Врубай свою музику гучніше, якщо можеш

Січень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
715 переглядів

*  *  *1

Час, який я залишив за дверима кафе,кнайпи, забігайлівки, чарочної, не був часом змарнованим; кафе, які я відвідував у Тернополі, Крем’янці, Чорткові, Києві, Кракові, Варшаві, Катовіцах, Закопаному, Белґраді, Новому Саді, Бухаресті, Пітешті, Любляні, Нью-Йорку, Чикаґо, Торонті, Вашинґтоні, Сяноку, Солт Лейк Сіті, Бомбеї, Новому Орлеані, Берліні, Сиґіті Марамороському залишилися у моїй пам’яті по-різному, по-різному вони називались і по-різному в них наливали...

Чоловіча погулянка
 
Чоловіча погулянка
(Асирійська печатка VIII–VII [?] ст. до н. е.;
Британський музей, Лондон)

Проминаючи різні назви міст, кав’ ярень, інші імена поетів і різні напої, які вони пили і п’ють, щось-таки простежується спільне, щось об’єднує ці ідентичні обличчя, схилені над аркушем машинопису чи рукопису, при чарці чи келішку, з надто серйозним виразом чи придуркуватою міною паяца – не важливо, не важливо, що вони п’ють і що курять, які дівчата їх слухають і чи слухають взагалі, а якщо слухають, то чи розуміють їхні вірші, не важливо, важливо інше – що вони таки з’являються, що творять своє коло, заповнюють його віршами, пиятикою, бзіками, ревнощами, образами, дурненькими дівчатами; вони стрясають повітря свого часу, який вони залишили у кав’ярнях, який залишився у кав’ярнях, який може бути кав’ярнею, кораблем, який пливе в нікуди? який пливе? якого вони потребуюють, а він потребує їх, бо п’яний корабель і не має на меті кудись доплисти, він має пливти – це основне.

Я застав цей пивбар майже на сто відсотків пропахлий скислим пивом і сечею, якою відгонило з погано прибраного туалету. Пивбар розташовувався в центрі, якраз під обласною міліцією, що було дуже зручно, чорний вихід відчинявся, коли привозили металеві бочки з пивом, або менти забирали дозрілих клієнтів, виводячи їх із пивбару через задній двір прямо до КПЗ. Але зайти до пивбару можна було з вулиці, спускаючись вузьким проходом, котрий нагадував вхід у підземелля. Це справді було підземелля, за стійкою звичайно стовбичив високий блондин із козацькими вусами, особливо популярними у 90-ті роки. Пиво тут було на розлив, миті бокали викладено скляними трапеціями, порізані оселедці з кружельцями цибулі та кілька сортів копченої риби становили увесь асортимент цього закладу. Пиво не завжди було свіжим, ти точно це визначав, як тільки блондин наповнював бокал, було видно, що пиво мутне, а після кількох секунд з його поверхні зникала піна – розбовтувалася, хоча вона й мала бути знаком якости. Але це йому прощалося, бо скаржитися було вже нікому, одна країна перетворювалась в іншу, всі у пивбарі були вдячні, що пивзавод хоч як, але працює і пиво – хай не свіже – усе ж таки привозять. Гірші часи булище попереду.

У пивбарі можна було курити, хоча блондин час від часу міг пригрозити щодо курива і вказати на праворуч причіплену вицвілу таблицю з написом «Не курити!», але це траплялося нечасто, лише тоді, коли курців було надто багато. Тоді він ішову протилежний до виходу бік і відчиняв двері чорного входу, з відхиленої шпари долинав живий рій звуків.

Любителі пива полюбили й це підземелля в самому центрі міста. Пиво коштувало дешевше, аніж горілка, а такій тонкій справі, як культурний відпочинок, кожна копійка була на рахунку, та й завжди можна було збігати нагору до найближчого маґазину і купити пляшку горілки, або й дві. За якийсь час публіка у цьому пивбарі майже укомплектувалася. Звісно, що кілька відомих на цілий центр алкоголіків просто сиділи тут з ранку до вечора з кухлем пива або й без нього в надії, що хтось запропонує сто грамів. Пияцька солідарність, як вияв братерства і каса взаємодопомоги,спрацьовує незалежно від соціяльного статусу, тому, відсидівши по кілька годин у цій пивниці, алкоголіки зрештою свого досягали і, похитуюючись, вибиралися крутими сходами на поверхню. Переважно це були діти і внуки визволителів, їхні батьки оселились у центрі, але щось тим не пішло. До часу відкриття пивбару об 11-й вони цілою колонією пересиджували на лавках навпроти, слухаючи радіо з розвішаних репродукторів, схожі на пінґвінів, що гріються на сонці. Вони розмовляли російською і навіть у своїй порушеній алкоголем свідомості лаяли Рух і обстоювали Союз, що валився на очах. Від того, мабуть, їм іще більше хотілося заховатися за пелену алкогольного сп’яніння.

Місцевий свідоміший і патріотично налаштованіший елемент ішов пити пиво за кінотеатром «Перемога», там було дешевше і на свіжому повітрі, бо жовта бочка на колесах із написом «Пиво» постійно була прописана на тому місці ціле літо аж до початку осені. Тут була ще одна вигода: близький туалет, який на той час став платним. У кабінці, що розділяла туалет на чоловічу та жіночу частини, сиділа стара жінка, яка мала обов’язок прибирати й збирати гроші з відвідувачів. Прибирала вона вряди- годи, але гроші вимагала справно, особливо прискіпливою була до клієнтів пивної бочки, котрі навідувались до її туалету кілька разів протягом години. Той, хто спустив усе на пиві, йшов у кут між туалетом і загорожею і виливав золотистими струменями продукт пивзаводу №1, щоправда, наражаючись на можливість опинитися в міліції за порушення громадського спокою. Ті, хто ходили за «Перемогу», мусили весь час стояти, а споживання пива з горілкою не терпить метушні, поспішности, коли є так багато чого висловити своєму другові.

У пивбарі натомість збиралися всі: менти заходили перевірити громадський порядок і при цьому перехилити у бармена кухоль-другий, новітні бізнесмени після відвідин слідчого,художники, що збиралися великими компаніми і галасливо зсовували кілька столів докупи, юна тернопільська богема для теревенів і почасти читання віршів. Коли набивалося досить відвідувачів, розчервонілому блондинові допомагала офіціянтка – розносила пиво і мила бокали.

*  *  *

На дев’ятому поверсі студентського гуртожитку із дверей туалету, одного на блок із чотирьох помешкань, завжди неприємно тхнуло каналізацією та іржавими трубами. Бачок для зливу води не працював, а ланцюжок із ебонітовою ручкою зберігав хтось із мешканців, щоб ніхто зайшлий не міг скористатися. Душову зазвичай закрито на замок. Купалися, раз на тиждень, або в душовій у гуртожитському підвалі, або, прикриваючись оцинкованими тазиками, у громадській лазні в центрі міста.

В кімнаті, обклеєній вирізаними з журналів «Советский экран» портретами радянських кінозірок, до обов’ язкових двох металевих ліжок і коричневих тумбочок додавався подряпаний і брудний стіл, а вже вицвілі килимки на стіни мусили купити на ринку ті, хто хотів прикрасити цю гуртожитську убогість.

Рідна партія, дбаючи про моральну та фізичну чистоту майбутніх будівників комунізму, пантрувала за всім, що могло на них згубно вплинути. Крім навчання, молодь могла ходити на дискотеки. Популярну тоді дискомузику, що її замінять голосисті італійці з Сан-Ремо, якось дозволяли. Студентам забороняли пити в гуртожитку, але рейди по кімнатах, що їх могли влаштувати деканат, партбюро, комітет комсомолу чи народний контроль, завжди давали результат: із-під ліжок вигрібалося десятки пляшок, яких не встигли здати у приймальний пункт. Ті, в чиїх кімнатах знаходили цю склотару, прощалися з гуртожитком, а інколи і з навчанням. Втім, ліфт часто ламався, і до дев’ятого поверху партійно-комсомольські рейди доповзали не завжди.

Забороняли в гуртожитку і секс, але переважна більшість таки з кимось спала. До дівчат приходили міськіхлопці, а хлопці приводили на ніч загулялих дівчат, які зранку виявлялись ученицями ПТУ. Не дозволялося слухати ворожі голоси, розповідати політичні анекдоти, пропускати заняття і багато чого іншого. Попри всі заборони та рейди інше, ретельно заховане й замовчуване студентське життя тривало.

У кожній групі, здогадувалися ми, були свої інформатори, котрі доповідали в деканат, партійним і комсомольським секретарям, дехто працював безпосередньо на КҐБ. Тому небезпечно було розповідати анекдоти про Брєжнєва, слухати бобіни із записами Висоцького та інших бардів, читати якісь сумнівні тексти, не варто було хвалитися родичами за кордоном, виявляти свої симпатії до української культури, належало обминати деякі теми, і ми знали які саме і чому.

Цілий філфак проклинав і ганив нещасну Зіну, яка поїхала на три дні відпочити на якийсь ставок зі своїм хлопцем. Мамі він, ясний май, нічого не сказав, а та заздвонила в міліцію, і невдовзі перестрашену Зіну разом із її чуваком уже везли у бобику в Тернопіль, а ще за два дні похнюплена Зіна стояла посеред найбільшої авдиторії, і там її поливали словесними помиями комсомольські активісти, партійці, викладачі та декан. Алку, яка мала славу безвідмовної пробляді, спіймано зовсім не на блядстві у гуртожитку, а на крадіжці у ресторані «Україна». Зачепивши вдвох із подружкою двох старших чуваків, які запропонували їм поїхати на хату, Алка вирішила прихопити кілька виделок і ножів із нержавійки, щоб і там їсти як білі люди. Метка офіціянтка затримала їх при виході. Чуваки трохи почекали й забралися геть, а Алка тільки через рік, заробивши робітничу характеристику, поновилася на заочному відділенні. Саша-Гріша, у куртці з написом «Parmalat » і круглих окулярах під Джона Ленона, приторговував у гуртожитку дефіцитними книжками, які крав у районній бібліотеці. Йому можна було замовити Ахматову чи Цвєтаєву, Ліну Костенко чи Генрика Сєнкевіча – і за якийсь час він за червонець привозив потрібне тобі видання, пояснюючи, що вивів бібліотечні печатки спеціяльним розчином, але за це він додаткових грошей не бере. Він був своєрідним циніком, очолював список злісних прогульників занять, днями лежав на своєму ліжку і курив, або вештався вулицями та ринком. Ані поезія, ані проза, ані наші полеміки про все на світі, словесна еквілібристика з цитуванням сотень поетичних рядків, його не цікавили. Він також не ходив на дискотеки й ніколи не виявляв якої- небудь зацікавлености дівчатами. Він лежав, ніби Обломов, і пускав угору дим, і лише коли хтось перебував у кімнаті, Саша-Гріша філософував: «Вип’ю кави і буду думати про здоров’я моєї матінки, бо матінка – це гроші, а гроші – це все». Він якось зумів переповзти на другий курс, але на тому й кінчилося: коли його персональну справу розібрали в комітеті комсомолу спочатку курсу, згодом факультету, до Сашиних-Грішиних геройств придивилася партійна організація факультету, і він вилетів з навчання назавжди. Якоюсь фата-морґаною,мітологемою дев’ятого гуртожитського поверху та філфаку був рудуватий хлопець Зіма, про якого казали, що він на першому курсі «поїхав». Я побачив його у той час, коли він, підлікувавшись, повернувся до навчання й оселився в одній із кімнат на дев’ятому поверсі. Спочатку Зіма не викликав жодних претензій, але чим далі він заглиблювався у науку й частіше відвідував бібліотеку, за ним почали помічати нездорові тенденції: він міг голим ходити між поверхами й лякати дівчат, іржучи, ніби молодий жеребець, якимось дивним придуркуватим сміхом. Зрештою у нападі кризи він схопив свого співмешканця за яйці, той, зрозумівши, що може позбутися важливого органу, покликав на допомогу. Зіму зв’язали і викликали швидку. Двоє дебелих медбратів вивели його з гуртожитку у гамівній сорочці, і ми попрощалися з Зімою назавжди: з дурки він не повернувся на філфак ніколи.

1984 рік. Стіл виставлено на середину кімнати, до нього присунуто стільці та ліжка. Компанія хлопців із різних курсів філфаку розпочинає звичну учту. Заняття скасовано: два дні тому помер другий за останні два роки генеральний секретар ЦК КПРС Юрій Андропов, у країні черговий траур. Ця смерть викликає у нас, двадцятилітніх, незрозумілу недовіру до радянської системи. Андропов спробував був навести по країні сталінський шорох: перевіряли у робочий час кінотеатри та ресторани, заходилися боротися з корупцією і ще щось там запроваджувати. Для нас найбільшою андроповською заслугою була його дешева горілка «андроповка», от саме її ми й розпивали. На столі дві пляшки з зеленими етикетками, скляна банка кабачкової ікри, кілька в томатному соусі. Комусь стрельнуло в голову вибрати своє політбюро. Сп’янілі, ми розподіляли пости в ЦК та КҐБ, сперечалися, хто й за що має відповідати, знущалися над системою, котра уже починала пробуксовувати. На щастя, на нашій тайній вечері не було юди, й усе завершилося прикольно: Квец отримав пляшкою в чоло і кілька днів потім ходив перебинтований, ніби червоний партизан. За що й чому, ніхто достеменно не міг пригадати.

*  *  *

У 80-х роках із підземелля вийшли малярі, з’явилися великою групою, наче вирослі за ніч дерева, тримаючи в руках хоругви, а їхні вуса та чуби нагадували козацько-шевченківські прототипи. Художньо-оформлювальний комбінат за Кінопрокатом, у якому вони всі підробляли, пишучи гасла чи малюючи трафаретні плакати про комунізм, партію, щасливе піонерське дитинство та завзяту комсомольську юність, виявився не зовсім придатним місцем для заробітків за нових часів, коли кожен освічений громадянин міг самовільно написати на саморобному плакаті будь-яке гасло і з ним вийти на демонстрації. Комбінат порожнів, попит на червоні фарби зникав. Майстерні в напівпідвальних приміщеннях, виділені ще за радянської влади, були приватизовані і ставали приватною територією кожного творця. Ця приватна територія оберігалася не лише новою владою і нею ж виданим правомвласности, своєрідною охоронною грамотою, але самими власниками цих захованих від поверхні просторів. Малярі були забобонні. Інколи їхні забобони доводили тебе до сміху: з-поміж твоїх приятелів були такі, котрі не всіх впускали до своєї майстерні, не кажучи про показ нових робіт, намагалися уникати розмов про те, над чим під цю пору працювали. Тотальна підозра щодо крадіжки ідей ставала невловним кодексом, який починали приймати всі, хто щось малював. Згодом мені дещо прояснився цей загальний психоз, бо, виявляється, що у 70-ті роки молоді на той час малярі, не маючи змоги виставлятися, а не те що мріяти про Спілку, почали влаштовувати підпільні виставки на квартирах. На такі виставки сходилися лише довірені за спеціяльними запрошеннями. Мистецтво там виставлялося без дотримання канонів соціялістичного реалізму, розмови точилися антирадянські, настрої панували войовничі. Все це загрожувало потрапити в поле зору КҐБ, зі зрозумілими наслідками. Провінційність міста, в якому малярам довелося мешкати, підштовхувала їх і на інші радикальні кроки. Невеликими групами, наче лінію фронту, переходили вони провінційність, приїжджаючи до Москви на відкриття виставок гучних класиків XX століття. Ночували у когось із друзів у підмосковних гуртожитках, двічі на день мотаючись в електричках між Москвою та якоюсь Балашихою. А повернувшись котрогось сумирного зимового ранку знову до провінції, відчували знайому притишеність вулиць і непереборне бажання якнайдовше протримати в собі розкутість столичного життя.

Я не співав би осанну провінції, ані стверджував би останнім присудом, що провінційне життя не має сенсу. Малі міста притягують до себе не лише розважливим життєвим укладом, що подекуди не змінюється впродовж кількох століть, а навіть і змінившись, не наповнюється столичною нервозністю. Вплив провінційности на мистецтво неоднозначний, та коли нею можна виправдати обмеження свого потенціялу, мабуть, він згубний. Тоді провінційність заповзає в усі закутки вулиць, площ, кав’ярень та барів, визирає нікчемним репертуаром з афіш місцевого театру, приглушує будь-які спроби творити нову поезію, кепкує із джазових вправ в оркестровій ямі філармонії, ловить кайф від того, що більшість мешканців просто лохи.

Спочатку треба було віднайти клямку, котра від морозу погано рухається, тоді крутими сходами зійти вдолину й умовно постукати у двері. У дворі будинку у металевому ґаражі ветеран ремонтував свій «Запорожець». Зимовий вечір, зелений і жовтий від світел ліхтарів та брудного снігу, вливався у темну пляшку сутінків. Пляшки у твоїй торбі видзвонюють передпияцький хорал радости від майбутньої розмови й очікуваного тепла в майстерні. Умовний знак спрацьовує: у дверній щілині бородате знайоме обличчя. Вдаряє запах сиґаретного диму, тепла і щойно прожованої цибулі. Двері прочиняються, і ти поринаєш в освітлений простір майстерні скульптора. Поки роздивляєшся, куди кинути куртку, господар вправно підхоплює твою торбу, щось радісно гукають гості, яких ти знаєш майже всіх, на столах маленькі лампи та свічки випалюють навколо себе морок приміщення. У найдальшій кімнаті свіжовистругані деревяні заготівки, далі – кілька металевих споруд із поржавілої арматури, суцільний аванґард. Видно, він підійшов впритул після відвідин Братислави, де ми вешталися майже тиждень і жили на дачі у Петера – колишнього директора національного оперного театру Словаччини; Петер спивався, спродуючи все і приймаючи на постій кого завгодно. На імпровізованому столі – макет церковці, особлива гордість господаря майстерні, її форми і пропорції настільки незвичні, що, мабуть, вона так і залишиться макетом. У кімнаті все напоготові: стіл, стільці, нагрітий нікельований чайник, порізане сало і цибуля, зубки часнику, самогонка і казьонка, дві масивні бронзові попільниці, наповнені скурками, та віддалік кілька пачок найдешевших, без фільтру, сиґарет. Вікно виходить у двір, воно разташоване на рівні заасфальтованої поверхні, і коли ми тут сидимо, постійно чути шаркання чиїхось ніг. Ця майстерня справді напівпідвальна, у самому центрі міста, поряд із усіма зручностями, починаючи від гастроному. Я зійшовся із Б. у Братиславі, коли ми возили туди виставку при кінці грудня 1994 року. Авантюрність цієї поїздки відчувалася від самого початку: у вантажний мікроавтобус запхали картини, скульп- тури і нас. Кудою ми їхали, якими шляхами, можна було тільки здогадуватися. Першою перепоною виявився не Яворівський перевал, а українсько-словацький кордон, на якому митна служба словаків протримала нас кілька годин, змусивши заплатити велике мито за мистецькі цінності, які усім нам дошкуляли протягом поїздки: картини навалювалися з усіх боків, сидіти було незручно. На словацькому кордоні пряшівські цигани пхали перед себе поламані ужгородські авта, в яких сиділи дебелі циганки і потрясали словацькими паспортами, їхня батьківщина поблажливо приймала своїх блудних дітей. Коли нам усе-таки вдалося перетнути кордон, то від’їхавши кілька кілометрів, ми зупинилися посеред поля біля автозаправки. Сухий словацький сніг розвіював вітер, двоє словаків заливали бензин у стару «Шкоду». Старий Ш., який ніколи не бував у жодних закордонах, стоячи за вітром і блаженно випускаючи з себе рідину, питався: це вже Словаччина? Так, відповідав я. Колосально, задоволено сказав Ш., поливаючи жовтою сечею словацьке поле. Я дивився на банальний пейзаж, що нічим не відрізнявся від українського, і нічого колосального не бачив. Саме на Миколая у Братиславі випали сніги, і ми всі ниділи на дачі Петера, бо стрімка гора, на якій Петер збудував свою дачу, не дозволяла нам зійти вдолину до найближчої корчми чи крамниці. Тоді кожен щось малював, Б. знайшов поламане крісло і відчепив від нього сидіння і почав малювати мій портрет. За якийсь час наш Петер завалився увесь в снігу у доброму гуморі і почав усіх скликати до вітальні й витягувати з кишень пляшки боровічки, рому та пива. Як він усе це доніс у такий сніг і під таку круту гору, залишилося Петеровою таємницею.

  • 1.З нової книжки есеїв «Guest in America».
Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі