Втеча по колу як покута за інших

Червень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
141 переглядів

Костянтин Москалець, Келія чайної троянди. 1989–1999, Львів: Кальварія, 2001.

...Кинь це нестерпне свято,

виплюнь слова крилаті,

що ти зробив, мій брате,

із життям своїм!..

Кость Москалець, «Колишній ідол»

 

Відкидаючи форми, що здаються обтяжливими, зужитими, старими, сподіваючись у такий спосіб сягнути вивільнення й розкутости – повертаємося до ще давніших, старших форм, як-от есей або щоденник. Вони ваблять, певно, й тим, що з літературою перебувають у стосунку невизначеної й рухливої міри споріднености – спокушають літератора як іще один різновид марґінальности, як обіцянка того ж таки вивільнення: літератора від літератури. До того ж, напрочуд живучі, не підвладні часові: англійці й досі залюбки почитують «Щоденник подорожі до Ліссабона» Філдінґа, «Щоденник до Стелли» Свіфта, «Щоденник чумного року» Дефо; про щоденники Джордж Еліот, королеви Вікторії або Дороті Вордсворт годі й казати.

Анотація до «Келії чайної троянди» прозоро натякає, що перед нами радше твір у формі щоденника, аніж щоденник як такий. Це видається ймовірним: напевно, відбувся принаймні якийсь відбір, бо щоденники, де записи насправді робляться так рідко, скоро припиняються. Та й автор не раз говорить про функцію такого собі тренажера для письма, а тренуватися раз на два-три місяці – цілком марна справа. Втім, достоту безмежна свобода форми засвідчена сповна: поряд із такими перервами є й записи, роблені кілька днів поспіль. Попри те, що книжка ошатно видана і вже відзначена премією «Книжка року’2001», причому в номінації «Красне письменство», – видається, що подальше життя її буде подібне до життя пісень Віктора Морозова на слова Костянтина Москальця: в них є чисельне коло добірних і відданих шанувальників, але їм не бути хітами. Якби в нас був конкурс на зразок польського «Piosenkie niegłupe» – отам би їх щоразу увінчували лаврами; а позаяк культивуємо тимчасом «рiosenkie głupe», то цей делікатес для гурманів. Що ж до «Келії...» – насамперед, може, не варто було так виразно-виклично означувати на обкладинці хронологічні координати 1989–1999: це може спрацьовувати як «прокол піару». Бо чи так уже нам кортить повертатися в оце недавнє минуле, в останнє десятиліття щойно завершеного століття. Гадаю, ми воліли б не озиратися, з нас досить того, що відчуваємо тяглість того часу, перетікання його в «цей», настирність минулого, яке все ніяк не минає, навіть Millenium не допоміг... Тут були б доречні затерті метафори типу перегорнутої сторінки або щільно причинених дверей, та ба: розгортається знову та сама сторінка і двері знову відхиляються, ще й нестерпно риплять...

Отож, якщо вишуканість і витончена печаль тих пісень когось просто не зачіпає, то «Келія...» здатна вивести з рівноваги, розсердити, роздратувати. Причому виставити їй рахунок, наговорити прикрощів надзвичайно легко, я просто чую невловно знайому інтонацію, тонкий посвист добре загострених стріл сарказму та зверхности, що поціляють у цю беззахисну квітку, у цвіркунів, їжака, шишку на купці моху і сон про зустріч із Понтифіком. У висліді – вбивчий та нескасовний діягноз, на зразок «ювенільної філософської інтоксикації» абощо. Найприкріше, що в тому буде і своя правда. Просто не кожному вона підходить: вам довірилися так беззастережно, сказали стільки сокровенних речей, відкрили таку прірву самотности й каторжної праці заблуканого духу, з пастками, зривами, глухими кутами, що професійно потоптатися по цьому всьому гріх. А головне – свідомо не хочу забувати, що тут спрацьовує ота підсвідома зачепленість, дискомфорт і досада: нам підсовують дзеркало, коли ми зовсім не налаштовані, бо й так знаємо, що зображення малопрезентабельне; не личить, зрештою, піддавшися на провокацію...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі