Викраювання історіографій

Червень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
201 переглядів

Історіографія у пошуках крайнього

Дмитро Вирський

Бажаючи поговорити на одну з постійних тем «Критики» – стан вітчизняної історіографії, – Андрій Портнов у статті «Історіографії на краях» у її березневому числі вкотре вдався до вже трохи заяложеного жанру «волання в пустелі». Безрадісність змальованої в нього картини вражає, але й породжує сумнів: чи Автор справді шукав вирішення проблеми, чи за доброю давньою традицією шукав «крайнього». Бо кожний, хто хоч трохи займався адміністративними справами (а Портнов зосереджується саме на питаннях структурної перебудови наукового простору), свідомий того, що практичний підхід до них потребуватиме обговорення насамперед так званої «ціни питання». Не сподіваюся назвати конкретну цифру (хоча, в принципі, саме це й потрібно, щоби «зрушити процес»), але поміркувати над тим, за що доведеться заплатити, таки спробую.

Гадаю, центральним пунктом «реформи», про яку йдеться, зокрема й у статті Андрія Портнова, є заміна ВАКу фаховими комісіями. Залишу осторонь питання, яке непокоїть самого Портнова, як формуватиметься персональний склад цих інституцій. Мене більше турбує, що «анонімне рецензування» не справляє враження «прозорої процедури» і ніяк не сприятиме справі «публічности» й «відкритости» обговорення. (До речі, не певен, що Ярослав Грицак, на статтю якого «Інтелектуал і влада» («Критика», 2005, ч. 10) покликається Портнов, залучав до сфери застосування «анонімного рецензування» власне захисти дисертацій.) Інша річ, якщо буде втілено пропозицію Наталі Яковенко*, котра бачить у реґулярних зборах тих фахових комісій майданчик для перманентного відкритого та «дисциплінованого» обговорення проблем Цеху.

Припускаю, що проблему фінансування діяльности таких інституцій можна вирішити, зліквідувавши структуру ВАКу та різко скоротивши спеціялізовані вчені ради (не таємниця, що укомплектування їх фахівцями здійснюється за принципом «усього потрошку» і дискусії там часто-густо точаться між Лебедем, Раком і Щукою), але процес захисту (хіба що за винятком богоопікуваних «столиць») для самих шукачів наукових ступенів напевно подорожчає (банально доїзд та навіть коротке перебування в «столицях» дорожчі за аналогічну організацію присутности в обласному, а вряди-годи й районному осідку пересічної спеціялізованої вченої ради). Крім того, вірогідним є і подальше згортання проблематики досліджень поза столицями, що вже тепер так не подобається Портнову, оскільки «нестоличні» фахові комісії, ймовірно, будуть здатні / матимуть повноваження оцінювати дисертаційні роботи в досить «вузькому спектрі».

Щодо інших «рецептів» перебудови, які популяризує Портнов, то визнаю, що не дуже розумію, як українській історіографії посприяє відокремлення Академії наук від держави, бо не бачу державі альтернативи у фінансуванні, наприклад, Інституту історії України (інших форм втручання держави в мою «історіографічну творчість» як працівника цієї установи я не відчуваю). Запровадження ж автономії університетів – це, здається, «довга пісня». Наразі реальним є лише експеримент «консорціюму» трьох знову ж таки столичних університетів (двох львівських та одного київського). Автономії у милій серцю Портнова провінції,...

Автори

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі