«Власна/чужа» книга: проблеми та перспективи боротьби з плагіатoм

Червень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1296 переглядів

Як відомо, зовсім нещодавно, у 2011 р., міністр оборони Німеччини, звинувачений у плагіаті, пішов у відставку – було виявлено, що він скопіював понад половину тексту своєї дисертації з робіт інших людей. У даний час лондонська Школа Економіки з'ясовує, чи копіював під час свого навчання син полковника Кадафі тексти інших авторів, аби видати їх за свої власні. Звичайно, у деяких випадках такі звинувачення можна трактувати як засіб зведення рахунків, шантажу або, приміром, антиреклами, оскільки визначити й довести факт запозичення іноді дуже непросто, а засоби масової інформації, ласі на сенсації, охоче підхоплюють такі звістки, що їх потім «героєві скандалу» спростувати буває складно.

Безумовно, сьогодні для плагіату виникли дуже сприятливі умови[1]. Інтернет пропонує усім бажаючим безпрецедентні можливості дублювання та компіляції текстів. Але хіба це означає, що плагіат – нове явище? Насправді, плагіат був завжди. Але, по-перше, не завжди його так називали (згадаймо практику укладання літописів), по-друге, це вимагало більших затрат часу та засобів.

Енциклопедичні словники пропонують такі варіанти визначення поняття «плагіат» (з лат. дослівно «викрадення»):

Велика радянська енциклопедія: «Плагіат – незаконне використання під своїм ім'ям чужого твору або винаходу, раціоналізаторської пропозиції без зазначення джерела запозичення»[2].

Вікіпедія: «Плагіат – умисне привласнення авторства чужого твору науки або думок, або мистецтва чи винаходу»[3].

Британіка: «Плагіат – привласнення чужих текстів і представлення як своїх власних»[4].

Як можна переконатися, ці визначення почасти відмінні. Порівняймо: винахід і тексти! Таким чином, виступає вже одна з основних проблем плагіату: що вважати за «своє» та «нове»[5]. Обговорюючи цю проблему, дехто з дослідників твердить, що збіг ідей автоматично означає факт плагіату, інші ж наполягають на тому, що на сьогодні придумати щось цілком нове дуже складно, але принаймні виклад матеріалу та доведення своєї тези мають бути унікальними. Але для доведення ми (передусім гуманітарії) використовуємо передусім слова, а їх набір не такий і великий. Зрозуміло, що хтось готовий видавати за геніальну ідею будь-яку банальність, яка спадає на думку, коли зайнятися конкретною проблемою. Відповідно, повторення банальності, надрукованої в іншій роботі, може стати основою для звинувачення у плагіаті. До такого висновку можна прийти, вивчаючи інші визначення «плагіату». Зокрема, на спеціальних сайтах та у статтях, цьому присвячених, плагіатом також вважають: 1) відсутність лапок при цитуванні; 2) подання невірної інформації про джерело цитування; 3) зміну слів, однак копіювання структури речення з джерела без посилання на нього; 4) копіювання такої кількості слів та ідей джерела, що становлять основу роботи, навіть при зазначенні джерела; 5) копіювання тексту власних ранніх робіт, або (для тих, хто навчається) вручення однієї і тієї самої роботи двом викладачам.

На практиці це означає, що цитування трьох і більше слів без вказання на джерело можна вважати (а часто й уажають) плагіатом. Такий підхід, проте, легко провадить до звинувачень багатьох авторів у плагіаті. Незважаючи на те, що засади цитування прищеплювали ще на студентській лаві, однак сам процес написання праць на історичну тематику, витриманий у позитивістських традиціях, передбачав неодмінне використання робіт попередників не як авторських текстів, а як усталених істин, доведених попередніми поколіннями науковців. Тобто в цьому випадку «авторське» нівелювалося не тому, що хтось хотів запозичити тексти, навпаки, висновки попередника мали статус аксіоми, «цеглинок істинного знання» - того, «що було...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.