Вояк на дзвіниці

Листопад 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
643 переглядів

Коли почалася Велика війна, брат мого прадіда втік від неї на дзвіницю. «Все одно ліпше, як під спідницю», — повторювала Мар’яна, вічна подруга родини, явно маючи на увазі когось конкретного і лише їй відомого.

Тому я завжди уявляв собі, що війна починається так, як річка виливається, — від неї можна врятуватися на дереві або високому даху. Але оскільки вважається, що дітям не треба знати подробиць ні про що, то подробиць я й не знав.

А виявилося, що мого прадядька та дзвіниця не врятувала, радше навпаки — втягла в такі перипетії, що він через декілька років повернувся додому ледве живий, майже весь час спав і дуже боявся води. 

Про свою сонливість казав, що в шанцях не було часу на сон, бо вдень стріляли, а вночі треба було ремонтувати укріплення. Досить було трохи задрімати, як по людині починали лазити щури, що шукали в кишенях поживи і жерли навіть тютюн. Із водою було цікавіше. Той його страх стосувався не так води протічної, яку видно і чути, як води невидимої, яка просякає стіни і підтікає зісподу. Він боявся всякої вогкости, в дощ не міг сидіти в хаті й виходив на веранду, починав палити в печі вже у жовтні і закінчував часто у квітні, щоб між балками і під тиньком не завелася ніяка пліснява. Слабував на щось, що називалося «окопною стопою», але що то таке, ніхто, крім нього, не знав.

Коли в серпні 1914 року Львовом почали ширитися чутки, що російські війська наближаються до міста і треба пакувати манатки, він довго думав, куди податися, в ньому змагалися страх і лінощі, аж урешті він вдався до чогось, що сьогодні називають «нестандартним рішенням»: вирушив пішки до підміського Скнилова і попросився в монастир. Не знати, чи монахи дуже здивувалися, але дозволили йому залишитися. А оскільки він узагалі нічого не вмів робити в господарстві, йому доручили дзвонити на дзвіниці.

Поступово виявилося, що рішення мого прадядька було не таким уже й абсурдним, бо йому вдалося безпечно перебути в монастирі перші місяці російської окупації. І, певно, так тривало би довше, якби не фатальна необережність. Восени лінія фронту підійшла надто близько до міста, так, що артилерійська стрілянина гримотіла мало не під самою огорожею монастиря; попри те ченці, як звично, звеліли дзвонареві дзвонити до вечірні, а вже небавом у брамі виник загін угорських вояків, які вирішили, що монахи дзвоном подають якийсь знак російським військам. На тому було скінчено. Всіх заарештували, вивели з монастиря і, протримавши попередньо декілька днів у воді по коліна, видали однострої, карабіни і послали на фронт.

Напевно, мій прадядько мусив дякувати Пресвятій Трійці, Діві Марії і низці небесних заступників за їхню потужну присутність у серцях австрійських офіцерів, як і за те, що святі сили не метнули в нього жодної справедливої блискавки, як у святотатця і симулянта. Бо він, представившись греко-католицьким монахом і пацифістом, від першого ж дня отримав дозвіл не брати до рук карабін і відсиджуватися в бліндажі або безпечному закутку шанців, скільки захоче, відробляючи це вигортанням із ровів мокрої глини, чищенням казанків і перебиранням чоток. (Думаю, це родинне, бо не раз мені випадало виявляти дідуся або дядька десь у кутку городу або в бліндажі-комірчині з інструментами, де вони блаженно пересиджували години, без кінця ладнаючи одну й ту ж пилку або наоливлюючи вже аж чорні від оливи завіси.) Якось було висловлено припущення, що в тому прадядьковому бліндажі не обійшлося без симпатичної санітарки, але я тому не вірю: логіка його образу — такого, яким він постає з безлічі теревенів і пліток, — змушує думати, що він радше обрав би скромну зручність, ніж авантюрний порив, і ледве чи ризикнув би вийти з ролі святобливого ченця-студита задля романтичної пригоди....

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі