Вплив, якому важко не піддатися

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
125 переглядів

Фраґменти виступу Євгена Поповича в жовтні 2005 року на обговоренні книжки Тимофія Гавриліва «Текст між культурами. Перекладознавчі студії» (Критика, 2005)

Для кожного перекладача існує проблема неперекладности літератури. Проблема неперекладности іншого світу з іншим спектром поглядів, іншим побутом, оточенням і поглядом на те оточення, способом вислову, ставленням до певних явищ, – докладне відтворення цих реалій якраз не є перекладом. Щоразу, коли я брався за новий твір, мені здавалося: я цього не перекладу, цього не можна перекласти, буде не те, що в ориґіналі. Але брався, і вже виходило, як виходило. Чи добре виходить, важко сказати, бо погляд на перекладацьку працю швидко міняється. Наш український переклад пройшов за короткий час шлях, який десь в інших країнах, де культура розвивалася в інакших умовах, потребував би довшого часу. А в нас це відбувалося стисло, отже, й вимоги до перекладу мінялися дуже швидко, й через те переклад у нас старів швидше, ніж, скажімо, в Німеччині чи в Польщі, чи навіть і в Росії. <...>

Але я перекладаю прозу (вірші тільки там, де вони трапляються в прозі), а неперекладність, на мій погляд, більше властива поезії. Тепер в Европі відмовилися від перекладу поезії з відтворенням усіх її ознак – ритму і рими. У Франції такий метод існує ще з XIX століття, а тепер він поширився на італійську, на інші романські мови, а також і на германські. Як на мене, це велика втрата. Колись я мав дискусію в університеті у Стокгольмі, – замість запланованих двох годин вона тривала чотири, але переконати нікого не зміг. Хіба що буде якась нова хвиля, і вони вернуться до традиції, яка існувала в Німеччині, в Австрії, у скандинавських країнах: перекладати поезію з усіма її компонентами.

Хоча там, де вірш відтворено з усіма компонентами, якраз і постає проблема неперекладности. Бо, власне, колись це навіть і перекладом не вважали, а ориґінальним твором на мотиви певного автора. Так і писали: вірш «за Гюґо», чи «за Ґете» тощо. Потім вимоги пожорсткішали, й це вже був переклад. <...>

У прозі проблема неперекладности може бути пов’язана з тим, що автор використовує діялекти своєї мови. Не пише діялектом, це вже трошки інше питання, а герой говорить діялектом – тобто автор стилістично, лексично вирізняє різні партії у хорі своїх персонажів. <...> На багатьох перекладачів і конструктивно, і, я сказав би, деструктивно вплинув Лукашів «Декамерон». Це було явище такого яскравого естетичного виміру, що воно не могло не вплинути, тим більше після того, коли у тридцятих роках у нас практично були винищені фахові перекладачі, і впродовж наступних десятиліть довелося поновлювати принцип, який вимагає перекладати з ориґіналу, а не з проміжного перекладу. І фахові перекладачі, що вже почали з’являтися (хоча багато їх ніколи не було), надто улягли впливові «Декамерона» в уживанні «застарілих слів», як тоді мовилося. За це нам на горіхи перепадало добряче (мені в тому числі – на певний час вилучили і навіть заборонили згадувать у пресі моє прізвище). Були то звичайні слова, яких виводили з ужитку, і добре, що ми їх повертали. Але до певної міри цей вплив, якому важко було не піддатися, був неґативним, бо перекладачі все-таки зловживали цим різностиллям. І дехто й досі не вийшов із тієї колії. <...>

Наступні покоління перекладачів вирішать, яким шляхом їм треба піти, шкода тільки, що в нас немає перекладацьких шкіл. Немає продовження перекладацької школи неокласиків, Зерова, Рильського, Бурґгардта і так далі. То були певні канони, чинні й тепер. Лукаш виламався з усіх шкіл, бо це був талант стихійний. Щось можна в нього приймати, щось не приймати. <...> Лукаш мав свої, як на мене, слабкі місця. Він уважав, що мова повинна всотувати все, і вживав елементарні русизми. Казав, що все це живить мову. Для мене це неприйнятне – у наших обставинах, коли українська мова все-таки й досі в підлеглому стані, можна сказати, в облозі, не можна цього робити. Лукаш має кілька послідовників, але це не школа, вони просто використовують – де вдало, де невдало – його знахідки, знахідки генія.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі