Вперед у минуле

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
409 переглядів

Кремлівські пропаґандисти, готові начепити наліпку «фашиста» будь-кому, хто не погоджується слухняно визнати свою належність до «російської сфери впливу», не надто переймаються тим, як можна переконливо пояснити співіснування в їхній країні, з одного боку, вуличних молодіжних неонацистських банд, а з другого – всіляко підживлюваного офіційного міту «Великої Вітчизняної війни» з його антинацистським патосом «всенародної боротьби проти фашистських загарбників». Здається, складності виникають і з намаганнями переконливо накинути цей міт російській постідеологічній ґенерації, для якої його присутність мало того що обмежується нудними травневими парадами у шкільні роки, але ще й наддетермінується проблематичними конфліктами на Кавказі, прототипом для яких є війна радше Афганська, аніж «Вітчизняна». Як інтеґрувати цинічних постсовєтських хлопчиків і дівчаток в ідеологічну лібідальну систему обміну, змусити їх інтерналізувати логіку «неокупного боргу» перед людьми, що подарували нам, «нащадкам», найбільшу коштовність – власне життя? Вочевидь, треба спробувати подати цей акт ідеологічної інтерпеляції під машкарою вчинку, коли суб’єктові не залишається нічого іншого, як тільки зробити «єдино правильний» вибір. Саме це інсценує перед нами фільм Андрєя Малюкова «Ми з майбутнього» (2008).

Головних його персонажів, чотирьох молодих росіян, попри відмінність їхніх субкультурних ідентичностей, об’єднує, окрім способу заробляння грошей (молодики розкопують непоховані рештки загиблих під час війни, шукаючи й продаючи на чорному ринку нагороди червоноармійців та інші «військові аксесуари»), також цілковита байдужість до настанов, що їх пропаґує панівна ідеологія. «Велике героїчне минуле» є для них такою собі вторинною сировиною, своєрідним ресурсом викопного кічу, на якому не гріх поживитися. Вони не чують за собою жодної провини, як не почуваються винними й російські олігархи, що експлуатують нафтові та газові родовища країни. Тобто «шматочки священної історії», замість бути об’єктами благоговійного схиляння, перетворюються на об’єкти звичайної ринкової оборудки, а їхня символічна вартість втрачається через абстрактний процес комодифікації. Суть алегорії цілком зрозуміла: зав’язка «Ми з майбутнього» – це вже звична для російського кінематографа історія про моральний розклад Росії через те, що вона забула свій символічний обов’язок іприйняла чужий їй за духом капіталізм західного зразка. Власне, кожен із четвірки головних персонажів уособлює інакший спосіб відмови від інтерналізації символічного обов’язку: лідер усього гурту Борман (Даніла Козловський) – із тих ділків, що зуміли з найбільшою користю для себе використати нову ситуацію; натомість Спирт (Андрєй Тєрєнтьєв) – це продукт західної маскультури, фанат репу з кучмою дредів на голові; Череп (Владімір Яґліч) – дебелий голомозий неонацист, плече якого прикрашає свастика, а Чуха (Дмітрій Волкострєлов) – тишко в окулярах, схиблений на комп’ютерних іграх (іще один симптом занепаду автентичної російської культури і засилля західного «суспільства видовища»). Паразитуючи на совєтському спадку, вони заробляють непогані гроші, але відмовляються сплатити за це символічний рахунок. Саме ця «відмова від сплати» і є тим, що робить їхні ідентичності фальшивими, а самих їх чужинцями на своїй землі (мешканців навколишньої сільської місцевости, і з якими копачам доводиться мати справу, вони зверхньо називають абориґенами). Це те, що не дозволяє їм набути статусу «ідеального росіянина», як його бачить панівна ідеологія.

У черговій «експедиції» хлопцям трапляється напівзруйнований бліндаж, розбомблений під час боїв 1942 року. Поки вони радіють зі знахідки, до них навідується стара селянка, якій вони видаються саме «ідеальними росіянами» – молодими активістами, які шукають непохованих полеглих задля поховання. Зустріч цілковито унаочнює відстань, яка відділяє ідеальний ідеологічний простір, простір символічного боргу, і цих цинічних постідеологічних індивідів. Вгощаючись молоком, яке їм принесла вдячна жінка, хлопці нервово посміюються і присоромлено ховають очі. Їм ніяково: вони ж бо, на відміну від селянки, чия материнська фігура втілює ідеологічного великого Іншого, чудово знають, з якої позиції беруть участь у символічному обміні. Намагаючися позбутися цього відчуття ніяковости, вони вдаються до єдиного способу обміну, який є доступним у їхньому комодифікованому світі: пропонують їй гроші. Але те, що для них є звичайним розрахунком, селянці видається немислимою непристойністю, навіть блюзнірством. Прикро вражена їхньою пропозицією, вона розповідає, що в серпні 1942 року тут загинув її син, і просить їх по змозі відшукати його тіло, повідомляючи шукачам прикмету, за якою його можна впізнати: син мав із собою рідкісний портсиґар часів громадянської війни, дідів подарунок онукові перед відправкою на фронт. Тамуючи блиск в очах, четвірка двозначно обіцяє бабусі, що тепер вони вже точно знайдуть її сина. Очевидно, що попри суб’єктивне відчуття фальшивости власної позиції, вони все ще не мають наміру ввійти у світ символічного обміну й воліють якнайскоріше забути про цей ніяковий епізод. Власне, весь подальший сюжет – це розповідь про декомодифікацію минулого, про визнання суб’єктом її істинної, з погляду панівної ідеології, символічної вартости. Це історія про народження «ідеальних росіян» із різношерстої групи постсовєтських індивідів.

Окрім зустрічі з химерною бабусею, чий символічний універсум боргу та відплати є для цих хлопців геть чужим, навіть травматичним, невдовзі ще одна дивна знахідка затьмарює їхню радість від успішного походу: копачі виявляють у бліндажі чотири посвідчення бійців, чиї імена, прізвища і навіть фотографії цілком ідентичні з їхніми. Та навіть такий збіг поки що не може змусити їх упізнати себе в поклику ідеологічної інтерпеляції. Бажаючи освіжитися і прийти до тями (вони вже трохи напідпитку), хлопці мчать до поблизького озера і стрімголов пірнають у воду. Виринувши, вони з жахом виявляють, що опинилися в 1942 році – посеред інтенсивного ворожого бомбардування. Четвірка вибирається з води й потрапляє до рук червоноармійцям. Спочатку їх хочуть розстріляти як дезертирів, але оті посвідчення з бліндажа, що їх вони ненароком прихопили з собою, рятують хлопців. Їх вважають контуженими бійцями відділення, яке майже все полягло, вибираючись із оточення, і дозволяють залишитися. Зробивши невдалу спробу повернутись на озеро і знову перенестись у «наш час», хлопці усвідомлюють, що для повернення їм треба сплатити символічний борг: виконати обіцянку, дану старій селянці, і знайти її загиблого сина.

Своїми їх визнано тільки умовно, тож вони мусять довести право називатися бійцями. Їм доручають піти у розвідку і добути ворожого «язика». Хлопці потрапляють у полон і тут знаходять пораненого, але живого сина старої селянки. Німці тримають його у хліві, звідки він зумів зробити підкоп. Цим підкопом четвірка тікає з полону, прихопивши портсиґар, який вони отримали з рук червоноармійця. Однак попри те, що той буквально віддав за них життя (допомагаючи їм утекти, відвернув на себе увагу охорони й був за це застрелений), портсиґар усе ще становить для «прибульців» лише зовнішню умову повернення й не має особливої символічної вартости як об’єкт, володіння яким ставить суб’єкта у позицію невідплатного боргу. Заразом, портсиґар уже не має і ринкової вартости, тобто він стає чимось на зразок чистого, не наддетермінованого об’єкта, своєрідною простою формальною умовою обміну, відкриваючи простір для пізнішої (ідеологічної) суб’єктивації.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі