Вкладена мета і міра свободи

Листопад 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
150 переглядів

Момент, коли Провидіння обирає якусь людину для виконання історичної місії, непідвладний людському осягненню. Від людини залежить хіба почути той голос, який промовляє всередині неї, й підкоритися йому – що, як засвідчує досвід ізраїльських пророків, не завжди просто. Бо цей голос кличе зазвичай не до розкошування в царських палатах, а до великого болю і страждань.

Я не знаю, у який момент до такої великої місії було покликано Алєксандра Ісаєвіча Солженіцина. Чи не тоді, коли він чудом одужав від раку? Чи не з’явилося в нього тоді відчуття, що його позичено (Андрей Шептицький), щоб здійснити щось дуже велике: «Все повернене мені життя відтоді – не моє в повному сенсі, воно має вкладену мету». Хай там як, але голос той Солженіцин почув, настанову сміливо прийняв і доручене гідно звершив. На той час світ уже визрів до того, щоби сприйняти правду про ҐУЛАҐ – точніше, він визрів до того, щоби вжахнутися. І слово правди з уст Алєксандра Ісаєвіча почало визволяти людські душі. Відтоді світ виразно чув, як гучно забивають цвяхи в домовину ненависного Солженіцинові комунізму.

Проте у житті великих є момент, що стає для них особливою загрозою. Адже людині важливо почути не лише той момент, коли Господь кладе свою руку на її плече, ведучи на подвиг, а й той, коли Він ту руку з плеча забирає. Ні, цим я не хочу сказати, що Бог покидає людину, – завершується лише її конкретна місія, яка вимагала особливого Божого чування. Завершується блаженство, що дається гнаним за правду. Хто не помітить цього вчасно, той ризикує й далі грати роль у виставі, яка вже завершилася.

Схоже, Алєксандр Ісаєвіч цього другого моменту таки не запримітив. І цим, напевно, пояснюється увесь трагізм його подальшого життя.

Що ж, важко дається людям усвідомлення, що великими не стають – на велич їх вибирають. І коли, завершивши свою місію, ти чуєш, як Провидіння сповнює пасіонарности когось іншого, важливо відчути себе клавішею божественного фортеп’яна, якій належиться гідно зазвучати в мелодії небесних сфер, коли її торкнеться Господній палець, проте й не западати, коли палець той перестрибне на клавіші сусідні...

* * *

Що може відчувати колишній український дисидент до особи Алєксандра Солженіцина? Скажу за себе: вдячність і докір водночас. Звичайно ж, друге не має перекреслювати першого – навпаки, з відходом Солженіцина до вічности докір має маліти, перетворюючись у концептуальні констатації, тоді як вдячність має рости. Саме такого хотіли б ми щодо нас самих після нашої смерти.

Солженіцинові належиться наша вічна й нічим не застережувана вдячність, що світ іще раз почув правду про злочини комунізму. Політична пам’ять дуже короткотривала, і на час появи «Одного дня Івана Дєнісовіча» та «Архіпелагу ҐУЛАҐ» світ уже забув про зболені свідчення Віктора Кравченка – комуністичного функціонера з України, який у час стражденних нічних тортур дав собі присягу донести до світу те, що таємно чинилося в катівнях НКВД, і зробив це. Його книжка «Я вибрав свободу», надрукована в США 1946 року, мала ефект бомби й спричинила запеклу дискусію. Проте світ любить сильних та успішних, а тому магнетична постать переможця у Другій світовій війні – «дядька Джо» з його незмінною люлькою та кавказькими вусами приваблювала західних людей значно більше, ніж травмовані стражданням постаті його жертв. І про ҐУЛАҐ забули.

Алєксандр Ісаєвіч, який також присягнув перед пам’яттю табірних побратимів, що сповістить світ про їхні страждання, розітнув цю невидиму завісу мовчання:

Якби чеховським інтеліґентам, котрі все ворожили, що буде через двадцять-тридцять-сорок років, відповіли, що через сорок років на Русі буде тортурне слідство, що стискатимуть череп залізним кільцем, опускатимуть людину у ванну з кислотами, голого та прив’язаного катуватимуть мурашвою, блощицями, заганятимуть розжарений на примусі шомпол в анальний отвір («секретне тавро»), повільно роздушуватимуть чоботом статеві органи, а...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі