Вячеслав Всеволодович Іванов. In memoriam

Лютий 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
231 переглядів

Про цю унікальну людину з прізвищем не лише найпоширенішим, а й, здавалося б, символічно-пересічним я почула ще студенткою. Брошурки, що містили тези Літньої школи із вторинних моделяційних систем, віщували, наскільки я могла тоді зрозуміти, радикальний переворот у гуманітаристиці; вони не те що оскаржували все, що ми вивчили, а просто відкривали зовсім нові обрії, небачені й нечувані. У сув’язі імен, що відтоді дедалі яскравіше розгорялися для гуманітарної спільноти (Юрій Лотман, Алєксандр Пятіґорський, Владімір Топоров, по двоє Ґаспарових та Успєнських, не родичів) було й це ім’я: Вяч. Вс. Іванов, саме так воно завжди писалося… Як згодом він сам говорив з іншого приводу, все це були «науковці, цілковито звернені до майбутнього». Тартусько-московська семіотична школа була чимось таким, чого на безмежних просторах Союзу бути ніяк не могло, проте вона таки була, і ці «батьки-засновники» спиралися на праці російських формалістів (Тинянова, Шкловського, Ейхенбаума, Проппа), Празького та Московського лінґвістичних гуртків, Трубєцького та Якобсона, наче й не відаючи, що все це залишалося табуйованим! Можливо, цей специфічний гарт іще раніше допоміг Вячеславу Всеволодовичу стійко перенести звільнення з університету. Втім, гартувало його все: родина, оточення батьків, перенесена в дитинстві недуга, яка компенсаторно допомогла розвинути природні здібності…

Дивовижно його не змололи жорна репресій, хоч приводів ніколи не бракувало, а отже, не бракувало й нагінок та переслідувань. Коли 1958 року Іванова було звільнено з МҐУ за незгоду з офіційною оцінкою горезвісного «Доктора Живаґо» і за те, що він підтримував погляди Романа Якобсона, – хто міг уявити, що через тридцять років той вердикт про звільнення буде офіційно скасовано як помилковий! Прикметною рисою таких скандальних звільнень принаймні у столиці метрополії було те, що жертви не конче діставали «вовчий квиток», отже, не залишалися без засобів для існування. У випадку Іванова каральне працевлаштування в неймовірний та чудодійний спосіб навіть сприяло його подальшим науковим зацікавленням, адже він очолив групу машинного перекладу Інституту точної механіки та обчислювальної техніки, а водночас і лінґвістичну секцію наукової ради з кібернетики Академії наук.

Опальний науковець наче діставав ті бонуси через свою творчу невгамовність і фантастичну продуктивність: невдовзі він очолив сектор структурної типології Інституту слов’янознавства та балканістики. Невже це нікому не нагадувало анекдот про Ломоносова, який на погрозу відставити його від Академії посміявся: хіба що Академію відставите від мене! Ба й справді, все своє довге і славне життя Іванов тягнув за собою цей шлейф нелояльности й вільнодумства, цей хвіст – немов комета. «Как беззаконная комета / В кругу расчисленном светил»… Траплялися в тогочасній науково-літературній Москві отакі незручні особи, що ніяк не улягали жодній «табелі про ранґи», збурювали спокій своєю некерованістю, безжурністю щодо власних кар’єри та добробуту, загадковою цілеспрямованістю – поза чинними «правилами гри». По-різному складалися їхні долі – досить згадати імена близьких друзів Вячеслава Всеволодовича: Андрєй Сахаров, протоієрей Алєксандр Мень…

Мало хто знав, що він від дитинства – і впродовж усього життя – писав вірші. Як сам пояснював уже на схилі днів, «багато писав громадянських віршів, досить сильно антирадянських, саме тому друкувати їх не бачив жодної можливости»; друкував лише свої поетичні переклади, в лихі часи навіть заробляв ними на життя. Натомість власні вірші читав лише близьким друзям та авторитетним для нього поетам. Дружба з Пастернаком наклала свій карб не в поетиці, радше у світовідчуванні та стилі життя…

Як і Андрєй Сахаров, він був переконаний, що світові для самопорятунку необхідний Світовий Уряд, який займався би нерозв’язними в жоден інший спосіб проблемами. «Людство справді має бути єдиним», – і далі із ледь вловною іронією: «ідеї Інтернаціоналу в цьому сенсі правильні».

Тут дозволю собі один-єдиний особистий спогад. Аспірантське об’єднання Літературного інституту, до якого і я належала на зламі шістдесятих і сімдесятих років, запросило на своє засідання «Кóму Іванова»: в тих колах його іменували цим дитячим прізвиськом, похідним від слова «комочок», сам він виводив це з особливостей комплекції, з «кулеподібности». І так само всі там добре знали, що він не Іванóв, а Івáнов, як батько його, відомий радянський письменник, автор «Бронепоїзда 14–69». Тож «Кóма-Івáнов» вимовлялося й звучало як пароль, як посвідка про обізнаність, належність, прихильність до інакодумців. Інститутське начальство на цю несанкціоновану ініціятиву відреаґувало бурхливим невдоволенням, але дати задній хід уже не випадало. Гадаю, що мої колеґи Свєтлана Сємьонова, Святослав Джимбінов, Роберт Вінонен на іншу реакцію й не очікували і йшли на це свідомо: Літінститут у ті часи був такою собі вибуховою сумішшю недавнього духу шістдесятництва і новітнього конформізму та обскурантизму. Та зустріч із Івановим виразно все це проявила: дехто не прийшов демонстративно й «принципово», дехто прийшов, але тут-таки пошкодував: мої згадані друзі повели з гостем жваву, але геть незрозумілу для невтаємничених, а надто для упереджених слухачів розмову про семіотику й теорію основного міту… Один із викладачів пробував зачепити гостя дошкульними, як йому здавалося, запитаннями, але нічого доброго з того не виходило. Виходило навпаки, бо гість був незворушний і для тих «наїздів» просто недосяжний, натомість він явно насолоджувався спілкуванням із молоддю.

У недоброї пам’яті сімдесяті він, сорокарічний, пообіцяв собі, що коли (або якщо) режим, який уже виразно вичерпав себе, завалиться і почнеться якийсь демократичний рух, він також долучиться до нього. Тож у новітні часи змін легко погодився на пропозицію балотуватися в народні депутати – вмовляти не довелося. Не відмовлятися від громадських зобов’язань саме в ті часи заохочував його і отець Алєксандр Мень. Якраз під його впливом він погодився бути директором Бібліотеки іноземної літератури. Попри те, що тоді ж таки очолив і новостворену університетську катедру теорії та історії світової культури – згодом Інститут світової культури, директором якого він став. Загалом Іванов, за всієї своєї унікальности, почувався ланкою зв’язку між епохами та людьми, що ставали символами тих епох. Любив оповідати, як академік і нобеліянт Іван Павлов доручив, ачей радше заповів іншому академікові, Пєтру Капіці, привселюдне «говоріння правди». Мовляв, як мене не стане… Бо Росія така країна, де бодай одна людина конче має казати правду.

Іванов як ніхто інший умів радіти з «проривних» досягнень мовознавства та культурології, із далекосяжних та сенсаційних відкриттів, що їх здійснили його молодші колеґи, як Владіслав Ілліч-Світич, як Сєрґей Старостін, із безприкладної діяльности Інституту складних систем – щиро забуваючи, що часто сам був інспіратором, «мотором» тих проривів, що це він був біля витоків, закладав наріжний камінь і завдяки йому це ставало можливим.

Якось в інтерв’ю на радіо «Свобода» його запитали:

А чому ви такий сміливий? Заступилися за Пастернака, за це поплатилися захистом дисертації та звільненням із університету, у шістдесяті-сімдесяті роки підписували листи на захист дисидентів, брали участь у тій-таки опозиції міжреґіональної депутатської групи, з приводу сучасних подій висловлюєтеся так жорстко, як ніхто інший [можливо, це натяк на вельми різкі й ризиковані характеристики Путіна і КҐБ. – Е. С.]. Звідки така зухвала відвага у «м’якотілого інтеліґента»?

Іванов відповів, ніби напівжартома, але водночас цілком серйозно, що це в нього «з двадцять другого століття». І пояснив, що, вивчаючи далеке минуле, живучи в сучасності, мусить водночас зазирати в часи майбутні, щось намагатися передбачити й наблизити…

Про нього вже за життя ходило безліч леґенд, не всі з тих оповідок правдиві, але часто й правдиві звучать як неймовірні. Правда, що він і сам не міг порахувати, скільки знає мов, бо той список невпинно ріс; правда, що за першу кандидатську дисертацію рада присудила йому докторський ступінь, але він не дістав жодного, бо у ВАКу дисертація загубилася (через багато років знайшлася, і її було видано), а другий захист надовго відклався через оте звільнення з університету. Неправда, на жаль, що для Британської Енциклопедії саме він написав статтю про українську мову: там «збірна» стаття про слов’янські мови, і він також є серед авторів. Зате правда, що серед його поетичних перекладів є і Бажанова поезія. Також правда, що журі Букерівської премії було заскочене, коли його очолив Іванов: цей «академічний небожитель» усе читав, про все мав зважену думку й поважав чужу…

Був людиною діяльною не лише у своїй сфері (втім, сфера ця така широка, що навряд чи хтось узявся би чітко окреслити її межі). Наприклад, свої міркування щодо реформи освіти він перевірив у такий спосіб: коли син уже сягнув того віку, що можна було ознайомити його з батьковими заняттями, Іванов створив гурток для школярів 9–15 років, де навчав їх давніх писемностей, єгипетської ієрогліфіки, месопотамського клинопису, вчив, як дешифрувати невідоме письмо (для цього бралися етруські тексти, які є в музеях). «І знаєте, вони навчилися цього всього! Мене вразило, з якою швидкістю вони відповідали на доволі важкі питання, які я для них складав!» Так він упевнювався в потребі перебудувати, зокрема, початкову освіту, зробити її «не такою вже початковою»… Тверезі та конструктивні міркування мав щодо реформи медицини. Але хто здатний подолати інертність і спадок минулого у цих сферах! Тим більше, коли людина віддана своїй справі, коли доба й так закоротка, а тижні та місяці ґалопують дедалі нестримніше; коли раптово помирають або гинуть талановиті колеґи, як Владіслав Ілліч-Світич, як Сєрґей Старостін – і треба працювати далі ще й за них, зберігаючи світовий пріоритет галузі, втілюючи їхні ідеї та починання. Адже саме лінґвістику Іванов, уже визнаний у світі антрополог та культуролог, уважав за свій фах, а потужну Московську школу лінґвістичної компаративістики – за улюблене творіння.

Чи не ці «ідеальні» резони до кінця тримали його в Росії – почесного та дійсного професора уславлених світових університетів, іноземного члена багатьох академій та наукових товариств? Сумно, що наразі виявилася вільною вакансія «головного російського інтелектуала», позаяк Вячеслав Іванов був постаттю не просто знаковою, а надзвичайно значущою, і не лише для науки, культури, не лише для академічного середовища, а мабуть, насамперед для етичного клімату, для захисту та збереження морального громадського чуття. А це нині особливо важить і робить втрату ще відчутнішою…

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі