Виходу немає

Травень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
19 переглядів

1

Незважаючи на всю свою руйнівну силу, Аріель Шарон програє війну, проте Ясер Арафат також не перемагає. Дедалі більша аґресивність їхньої риторики – хоч Арафат інколи засуджує насильство – засвідчує, що вони це розуміють. Шаронова стратегія від першого його дня на посаді прем’єра полягала в тім, аби потопити Ословський договір і замкнути Палестинську автономію в кілька ізольованих анклавів, оточених озброєними ізраїльськими таборами, приблизно на 50% (дехто називає 30%) окупованого Західного берега або лише у Секторі Ґаза. Обидві сторони явно зреклися обговорюваних в Табі (Єгипет) у січні 2001 року можливих поступок щодо кордонів, біженців та Єрусалима. Ці поступки були досить «неформальними» й вимагали подальшого затвердження, унеможливленого приходом до влади Шарона.

Арафат знову наполягає, щоб Ізраїль відступив до кордонів 1967 року й визнав право біженців на повернення. В лютому й березні його ендшпіль виглядав іще амбітнішим. Можливо, він справді вірив, що, поєднавши терор і міжнародний тиск, можна зруйнувати ізраїльський дух і національну єдність. Я чув у березні по ізраїльському телебаченню, як Арафат по-арабськи закликав до «тисячі шахідів, тисячі шахідів» (мучеників – арабська назва терористів-самогубців). Вони з Шароном і далі не вбачають один в одному правомірного співрозмовника. Останні вісімнадцять місяців показали: попри перевагу ізраїльської військової машини, жодна зі сторін не спромоглася продиктувати умови остаточної угоди або, принаймні, тимчасової згоди, яка уможливила би подальші переговори.

Вперше після 1967 року терористи-самогубці встановили щось на кшталт рівноваги між двома сторонами – але терористичну, а не сталу рівновагу між двома стабільними, відповідальними та завбачливими державами. Зростання кількости шахідів наводить на думку, що палестинська війна за незалежність, так би мовити, «приватизується». В результаті – патологічний безлад у владі з іще кривавішою і страшнішою перспективою. Ізраїльтяни більше не мають до діла з двома-трьома терористичними організаціями, що їх можна знайти і, вочевидь, знешкодити. Це новий, розсіяний ворог, це поширений серед палестинців настрій, із яким боротися важче. Здається, цілий народ піднявся, розлютований і роз’ятрений, як ніколи раніше.

Шахіди мають набагато простіше завдання, ніж звичайний партизанський загін. Як нещодавно висловився автор газети «Гаарец», їхній успіх не залежить від забезпечення шляхів відходу. Якщо один-два фанатики знайдуть і вишколять шахіда, то тисячі солдатів і поліцейських шукатимуть його, аж поки він себе уб’є. Називати шахіда, як це часто робиться, божевільним ісламським фундаменталістом, який пхається до раю, де на нього чекають сімдесят білосніжних цнотливиць, – це спрощення, а в багатьох випадках – одвертий фальш. Насправді, відповідальність за кілька терористичних акцій шахідів уже взяли на себе «Мученики Аль-Акси» – організація, пов’язана з Арафатовим «Фатхом», який не є ісламським рухом. Джерела релігійного фанатизму, вважає Іан Бурума, «є радше політичними, ніж культурними» («Нью-Йорк Ревю», 11.04.02). Здебільшого шахіди – це підлітки та юнаки, народжені у злиденних біженських таборах на околицях палестинських міст. Як і багатьма бійцями інтифади, ними керує переважно почуття ображеної гордости й неприхована лють, часто підкріплена особистим досвідом і втратою рідних: двоюрідного брата, якого застрелили, коли він закидав камінням машину на дорозі; батька, приниженого хамом-солдатом на пункті перевірки; дядька, чию землю експропріювали для ізраїльського поселення і який загадково помер в ізраїльській в’язниці. Кілька польових досліджень, що їх провів доктор Мохаммад Хадж Їхія (старший лектор Гебрейського Університету) з бійцями першої та другої інтифад, добре це демонструють.

У березні часом було по дві-три спроби терористичних самогубств за день – деякі вдавалося відвернути завдяки інформаторам або уважності охоронців. Дехто побоюється, що поширення ненависти, яке...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі