». Залишаючи дидактичну історію осторонь, Наталя Яковенко виступала за оновлення історії академічної. «Передусім, – писала вона, – (щоб не було “прикро за державу”) йдеться про вирівнювання асиметрії у дискурсах української та західної історіографій. Ясно, що це стане можливим лише за умови, коли українська історія презентуватиметься світові у поняттях і категоріях, які ввійшли в науковий обіг за часів нашої вимушеної інтелектуальної ізоляції, а тому не були засвоєні нами вчасно. Простіше кажучи, йдеться про оновлення методологічного інструментарію».

Наскільки новий методологічний інструментарій був потрібен академічній історії, настільки він ускладнював життя історії дидактичній. Наталя Яковенко вперше відчула це, відповідаючи на критику свого «Нарису» з боку співредактора «Medievaliа Ucrainica» Олексія Толочка, який зауважив, що нові методологічні підходи добре прислужилися для подолання забобонів традиційної історіографії, але вони погано надаються на творення лінеарного наративу національної історії. Відповідаючи, Наталя Яковенко фактично прийняла цю тезу: довготривалий наратив, зазначила вона, не може бути нічим іншим, як тільки метафорою, – і прирівняла його радше до літературного, ніж до історично-наукового тексту. Олексій Толочко тоді звинуватив опонентку в тому, що вона фактично здала позиції історії як наукової дисципліни. Наталя Яковенко не погодилася. У другому виданні «Нарису», яке вийшло 2005 року, вона зауважила, що їй не йшлося «про чергове конструювання тяглости з уривчастого й фраґментарного: у тяглість я не вірю так само, як і мій опонент». Але вона водночас виступила проти штучної «денаціоналізації» історії, зайнявши позицію, що мала зберегти право громадянства за національним наративом. «Але не менше скептично я оцінюю шанси історіографії, що свідомо очищає себе від “національного”, – писала Яковенко, – така операція перетворює її на мертвонароджене есперанто – для всіх і ні для кого».

У новому виданні «Нарису» Наталя Яковенко більше не писала про поділ історії на справжню науку та популярну літературу. Здавалося, попри риторику про одну Кліо та дві історії, чи навіть дві Кліо, Наталя Яковенко знайшла спосіб примирити дві іпостасі однієї богині. Адже «Нарис» був не тільки вдалим прикладом реформування наукового підходу до української історії, але й не менш вдалим прикладом реформування історії дидактичної: його перше видання Міністерство освіти затвердило як навчальний посібник не тільки для студентів університетів, але й для учнів гуманітарних гімназій та ліцеїв. 2005 року – у рік другого виходу «Нарису» – Наталя Яковенко зробила першу спробу подолати прірву між науковою та дидактичною історією, застосувавши деякі принципи, на яких побудовано історичний наратив у «Нарисі», до підручників історії середніх шкіл. Існування двох Кліо на двох різних планетах було вдалою метафорою реальної ситуації в Україні. Звести дві планети разом було справою майбутнього, якщо і можливою, то зовсім нелегкою.

Питання реформи шкільної історії вповні захопили Наталю Яковенко після перемоги Помаранчевої революції. Україна переживала пік короткотривалого економічного піднесення та національного пробудження після несподіваної для багатьох перемоги демократичного блоку на спочатку сфальшованих президентських виборах. Новий президент Віктор Ющенко запровадив у політичний лексикон слово «нація», і він та його оточення намагалися зробити різкий ривок у бік Европи: отримати перспективу членства в Европейському Союзі та всупити в НАТО. Існувало, однак, чимало проблем на шляху до Европи, однією з яких була та, що націю, про яку безперестанку говорив Віктор Ющенко, насправді треба було ще створити. Джеймс Шер, один із найуважніших західних спостерігачів та коментаторів українського політичного життя доби президентства Ющенка, якось зауважив, що український президент хотів привести Україну в Европу, але при цьому мав на увазі Европу початку XX століття. Йшлося про гучну, але малоефективну кампанію будівництва української національної свідомости. За лаштунками Ющенкової національної політики була спроба форсувати процес українського націєтворення, вживаючи державний механізм, як це, власне, й відбувалося у старих країнах Европи наприкінці XIX – на початку XX століття, а в нових – у міжвоєнний період. Проблема була в тому, що Европа вже переросла стадію свого аґресивного націоналізму і будувала спільний дім, притлумлюючи вже наявне відчуття національної ідентичности. України, яка націоналізувала своє населення, у постнаціональній Европі не тільки не чекали, але й не хотіли.

Наталя Яковенко, здавалося, мала розв’язок нібито нерозв’язної проблеми української сучасности: як наздогнати европейський потяг, який уже рушив. У лютому 2005 року вона опублікувала програмову статтю «Нова доба – нові підручники» й закликала до громадської дискусії про необхідність реформувати шкільний канон української історії. Вона знову наголошувала, покликаючись на европейський та американський досвід, що шкільні підручники й академічна наука – це різні речі, і закликала не до відкинення мітів дидактичної історії як такої, а тільки до їх модифікації та осучаснення. За модель було взято трансформацію історичних наративів у країнах, які ввійшли до Европейського Союзу, де відбувався перехід від «пам’яті війни» до «пам’яті миру». Наталя Яковенко усвідомлювала складність української ситуації, мабуть, як ніхто інший. «Така модель популярної та шкільної історії виглядає, принаймні в теорії, привабливо, – писала Яковенко. – Але разом з тим, перед Україною нині стоять не зовсім ті самі завдання, що перед будівничими “Европейського дому”. Бо декларуючи своє прагнення “увійти до Європи”, ми хоч-не-хоч мусимо спершу зліпити докупи те, що хотіли би примістити на мапі европейського мультикультуралізму – свою українську ідентичність. Отже, наша популярна історія спершу мусить “домовитися” про більш-менш єдиний для всієї України образ національного минулого, що був би якоюсь продуманою мірою скоординований з уже наявним комплектом уявлень про минуле».

У статті йшлося про те, що наявні підручники не змогли створити національний історичний наратив, який прийняли б у всіх реґіонах України. Пропаґований у підручниках національно-державний погляд на історію більш-менш прижився в центральній Україні, але на сході далі домінувала історична свідомість, закорінена в совєтські інтерпретації історії, а на заході зросли націоналістичні тенденції, що їх надихав відносно недавній досвід боротьби Української повстанської армії. Яковенко вважала, що порятунок можна знайти у зближенні академічної та дидактичної історій. Як приклад потенційно позитивного впливу, що його перша мала би справити на другу, вона наводила уявлення про походження українського народу та нації. Фахові історики говорили про походження модерної нації як уявленої спільноти у XIX столітті, автори багатьох підручників – про її предвічні початки. «Коли згадані погляди новітньої науки прокладуть собі дорогу до шкільного підручника (чого поки що не зроблено), тоді ми зможемо говорити про демітологізацію дотеперішніх уявлень про “вік” української нації, – писала Наталя Яковенко. – Впевнена, це анітрохи не зашкодить нашій національній гордості, навпаки – відкриє дорогу до “українськости” багатьом людям у сьогоднішній багатоетнічній Україні».

Проблема з підручниками, які не змогли об’єднати націю, але заблокували вхід у дім загальноевропейської історії та сучасности, з часом привернула увагу створеного за ініціятивою президента Ющенка Інституту національної пам’яті. У жовтні 2007 року Наталя Яковенко очолила створену при Інституті громадську групу з моніторинґу підручників історії і разом з іншими членами групи виробила пропозиції щодо перегляду канону шкільної історії, який, на думку Яковенко та її однодумців, сформувався в перші роки української незалежности за взірцями національно-державницької ідеології з міцним присмаком совєтської історіографії. «Шкільна історія очима істориків-науковців» – брошура, яку 2008 року видав Інститут національної пам’яті для широкого обговорення серед учителів історії, – містила вісім ключових блоків, багато з яких прямо перегукувалися із засадами українського історичного наративу, застосованими в «Нарисі» Наталі Яковенко. Йшлося про фокус на людині та її мотиваціях, необхідність представлення у підручниках різних поглядів на історичний розвиток України, територіяльний підхід до її історії, представлення українського суспільства як багатокультурного організму, увагу до національних та релігійних меншин, а також припинення мартирологічного представлення історії України як жертви перманентної аґресії та колоніяльної політики ворожих сусідів. Моніторинґова група доклала чимало зусиль до складання нових навчальних планів, намагаючись перетворити загальні принципи нового шкільного наративу в чіткі та конкретні вимоги шкільної програми. Академічна Кліо наступала на свою шкільну сестру.

Спроба Наталі Яковенко та її однодумців і прихильників (серед яких були, зокрема, Владислав Верстюк, Олексій Толочко, Георгій Касьянов, Леонід Зашкільняк, Ярослав Грицак та Мар’ян Мудрий) зреформувати шкільну історію викликала дискусію, яка загострила суперечності між українськими істориками різних напрямів, що разом творили український історичний наратив у перші роки української незалежности. Тріщина у відносинах між адвокатами традиційної моделі «національної історії» та прихильниками її реформації розколола в тому числі й катедру історії «Києво-Могилянської академії», яку від 2002 року очолювала Наталя Яковенко. У лютому 2009 року з критикою запропонованої концепції реформування шкільної програми з історії виступив попередник Наталі Яковенко на посаді завідувача катедри, колишній голова міністерської комісії з підручників історії Юрій Мицик. У статті, надрукованій у «Дзеркалі тижня», він назвав безпідставними заяви членів комісії про те, що наявні шкільні підручники представляють українську націю як продукт передмодерної доби. Мицик також відкинув звинувачення в тому, що підручники наголошують боротьбу з аґресивними сусідами та виховують в учнів комплекс меншовартости.

Відповідаючи Юрієві Мицику там-таки у «Дзеркалі тижня», Наталя Яковенко звинуватила опонента у гріху марксистського догматизму, полемічно наголосивши, що його стаття могла би «прикрасити посібник незабутньої пам’яті істмату». «Історія, яку пропонує сьогоднішній підручник, – писала Яковенко, – це головно історія “барабана і сурми”, тобто повстань, боротьби та героїчних чинів, злегка розбавлених вставками про культурні досягнення. Українське минуле і справді не безхмарне, але підручник тим і відрізняється від наукової праці, що він спрямований не тільки на пізнання минулого, а й на прищеплення учневі почуття гордости за свою країну». Завдання, яке Яковенко поставила перед собою та іншими, було справді не з простих. Мало хто в українському історіографічному середовищі вважав, що гордість справді можна виховати без героїчности.

Історіографічний конфлікт, який жеврів в українському науковому середовищі довгий час приховано, тепер вийшов на поверхню. З одного боку, обидві сторони погоджувалися одна з одною в тому, що підручники 1990-х років зробили корисну справу, але обидві сторони закидали одна одній скочування на позиції совєтської історіографії або в методах, або в суті викладених арґументів. Втім, на цьому паралелі закінчувалися. Колись єдиний потік української історіографії, який вивів її з полону совєтських догм, розділився на два протиборчих напрями. Цей поділ в інтерпретації шкільної історії відбивав і поділ у візії українського майбутнього. Історики, як і політики, не могли погодитися щодо моделі майбутнього українського суспільства. Візія Юрія Мицика передбачала не так збереження етно-національного підходу до історії, як побудову етнічної за своїми головними ознаками нації. Візія Наталі Яковенко була спрямована на творення нації політичної.

Суперечка істориків раптом набрала зовсім іншого звучання з черговою зміною політичного режиму. Поразка помаранчевого табору на президентських виборах 2010 року та прихід до влади антипомаранчевих сил, здавалося, поставили під сумнів і етнічний, і політичний проєкт творення української нації. Комісія Наталі Яковенко перестала існувати наприкінці 2011 року, так і не запровадивши змін до українських підручників. Ті зміни, які було введено з приходом до влади Партії реґіонів, стосувалися вилучення інформації про Помаранчеву революцію та позитивної переоцінки ролі тільки одного із сусідів України – Росії.

Дискусія про те, якій бути українській історії та українській нації, тимчасово якщо не припинилася, то змінила свої параметри. Виявилося, що шлях до Европи забарикадував не тільки ззовні новий уряд України, але й ізсередини – сам Европейський Союз. Росія перейшла у наступ на енергетичному, політичному та гуманітарному полі. За цих обставин український дискурс історичної пам’яті й шкільної історії знову повернувся до проблем виживання нації та примату російсько-українського протистояння. Европейські ідеї територіяльно визначеної та соціяльно і культурно плюралістичної української історії щораз більше видаються спробами підігравати прибічникам «Русского мира» у дальшому розрідженні української історичної та національної свідомости в умовах, коли головний її зовнішній конкурент – російський наратив і російська історична ідентичність – рухався шляхом авторитарної консолідації. Зміна політичного клімату раптом змінила характер дискусії та відклала багато з її нерозв’язаних проблем на потім.

Дискусія, однак, зовсім не закінчилася. Проблема коня та воза українського національного проєкту післясовєтської доби – що перше, нація чи Европа – потребує розв’язання і сьогодні. Україна, можливо, змінилася на якийсь час політично, але її місце у географічному центрі Европи залишилося незмінним, як незмінним є завдання ввійти у світ сучасної світової історіографії.

Скорочена і дещо змінена версія статті «Наталя Яковенко: портрет історика у зворотній перспективі», Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко, Київ: Laurus, 2012.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі