«Всіх вивезено». Уривок із праці Ґульнари Бекірової

Травень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
12
4046 переглядів

В Україні 18 травня відзначають День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. У 73-тю річницю травня 1944 року «Критика» удоступнює передмову до праці кримськотатарської дослідниці та публіцистки Ґульнари Бекірової «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки). Нарис політичної історії», яку написав один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник Мустафа Джемілєв, та уривок із розділу 2 частини II «Вивезено всіх», де авторка із залученням архівних документів та спогадів описує, що пережили депортовані кримські татари.

Видання праці Ґульнари Бекірової українською мовою здійснено в рамках науково-видавничої програми Інституту Критики і випущено у світ за сприяння Українського наукового інституту Гарвардського університету.

Передмова

Книжку Ґульнари Бекірової «Пів століття опору. Кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки). Нарис політичної історії» присвячено вкрай драматичним подіям в історії кримськотатарського народу – депортації 1944 року, життю народу у спецпоселеннях, важкій і довгій, із багатьма жертвами, боротьбі за повернення на історичну батьківщину.

Особлива підлість депортації кримських татар, як і інших «покараних народів», полягає в тому, що ця війна радянської влади з цивільним населенням точилася в той час, коли більшість чоловічої частини цих народів воювала на фронтах у Червоній армії за ту ж таки радянську владу. Такого віроломства держави та зради своїх громадян історія справді не знає.

Авжеж, треба визнати, кримські татари жорсткіше за інші етноси Криму чинили опір встановленню радянського режиму, колективізації та русифікації, тим-то ще до масової депортації зазнали суворих «чисток» і репресій. І тут, мабуть, годилось би поміркувати про ментальність кримських татар, про їхнє ставлення до тоталітарних форм правління чи приватної власности. А от на національному ґрунті кримські татари не мали конфліктів із рештою мешканців півострова. Це відзначає багато хто з істориків і мандрівників, починаючи від перших років російської анексії Криму (1783). Вони наголошують доброзичливість і товариськість кримських татар у стосунках із людьми інших національностей, поєднання у цього народу глибокої релігійности з винятковою віротерпимістю. Наведу слова лише з однієї книжки – «Подорож до полудневої Росії», яку російський письменник та історик Владімір Ізмайлов написав після мандрівки Кримом у 1801–1802 роках. Минуло понад пів століття відтоді, як я прочитав її у відділі раритетів бібліотеки імені Алішера Навої у Ташкенті, а з пам’яті так і не витерлися пронизливі рядки:

...Простые хижины татар,
Где дышит дружбы чистый жар,
Невинность сердца, совесть правды,
Где люди людям сердцем рады...
Прощайте, покидаю вас!

Проте вже від часів Єкатєріни II засадничою метою російської політики в Криму було «очищення» цього стратегічно важливого півострова від «бусурманів» і «заселення його природними росіянами». Неухильне її тривання і стало, на мій погляд, головним мотивом вигнання кримських татар.

Людські втрати від депортації 1944 року були жахливі. У деяких областях Узбекистану (Кашкадар’їнській, Джизакській) люди від виснаження та хвороб помирали майже цілими селищами, і нікому було ховати мерців. Поспіхом поховані й ледь присипані землею тіла ночами розривали зграї шакалів.

Нині в Україні депортацію кримських татар 1944 року офіційно визнано геноцидом...

Але самим тільки фізичним вимордуванням цей злочин не вичерпується. Неабияких зусиль було докладено для повного знищення культурної спадщини народу: спалено книги кримськотатарською мовою, зруйновано мечеті й усі мусульманські кладовища Криму, перейменовано його міста й села. А зацілілих вигнанців позбавили багатьох конституційних прав. Їхнє життя на засланні визначав гласний комендантський нагляд і спеціяльні інструкції, що не підлягали оприлюдненню.

У період спецпоселень (1944–1956) кримські татари не мали права вступати до вишів, а таємна заборона на високу гуманітарну освіту для них діяла навіть і після так званого «викриття» культу особи Сталіна на XX з’їзді КПРС. Як і раніше, кримські татари не мали змоги навчатися рідною мовою. Потрібні ще довгі роки і чимало зусиль, аби відшкодувати ці втрати.

Спогади про Крим, обставини виселення, подорож у вантажних вагонах до місця заслання, смерть близьких і друзів – ось довкола чого точилися розмови кримських татар упродовж багатьох років, надто коли люди вечорами ходили одне до одного в гості. Світогляд кримських татар, їхнє ставлення до влади формувалися переважно вдома, серед своїх, і офіційна радянська пропаґанда не надто на них впливала.

Мені добре запам’ятався день смерти Сталіна. Коли завуч у школі на лінійці розпачливим голосом повідомив про смерть «вождя всіх часів і народів», ридма ридали всі – і вчителі, і діти. Всі, крім кримських татар: наші-бо точно знали, яке лайно пішло на той світ. Утім, один школяр підказав, що взагалі-то й нам варто трохи поплакати, а як не вийде, то потерти очі цибулею. А то ще пересаджають нас або наших батьків.

Прикметою кримськотатарського Національного руху була його унікальна для радянських часів масовість. Він охопив чи не цілий народ. Хтось збирав підписи під нашими зверненнями, хтось – кошти, щоби послати в Москву делеґатів. Учасниками наших масових політичних акцій ставали тисячі людей, свідомих того, що їх за це можуть щонайменше побити або й запроторити у тюрму. Ув’язнених активістів не лишали напризволяще: їм і їхнім родинам народ надавав посильну допомогу.

Ініціятивні групи Національного руху, створювані скрізь, де мешкало хоч трохи кримських татар, координували свої дії з районними, обласними та республіканськими ініціятивними групами. Ухвалення будь-яких рішень відбувалося з дотриманням дуже високого рівня демократичности.

Дисиденти в Москві по-доброму заздрили нашій спромозі за короткий час зібрати під своїми зверненнями до сотні тисяч підписів. Їм самим вдавалося знайти щонайбільше двісті підписів. Щоправда, їхні заяви були жорсткіші й відвертіші за наші, без реверансів на адресу «мудрого радянського керівництва», – а отже, давали більше нагод притягати авторів і підписантів до кримінальної відповідальности за «наклеп на радянський лад» або «антирадянську пропаґанду».

Ще одним чинником, який привертав увагу та симпатії демократичних кіл і в СРСР, і на Заході, було те, що кримські татари у своїх зверненнях і акціях протесту не обмежувалися тільки своїми проблемами. Кримськотатарських правозахисників на судових процесах звинувачували у тому, що ті протестували проти окупації Чехословаччини 1968 року та вторгнення в Афганістан 1979 року, виступали проти зловживання психіятрією з політичними намірами, підтримували правозахисників різних національностей і віровизнань. Відомо про акції кримських татар (уже в перебудовні часи) перед посольством Болгарії – проти насильницької болгаризації та беззаконь режиму Тодора Живкова щодо національних меншин, перед посольством Китаю – проти розстрілу демонстрантів на площі Тяньаньмень у Пекіні тощо.

Унікальним для пострадянського простору стало і створення нами власної структури національного самоврядування. В середині 1990-х років у США, в Університеті імені Джорджа Вашинґтона, де я читав для студентів і викладачів лекцію про Національний рух кримських татар, разом зі мною виступав також один експерт із національних рухів. Наголосивши самобутність нашого руху саме щодо національного самоврядування, він сказав приблизно таке: «У роки перебудови та в перші роки після розпаду СРСР було створено багато національних рухів і “фронтів”, але майже всі вони потім дуже ослабли, розпались або роздробилися на ворожі одне до одного угруповання. І тільки Національний рух кримських татар не лише не роздробився, а навіть іще сильніше сконсолідувався та зміцнів. А сталося так тому, що вони вчасно влаштували демократичні вибори, провели свій національний з’їзд і відповідно до загальновизнаних норм демократії обрали свій представницький орган».

Про цей справді безпрецедентний досвід ненасильницького політичного опору та перемоги цілого народу в нерівній боротьбі проти тоталітарного режиму, про життя і долі багатьох учасників цього протистояння розповідає у книжці Ґульнара Бекірова. Дуже важливо, що авторка не лише творить захопливу розповідь, а й оприлюднює дотепер неприступний читачеві величезний масив секретних документів із радянських архівів. Нині, коли кримських татар знову спіткали тяжкі часи, – тепер уже на батьківщині, в Криму, окупованому російським аґресором, – як ніколи важливим стає глибоке опанування славної та по-справжньому героїчної історії недавнього минулого.

Мустафа Джемілєв, народний депутат України

Київ, 2 квітня 2017 року

Сторінки2

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.