На початку травня Національна Академія наук України на пропозицію президента Бориса Патона більшістю у 75% голосів обрала нового віце-президента – колишнього керівника Кучминої адміністрації, а потім спікера ВР і невдаху останніх парламентських перегонів Володимира Литвина, якого свого часу публічно оскаржували у плаґіяті, й ці звинувачення дотепер не спростовано. Відтак загальні збори Академії обрали 27 нових академіків і 76 членкорів. Поминаючи ситуацію з природничими та математичними науками, завважмо, що від гуманітарних і суспільствознавчих відділень, окрім цілком авторитетних фахівців і порядних громадян, до НАН України пройшло також чимало тих, чий науковий доробок і рівень фахової компетенції й інтелектуальної сумлінности не раз було поставлено під сумнів, а їхня громадська та політична діяльність створювала приводи для публічних скандалів. Насамперед ідеться про такі постаті, як новообрані членкори політолог Юрій Левенець, обвинувачуваний у причетності до спроби сфальшувати результати президентських виборів 2004-го року, або мовознавець Володимир Широков, якому на зборах Відділення літератури, мови та мистецтвознавства член-кореспондент Іван Вихованець закидав некоректні методи дискусії, некомпетентність і знов-таки плаґіят. Натомість декілька безперечно гідних і знаних науковців, як-от історик Станіслав Кульчицький чи літературознавець Дмитро Наливайко та інші, вибори програли. Варто завважити, що цьогорічні вибори в Академію чи не вперше відбувалися за відсутности політичного тиску і владного втручання.

З огляду на це, часопис «Критика» розпочинає обговорення ситуації в академічній науці та, насамперед, в Академії як чільній інституції українського наукового життя, перспектив її розвитку та реформування. Наразі ми публікуємо матеріяли здійсненого протягом травня опитування, до участи в якому редакція «Критики» запросила не тільки власне науковців, що представляють різні гуманітарні та негуманітарні дисципліни, але й публічних інтелектуалів. У наступних числах дискусію буде продовжено.

«Критика»

 

Запитання «Критики»

1. Як Ви оцінюєте результати та наслідки останніх виборів у Національній Академії наук України і які тенденції Ви тут убачаєте? Як ці події вплинуть на моральний та науковий стан Академії, на її репутацію, а також на готовість розпочати реформи?

2. Які засадничі вади Ви бачите в НАНУ, в чому, на Ваш погляд, полягають причини нинішніх академічних негараздів і які зміни можуть зарадити в їх подоланні? Чи взагалі, на Вашу думку, здатна Академія до реформування?

 

Ярослав Грицак

доктор історичних наук, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. Франка

1. В українському суспільстві немає довіри до інституцій. Останні вибори до Національної Академії Наук показують, що ця недовіра цілком узасаднена: члени Академії розв’язують вузькокланові особисті інтереси, які мають мало спільного з інтересами суспільства, науки й навіть самої Академії як інституції. З погляду моралі вважаю ці вибори вкрай скандальними. Крадіжка є одним із найтяжчих моральних злочинів, а плаґіят як наукова крадіжка – найтяжчим (не одним із найтяжчих, а таки найтяжчим) гріхом у науковому світі. Науковців, упійманих на плаґіяті, піддають остракізмові: їх не те що не обирають до редакцій журналів, їхніх статтей не прийме жоден журнал, який себе поважає, тощо. В Україні все навпаки: cеред вибраних до Академії є люди, факт плаґіяту щодо яких доведено. Ось так НАН останніми виборами леґітимізує плаґіят як нормальну наукову практику в Україні.

Про науковий стан Академії можу говорити лише настільки, наскільки це стосується моєї ділянки – історії. Факт необрання Станіслава Кульчицького та обрання Володимира Литвина говорить, що наукові критерії не є головними в діяльності Академії, коли йдеться про її історичну галузь. Ніхто з істориків при здоровому глузді, поклавши руку на серце, не може сказати, що Литвинів доробок рівний або перевищує доробок Кульчицького.

Висновок очевидний до прозорости: НАН є організацією, яка обслуговує корпоративні інтереси своїх членів, а не інтереси академічного життя чи національні інтереси України, а тому не спроможна на реформи в принципі. Це як колишнє Політбюро ЦК КПРС кінця 1970-х: реформувати його могла лише алегорична постать у білому з косою.

2. Засадничими вадами НАН є її строго вертикальна структура, в якій не вбудовано механізму конструктивної реакції на критику знизу чи ззовні; cанкціонований державою упривілейований статус її верхівки (в тому числі й величезні зарплати), який дозволяє їй перебувати в зоні комфорту й не дбати про витворення конкурентноздатної наукової продукції; її відгородження Китайською стіною від університетської системи.

Шляхів реформи не треба вигадувати: впровадження в Україні системи peer-reviews, що дозволяє більш-менш об’єктивно оцінювати наукові здобутки кожного науковця; відділення Академії від держави та перетворення її на громадську наукову інституцію (на зразок, скажімо, Наукового товариства ім. Шевченка), самофінансування якої забезпечуватимуть внески її членів і виграні на конкурсній основі ґранти; залишення на переважному державному фінансувані лише тих галузей і ділянок науки, які держава вважає стратегічно важливими; інтеґрація академічної та університетської систем і науки.

 

Тамара Гундорова

член-кореспондент НАН України, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Шевченка НАН України

1. Цього року я вперше брала участь у виборах до Академії наук як член-кореспондент і мала змогу зблизька побачити саму процедуру обрання. Не скажу, що побачила щось принципово відмінне від того, що панує в цілому суспільстві. Вибори до Академії в мініятюрі повторили ситуацію виборів до Верховної Ради. Це акція, яка довго та старанно готується, правда, старанна підготовча робота ще не ґарантує успіху – академіки все-таки люди розумні та свавільні, тому часто сплутують заздалегідь встановлені правила. Я побачила в Академії і бюрократизм, авторитаризм, але й наукову принциповість і порядність. Зводити ситуацію лише до неґативу було би просто неправильно.

Мене найбільше здивувало, що вибори продемонстрували «липовість» наукового авторитету, до якого в Україні сьогодні й зводиться інституція науки . Виявляється, авторитет можна підтвердити не індексом цитування, не науковими працями, а... організованими листами підтримки. Цього року їх кількість була просто фантастична, принаймні на Секції літератури, мови і мистецтвознавства. 50–60 рекомендаційних листів із цілого світу, майже з усіх закордонних українознавчих центрів і з України, від окремих діячів, катедр! Можна би порадіти тому, яких відомих і авторитетних науковців маємо. Гірка іронія полягає, однак, у тому, що вся ця величезна праця пророблена, аби створити враження про «авторитет»! І мене дивують не так ті, хто просить підтримки, як ті, хто безпринципно її дає, причому це роблять науковці не лише з України, але й із Заходу. Отож академічні звання стають простою симуляцією. Думаю, саме це є для Академії смертельним.

Інше, що мене засмутило, це те, що в Академії, як здається, починає переважати не науковець, а адміністратор. Принаймні мало не кожен другий-третій серед оголошуваних новообраних членів академії є або директором, або заступником директора.

Що мене потішило? Те, що був широкий конкурс (здається, в якомусь Інституті чи не 40 осіб на одне місце!). Те, що подалися на відкриті вакансії і ті люди, яких, назвімо це так, «не планували». Серед них багато молодих, талановитих і амбітних науковців. Правда, знову ж таки, це може також свідчити про те, що сама Академія перетворюється на такий собі модний клуб.

2. Безперечно, Академія потребує модернізації. Мені було дивно, що на загальних зборах ніхто про це не говорив, хоча всім це було зрозуміло. Ситуація нагадувала дитячу гру: ану ж бо, хто проговориться?! Очевидно, потрібні широкі дискусії про те, як модернізувати Академію і в якому напрямку.

Зізнаюся, що, попри всі негаразди, не бачу в Україні альтернативи Академії. По-перше, це єдина наукова недежавна інституція, яка має право керуватися власними принципами, а не підкорятися, наприклад, Міністерству освіти і його програмам. По-друге, вузівська наука, на жаль, радше розчаровує, аніж зачаровує. Бути науковцем і водночас викладачем за теперішнього рівня лекційного навантаження надто складно, до того ж у ситуації процвітання бюрократії, корумпованости, псевдонауковости, на які приречена вузівська наука, оскільки найбільший адміністратор у цих умовах є і найбільшим науковцем. Узагалі, сама дешева освіта прирікає вузівську науку на вимирання. Адже лише заробивши на себе і визволившися від державного фінансування, вузівська наука зможе активно й самодостатньо розвиватися. Я також не вірю в те, що, розчинивши Академію в університетах, можна зберегти науку. Як на мене, краще було би привести університети в Академію, де провідні науковці мали би змогу читати лекції та керувати студентськими роботами.

Особливо важливою є також розмова про сам тип гуманітарного знання, що асоціюється з академізмом. У яких формах він сьогодні може існувати і чи він потрібен, що він може символізувати за теперішніх обставин, коли хвиля дилетантизму підмиває його береги, а сам академізм «каменіє»? Зведення науки до провокації, знищення академізму як стилю, заснованого передусім на моральному самопосвяченні, навряд чи допоможе зберегти саме знання, попри його гіперпродукування, як заведено сьогодні говорити. А саме збереженням та цілеспрямованим розвитком знання, зрештою, і покликана займатися Академія.

Сучасна Академія не може іґнорувати й того факту, що самі форми існування знання також змінилися. «Тусівки» протиставляють себе інституціям, мода – історизмові, авторство – анонімному циркулюванню знання. Такі реалії, в яких розвивається сучасна гуманітаристика. В цьому ряду, може, головним є питання про плаґіят, який сьогодні став повсюдним явищем. Я голосувала проти п. Литвина через неспростований закид у плаґіяті. Постмодерне суспільство ставить великі виклики перед самим академізмом, Академією як інституцією, науковою мораллю. Але саме в нас, на посттоталітарному просторі, всі процеси, пов’язані з трансформацією гуманітарного знання, позначені особливим цинізмом.

 

Ольга Кочерга

кандидат фізико-математичних наук, старший науковий працівник Інституту теоретичної фізики ім. Боголюбова НАН України, керівник Київського фізико-математично-астрономічного термінологічного семінару

1. Ситуація в природничих науках далека від ідеальної, проте традиційне прагнення до об’єктивности та нездоланне почуття здорового глузду грають свою позитивну роль і результати виборів відбивають вагу та авторитет нових членів академії як не цілком об’єктивно, то принаймні досить близько до їхнього правдивого внеску в розвиток науки. Тут тенденція достатньою мірою подібна до того, що бачимо в світовій науковій спільноті (попри всі притаманні постколоніяльній державі відхили та негаразди).

В гуманітарній сфері «маємо те, що маємо»: перемогу адміністративного ресурсу над науковим сумлінням. Годі уявити, що в нормальному суспільстві науковці, наділені почуттям власної гідности, можуть обрати до Академії наук, а ще більше, її віце-президентом, людину, проти якої висунуто задокументоване звинувачення у плаґіяті. Обрання членом-кореспондентом НАН України Володимира Широкова та віце-президентом Володимира Литвина свідчить про глибокий занепад гуманітарного складника організаційної структури НАН України. Здорові сили досі не мають змоги впливати на офіційний стан та статус української гуманітарної науки. Корупція та войовниче невігластво беруть гору над науковими арґументами. Плаґіятор на чільній посаді в Академії – ганьба цієї академії. Плаґіятор, що виграє змагання з автором сплаґійованої праці – ганьба тих, хто його обрав.

2. Академія здатна до реформування, проте за умови, що люди, які заплямували себе, підуть із чільних посад (у забуття чи ще кудись). Здорові сили є, проте очевидна прилюдна продажність досі не є в очах офіціозу вадою. Навпаки, новітній член-кореспондент Широков «кує залізо, поки гаряче» й закидає носіям і знавцям української мови її непристосованість до потреб свого бачення того, якою ця мова має бути. Цьому (тепер академічно титулованому) невігласові навіть на думку не спадає, що не мову треба пристосовувати до його недолугого недоопрацьованого софту, а треба створювати такий софт, який адекватно відбиватиме тонкощі мови. Обурення цим кричущим невіглаством і підміною понять висловлюють лише поодинокі сумлінні науковці – решта мовчить або й підтанцьовує під фальшиву (проте грошовиту) дудку. Академія наук почне відроджуватися, коли цю цілковиту спотвореність системи вартостей усвідомить наукова спільнота, а не лише окремі науковці. За взірець (хоч і недосконалий) можуть правити природничі науки: до Академії ніколи не оберуть людину, яка не знає, що таке інтеґрал, а тим часом у відділенні мовознавства членом-кореспондентом стає «науковець», який не знає що таке корпус мови. Цей казус зіграє свою позитивну роль найближчим часом. Абсурд може тривати доти, доки вільним людям невільно висловлювати свою думку. Цьому настає край, і на те нема ради.

 

Володимир Кулик

кандидат політичних наук, науковий працівник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ

1. Результати цих виборів стали для мене ще одним доказом того, що Помаранчева революція, всупереч оптимістичним висновкам багатьох оглядачів одразу по її завершенні, далеко не настільки змінила стан суспільної свідомости (зокрема й свідомости самих учасників революції), щоб це привело до швидкої та радикальної зміни суспільних інституцій. Академіки виразно продемонстрували небажання не тільки змінювати підконтрольну їм структуру, а й зважати на громадську думку, яка (остільки, оскільки вона цією проблемою переймається) вже віддавна такої зміни очікує, хоч і не домагається. Звісно, консерватизм і непрофесіоналізм зробленого вибору – та багатьох вибраних – посилюватиме невідповідність чинної Академії наук її інституційним завданням, зокрема ізоляцію та відставання від світової/західної науки й суспільну марґіналізацію. Але не менш істотним і згубним я вважаю вплив продемонстрованої обранням явно скомпрометованих осіб безсоромности тих, хто мав би втілювати інтелектуальні й моральні чесноти. На жаль, у цьому академіки не відрізняються від багатьох інших еліт, які так само не зазнали якісних змін унаслідок революції та які своєю мовчазною підтримкою вможливили цей безсоромний вибір, що в демократичному й моральному суспільстві був би сприйнятий як виклик і скандал, а в нас залишився майже непоміченим і неоскарженим. Маю на увазі передусім владу та медії, які могли б – кожна у свій спосіб – змусити академіків утриматися від підтримки одіозних осіб і зважитися на структурні зміни, але не виявили ні великого інтересу до цієї ділянки (бо в ній немає великих грошей і яскравих видовищ), ні нетерпимости до невідповідної моральним нормам і національним інтересам поведінки (бо вона не відрізняється від їхньої власної). Але не варто забувати також про тисячі працівників академії, які, без огляду на науковий рівень і політичні орієнтації, не лише не виступили рішуче з вимогою змін, а й переважною більшістю підтримали в своїх інститутах тих кандидатів, про непрофесіоналізм і аморальність яких вони знали краще за академіків. Сумно, якщо за умов хай і не цілком демократичної, але вже й не репресивної влади цими людьми керував страх; іще сумніше, якщо керувало переконання, що так і має бути.

2. Головною вадою академії я вважаю відсутність дієвого механізму винагородження та кар’єрного просування (чи, навпаки, звільнення) науковців залежно від їхнього доробку. В соціяльних та гуманітарних науках (про стан у точних і природничих я майже не знаю) це переважно обертається архаїчністю настанов і методів, а отже, «неконвертабельністю» результатів на світовому науковому «ринку» та їхньою непридатністю (чи, в разі застосування, шкідливістю) для політики й управління. Без радикального зламу чинної академічної структури й засад керування нею цю ваду подолати неможливо, бо нинішні керівники – й ті, хто за збереження засад може прийти їм на зміну, – робити цього не хочуть і/або не можуть. На жаль, навряд чи можна скористатися й пропонованим іноді радикальним рецептом скасування самої інституції академічної науки та залучення кваліфікованих працівників нинішньої НАНУ до роботи в університетах. Адже науковий рівень і моральний стан переважної більшости університетів іще гірший, ніж в академії, до того ж радикальні зміни «згори», зусиллями влади, були б несумісними з орієнтацією на університетську автономію (це окрема, не менш пекуча проблема). Найприйнятнішим шляхом я вважав би створення тимчасового керівного органу академії, який забезпечив би перехід до нової структури (інститутів, відділів тощо, номенклатура яких має відповідати сучасним дослідницьким пріоритетам у провідних наукових країнах світу й наявним в Україні кадровим і фінансовим ресурсам) та нового принципу добору працівників і подальшої оплати їхньої праці (заснованого на публікаціях у провідних наукових виданнях, зокрема західних, та конкурсах проєктів, що їх анонімно реферували б українські й закордонні фахівці). По завершенні такого переходу академія могла би повернутися до самоврядного керування, але з неодмінним збереженням указаних засад добору та винагородження працівників. Мушу сказати, однак, що не вірю в політичну волю нинішньої влади – чи тієї, яку українське суспільство зможе обрати в недалекому майбутньому – запровадити такі зміни.

 

Мирослав Маринович

публіцист, правозахисник, в.о. ректора Українського Католицького Університету

1. Оцінюю неґативно. Відсутність політичного тиску справді позбавляє академіків виправдання. Все це схоже на те, що члени НАНУ, сформовані попередніми режимами, сформували самозахисну більшість, яка боїться реформ і, відповідно, втрати своїх привілеїв. Отже, готовності розпочати реформи не буде. Розвитку науки за таких умов не буде також – утім, він залежить і від міри запотребуваности науки в суспільстві загалом, яка сьогодні гранично низька. Для морального клімату в Академії результати виборів стануть просто руйнівним чинником: система працюватиме на «самовідтворення задля самозбереження».

2. Ситуація в НАНУ є лише одним з елементів загальної системної кризи пострадянської України. Тому дуже важко сказати, в якому елементі (з багатьох взаємозалежних) відбудеться вирішальна мутація, яка спричинить перехід в іншу якість. Розумію, що мріяти про розпуск НАНУ чи її радикальну реорганізацію не випадає. Тому вихід бачу у творення паралельної самоорганізованої структури науковців, які запропонують радикально іншу якість критеріїв членства й моральних стандартів. Така структура, за умови чистоти експерименту, зможе зосередити на собі увагу суспільства, стати впливовим гравцем на суспільному полі України й непрямим чином сприяти трансформації або саморозпускові «заповідника уересерівської науки».

 

Всеволод Речицький

правознавець, політолог, доцент катедри конституційного права Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого

1. На мою думку, НАНУ проголосувала цілком відповідно до логіки часу та місця. Результати голосування визначало те, що наша Національна Академія – це архаїчний, проте кількісно ґрандіозний спадкоємець (філія) такого собі транскордонного «інституту червоної професури».

Через необізнаність не можу говорити про представників точних наук. А в середовищі гуманітарів і правознавців загальну картину визначає, як у зрілого Рафаеля, гама сірого та коричневого. Академія вже давно перейшла ту межу, коли про неї ще можна було говорити як про зайнятий пошуком істини інститут. В інтелектуальному сенсі вона є радше мертвою, ніж живою. Поодинокі винятки, на кшталт Івана Дзюби, тільки підтверджують сумне правило. Тож говорити й писати про НАНУ стає дедалі менше цікаво. Це інтелектуально сервільний, демагогічний і гранично нудний квазинауковий інститут. Приблизно такі самі якості, але вже на індивідуальному, особистісному рівні, блискуче уособлює її новообраний віце-президент.

2. Головною вадою НАНУ є те, що ця установа практично ніколи не мала й не має донині гену інтелектуальної свободи. Десятиліттями її привчали до думки, що науковець є дрібним інструментом осягнення об’єктивної істини. Коли ж постмодерн повідомив світові про помилку, українські патріярхи впустили новий імператив лише до академічного слововжитку. Нікому навіть не спало на думку, що йдеться про щось суттєво більше, ніж просто слова.

Отож головний ґандж сучасної НАНУ – відсутність тих, хто «не погоджується». Звідси – засадничо радянський корпоративізм, вторинність більшости теоретичних ідей, плагіят, «гонорари» для опонентів, захист не власноруч написаних дисертацій, волюнтаризм у підрахунку «чорних» та «білих» куль при просуванні міністерських талантів...

Цілком очевидно, що НАНУ не зможе реформуватися зсередини, проте навряд чи тут допоможе й скальпель. Зрештою, стипендії наших академіків жалюгідні. Вони дорівнюють 15% зарплати народних депутатів, що є, зрештою, справедливим показником із погляду світового ринку.

Вижити українська наука зможе лише тоді, коли майбутнінеформальні критерії оцінки наукових досягнень замінять сьогоднішні суто формальні критерії. Висловлюючись адміністративно, українська наука повинна розпустити свою «зіркову палату» – ВАК. Говорячи метафорично, українська наука має перейти з кількісної оцінки псевдонаукової «прози» до якісної оцінки справді присвячених науці «віршів».

 

Максим Стріха

доктор фізико-математичних наук, письменник

1. Нещодавні вибори в НАН України відрізнялися від попередніх найперше значно більшою кількістю вакансій: адже було поставлено мету «омолодити» Академію. За моїм «рідним» відділенням фізики й астрономії (як і за іншими природничо-науковими відділеннями) відчувалися й певні нові віяння. Зокрема, звертали більшу увагу на міжнародний резонанс і цитованість праць пошукувача академічного або членкорського звання. Що ж до обраних – то це назагал цілком шановані в своїх галузях науковці. Інша річ, що, обираючи між приблизно однакового рівня науковцем, наділеним адміністративною посадою, та «рядовим» професором, «безсмертні» обирали переважно першого (навіть якщо його науковий доробок був у чомусь і слабший). Але відверті не-науковці за цими відділеннями шансів не мали.

Інша річ – гуманітаристика. Тут ситуація була, як завжди, фатальна. Але гуманітарні інститути – це 5% загальної кількости працівників Академії. І тотальну кризу цих відділень (на яких найбільше відбився ідеологічний диктат тоталітарного режиму) ледве чи коректно називати кризою Академії в цілому...

Що ж до обрання віце-президентом Володимира Литвина, воно стало наслідком тривалої та продуманої підготовчої роботи екс-спікера. Ті фізики, математики й біологи, які голосували за нього, встигли призабути скандал із плаґіятом (і далеко не всі вірили в Литвинову причетність до вбивства Гонгадзе). Але вони пам’ятали продуманій розумнівиступи тодіще спікера на загальних зборах упродовж чотирьох чи п’яти останніх років. І на тлі загалом невиразних чи й просто нефахових промов інших високопосадовців (які, виголосивши їх, одразу ж квапилися покинути зал) у Литвині побачили справді гостро потрібного Академії менеджера молодшого покоління, добре обізнаного на процесах у владній верхівці та готового захищати корпоративні інтереси науки...

2. Навряд чи варто говорити про «засадничі вади» Академії. Сьогодні її проблемою (крім загальної невизначености з роллю науки в Україні) є насамперед особа незмінного від 1962 року президента Патона. Борис Євгенович є надзвичайно яскравою та сильною постаттю. Він досі пристойно орієнтується в процесах, які відбуваються в світі в природничих і технічних науках. Він своїм авторитетом зберіг Академію (а це, до всього, ласі земельні ділянки й об’єкти нерухомости!) від неминучого, за іншого керівника, розкрадання в добу первинної приватизації. Він, урешті-решт, оборонив НАНУ від адміністративного диктату доби пізнього кучмізму (активісти опозиції не відчували тут жодного дискомфорту, на відміну від жорстоких нагінок в університетах).

Але водночас Патон витворив навколо себе своєрідну кадрову пустелю, де часто немає не лишень «других» за рівнем, але й «третіх». А відтак, коли його епоха закінчиться, на Академію може очікувати обвал. Навряд чи він означатиме кінець української гуманітаристики. Але кінець пристойної фізики з біологією – майже напевно (на жаль, університетська наука постраждала від кризи 1990-х значно сильніше, ніж НАНУ).

Напрямки реформування Академії – доволі очевидні. Це більша демократизація, змінюваність керівництва, надання права голосу не лише «безсмертним», але й, скажімо, всім професорам чи докторам наук. Це інтеґрація з університетами (продумана й без «великих стрибків») і поступове зміщення акценту на конкурсне фінансування дослідницьких проєктів (утім, за теперішнього злиденного рівня загального фінансування навряд чи воно дасть якісь принципові результати).

В академічній гуманітаристиці ситуація значно складніша. І нинішній кадровий склад більшости відповідних відділень іще довго не лишатиме надій на можливість успішного самооновлення. Але українська гуманітаристика, що, слава Богу, не потребує таких коштів, як фізика, вже цілком добре почувається не лише в університетах, а навіть у незалежних дослідницьких інституціях. І майбутнє тут – саме за цією моделлю.

 

Валерій Хмелько

президент Київського міжнародного інституту соціології, професор катедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

1. Для оцінки виборів у НАНУ та їх наслідків не маю достатньо інформації.

2. Головна засаднича вада НАНУ – відсутність суспільного механізму оцінки її діяльности за позаособистими критеріями з боку користувачів («споживачів») тієї її продукції, що призначена не для конкретного замовника, а на задоволення потреби суспільства в новому знанні.

Упродовж багатьох років у гуманітарних і суспільних науках (про природничі й точні судити не беруся) основним критерієм були не наукова цінність, а ідеологічна «правильність» дослідницьких доробків. Саме з цієї причини ці підрозділи значною мірою наповнювали не науковці, а потрібні компартії кадри. Оскільки нових членів відбирають самі академіки, то суспільно-гуманітарну частину в цьому складі давно треба закрити й відновити таким шляхом, яким В’ячеслав Брюховецький 1992 року відбирав кадри для створення на порожньому місці катедр гуманітарних і суспільних наук у НаУКМА з технічною допомогою КМІС – проведенням експертного опитування методом «снігової кулі». (Це потребує детальнішого пояснення, але не тут.) Тільки за таких умов можна говорити про реформування Академії – до самореформування вона не здатна.

 

Наталя Яковенко

доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія»

1. Результати виборів мене, на відміну від схвильованої громадськости, не шокують, бо відбулося всього-навсього те, що відбувається від самого початку існування Академії: нагородження званнями найвідданіших та використання академічних крісел як «запасного аеродрому» для осіб, котрих обставини викинули з політичної, державної чи якоїсь іще кар’єри. Порівняйте відносно свіжі приклади цієї непорушної тяглости: Скаба, Кондуфор, Литвин... Хто далі?

Моральний стан Академії – це категорія віртуальна, яка існує лише в уяві людей, яким Академія не подобається, натомість усередині Академії її досі не було помічено. Те саме стосується наукового стану й репутації. Ми можемо скільки завгодно закидати продукції академічних інститутів кон’юнктурну заанґажованість і низьку якість, а самій Академії – корумпованість, але наші репліки обтікатимуть цей лайнер, як досі обтікали, й він собі гордо прямуватиме вперед до нових звершень.

З огляду на сказане, не бачу підстав обговорювати «готовість розпочати реформи». В академічних «низах» ніхто цими категоріями не міркує, бо реформа принесе «низам» зрозумілий дискомфорт. А щодо академічних «верхів», то вони, обравши віце-президентом Литвина, навпаки, продемонстрували «готовість №1» зімкнути лави й не допустити жодних змін.

2. Основною вадою Академії є сам факт її існування як інституції, яку створив відомо хто і відомо коли задля зручнішого нагляду за гуманітарями та суспільствознавцями, аби думали «правильно» й репродукували тільки подібних до себе, які вже й не вміють думати «неправильно». Нахил до обслуговування кого накажуть – класу, партії, держави, уряду... – це душа й суть Академії, бо вона для цього створена і з цього хліб їсть. Негаразди почалися з лібералізацією суспільства: платники податків (вони ж читачі) вперше поцікавилися, про що ці люди пишуть, а державі вперше забракло грошей на оплату ідеологічних послуг. А дебати довкола внутрішніх негараздів академічних інститутів – це не більше, ніж шумовий ряд до вистави під назвою «Дайте грошей».

Гадаю, академічна система в принципі не передбачає змін (коли милозвучніше – реформ). Вона була створена як самодостатня, причому з функцією самовідтворення. Нині вона поводиться так, як було закладено в її генетичній програмі, то чого від неї вимагати? Це якраз та ситуація, де вихід один. Як писав колись пролетарський поет: «закрити, почистити й відкрити заново». Відкрити як почесний клуб найавторитетніших науковців. І тільки.

 

Правду не здолати. Дончик ховає Дончика

Українці, яких доля, а точніше, несприятливі, якщо не неможливі, умови для національно-духовного розвитку народу і особи розкидали по світу, знайшли сили не тільки для того, щоб розвінчувати міф про «соціалістичний гуманізм», «інтернаціоналізм», «ленінську національну політику», викривати тоталітарний режим тощо. <...> Вони не втратили своєї мови і слова, не знебулися і, головне, виявилися спроможними на повновартісну художню творчість у різних її виявах.

Віталій Дончик, З потоку літ і літпотоку, Київ, 2003, с. 292.

 

Так, українські буржуазні націоналісти, одні з яких після перемоги соціалістичної революції, а інші – під час переможного наступу Радянської Армії проти гітлерівських полчищ повтікали, боячись справедливої розплати, за кордон і, окопавшись у США, Англії, ФРН, Канаді, Франції та в інших місцях, виливають звідти свою жовту злість на соціалістичні завоювання радянського народу, грандіозні досягнення Радянської України в економіці, науці, літературі й мистецтві, – хто вони такі, ці «критики» й «спростовувачі» комунізму, ці «патріоти», «вболівальники» за розквіт української культури, ці «вільні», «незаангажовані лицарі пера»?.. Брудне перо це тримають здебільшого недобитки з бандитських УПА, ОУН, колишні бандерівці, гестапівці й поліцаї, запроданці, на яких лежить невитравне тавро співробітництва з фашистськими головорізами, нинішні платні агенти розвідок капіталістичних країн.

В. Г. Дончик, Правду не здолати, Київ, 1977, с. 35–36.

 

Маємо знати про все це, про людей української спільноти за кордоном – справжніх патріотів своєї землі, самовідданих борців за її благо, які й за найскрутніших обставин, постійно супроводжувані грубими й несправедливими образами <...>, не припиняли своєї подвижницької праці, сповідуючи девіз життя: «задля України».

З потоку літ і літпотоку, 2003, с. 293.

 

Це – <...> Іван Ярешко (він же Кошелівець), що довгий час був і зараз є редактором мюнхенського буржуазно-націоналістичного журналу «Сучасність» <...>; донцовсько-фашистський виученик Богдан Кравців <...>; Володимир Кубійович, головний редактор фальсифікаційного видання «Енциклопедія українознавства» (обидва слова – і «енциклопедія», і «українознавство » – в даному разі можна з усіма підставами брати в лапки), який під час окупації Польщі німецькими фашистами став із доцента Краківського університету гітлерівським лакизою, був також організатором і натхненником дивізії СС «Галичина», а згодом утік до Західної Німеччини; Улас Самчук, якого в колі буржуазних націоналістів величають «найвидатнішим» письменником, «духовним керманичем», «історіософом» і т. д. <...>; Олександр Оглоблін – фашистський бургомістр м. Києва під час війни, а зараз президент націоналістичної «академії» в США <...>; Володимир Янів – «консультант» і помічник гітлерівських катів у концтаборах, а тепер «ректор» «вільного» університету.

Правду не здолати, 1977, с. 36–37.

 

Наш моральний обов’язок розповідати про все це, про свідомих, заповзятливих, талановитих, вірних синів і дочок українського народу, щирих і добрих людей, багато з яких, зазнавши стількох переслідувань і поневірянь, так і не дочекалися доброго слова від дорожчої над усе України, а хто дочекався, то й досі не в змозі повірити в своє щастя.

З потоку літ і літпотоку, 2003, с. 293.

 

Здійснюючи ідеологічні диверсї проти нашої країни, буржуазні націоналісти насамперед ставлять собі за мету «розхитати» ленінську дружбу наших народів, бо в її основі – спільність наших класових, комуністичних принципів і цілей, «розхитати» дружбу українського народу з великим російським, бо вона є найзначнішим надбанням історії і сучасності двох народів, є запорукою їхніх великих успіхів у комуністичному будівництві.

Правду не здолати, 1977, с. 186.

 

Та, як відомо, головне для жовто-блакитних газет і часописів – роздмухувати антирадянську пропаганду, ширити провокаційні чутки, нав’язувати читачам навіжені ідеї про необхідність «визволення» України і без угаву чорнити, паплюжити все, що стосується Радянського Союзу.

Правду не здолати, 1977, с. 194–195.

 

У нашому теперішньому наближенні до державної незалежності є, безперечно і їхній вагомий внесок.

З потоку літ і літпотоку, 2003, с. 293.

 

Але загалом хотілося показати, що і в критиків, чиє творче формування припало на далеко не кращі роки <...> можна дещо знайти для перевидання сьогодні.

З потоку літ і літпотоку, 2003, с. 328.

 

А майбутнє – за комунізмом!

Правду не здолати, 1977, с. 207.

 

Кілька років тому на одній із зустрічей зі студентами мене запитали, чому, мовляв, у книжці «Правду не здолати» я висловлював одні оцінки й судження, а тепер – інші. Пам’ятаю, це мене тоді, м’яко кажучи, здивувало: я сам, автор, постарався на той час забути ганебний опус, гадалося, що мали б забутися, розвіятися за вітром і тисяча примірників цієї книжки, аж дивись, навіщось шукала її ця студентка, знайшла...

З потоку літ і літпотоку, 2003, с. 517.

 

В борьбе со многими современными концепциями

В. Ф. Солдатенко, Идти впереди всех. Из опыта борьбы большевистской прессы Украины за победу социалистической революции, Киев, 1986.

Обращение к конкретным материалам большевистских газет периода первой в истории социалистической революции позволяет предметно раскрыть научную несостоятельность и политическую направленность многих современных право- и левооппортунистических, в их числе буржуазно-националистических концепций, авторы которых не оставляют надежд на страницах бесчисленных «трудов» взять реванш за поражение своих предшественников, бесславно опробовавших в 1917 году альтернативы ленинскому курсу общественного развития, которые, тем не менее, положены и сегодня в основу теоретических упражнений многочисленного отряда «советологов», «кремленологов», «украиноведов» и прочих апологетов капитализма. [с. 5]

В истолковании процесса победы Советской власти в национальных районах страны, в том числе на Украине, буржуазные историки прибегают, кроме отмеченных выше, к другим избитым тезисам – о «северных штыках», «московском войске» и т.п. [с. 4]

Пользуясь сложившейся после победы Февральской революции ситуацией, местная национальная буржуазия и помещики под прикрытием общенационального флага предприняли попытки потеснить русскую буржуазию, обеспечить если не монопольное (об этом мало кто всерьез думал и говорил), то хотя бы равное с русской буржуазией право на эксплуатацию украинских трудящихся. С этой целью 3–4 марта в Киеве создается Центральная рада – буржуазно-кулацкая националистическая организация. [с. 10]

Стремясь претворить в жизнь свои антинародные замыслы, украинские буржуазные националисты апеллировали к национальным чувствам трудящихся, уязвленных вековым угнетением. Свою контрреволюционную политику они пытались прикрыть национальным флагом, громкими словами о «национальной справе», о «работе на украинской ниве» и т.п. При этом заправилы националистических кругов не останавливались ни перед чем: ни перед прямыми фальсификациями, ни перед открытой ложью и клеветой, обвинениями партии большевиков в «шовинизме», «централизме», «враждебности» к национальным интересам украинского народа. [с. 134–35]

[Большевистская пресса] была мощным рупором партии, указывавшим надежный путь к ликвидации господства эксплуататоров, устранения с политической арены злостного врага трудящихся – украинских националистов во главе с Центральной радой, превратившейся в опаснейший очаг контрреволюции на юге страны, оплот самых реакционных сил. [с. 158]

 

В. Ф. Солдатенко, Українська революція. Концепція та історіографія, Київ, 1997.

Радянська історіографія (в ній вивчення історії революційних подій в 1917–1920 рр., природно, теж завжди посідало важливе місце) продукували підходи, згідно яких у Росії розвивався єдиний, цілісний процес, змістом якого послідовно були буржуазно-демократична (лютий 1917 р.) і соціалістична (жовтень 1917 р.) революції. <...> Події ж, що відбувалися в національних регіонах, вважалися органічними складовими цього процесу <...>. Усе, що не «вписувалося» у цю схему, автоматично оголошувалося невідповідним історичним закономірностям, суспільному поступу, а відтак – контрреволюційним, значить щодо соціалізму – буржуазним, а щодо інтернаціональних завдань пролетаріату – націоналістичним. Тому й боротьба за національне відродження, за національну державність, якщо вони передували в стратегії соціальним завданням, суперечили, як вважалося, більшовицькому курсу в революції і відповідно кваліфікувались контрреволюційними, буржуазно-націоналістичними, антинародними рухами.

Так українська революція як явище, як суспільний феномен не визнавалася взагалі, а спроби ж її здійснення оголошувалися контрреволюційними національно-буржуазними авантюрами. Такі ж характеристики незмінно застосовувалися і щодо керівних центрів української революції – Центральної Ради, Директорії, українських політичних партій та їхніх лідерів. [с. 3–4]

За століття гноблення і експлуатації російським самодержавством в українському народі нагромадився гігантський потенціал протесту, нестримного прагнення до волі, жагучого бажання самому розпоряджатись власною долею. Тому з перших днів Лютневої революції українство влилось могутнім потоком у спільний процес демократичних перетворень <...>.

Біля витоків цього процесу стояла створена на початку березня 1917 р. Центральна Рада, яка увібрала в себе весь цвіт українства, об’єднала в єдиному творчому пориві основні сили нації.

В концепції української революції втілилися віковічні прагнення українського народу, надихаючі традиції визвольної боротьби, кращі ідейні надбання мислителів і революціонерів, славних синів і дочок нескореної нації <...>.

Стрижнем, визначальним змістом української революції стала боротьба за досягнення величної мети – відродження української нації у всіх без винятку проявах її існування та розвитку – економічному, політичному, державотворчому, духовному. [с. 373–374]

P.S. 6 травня 2006 року на загальних зборах Національної Академії наук України Віталія Дончика обрано дійсним членом (академіком), а Валерія Солдатенка – членом-кореспондентом НАН України.

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі