Від початку до кінця автор має змінюватися

Березень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
449 переглядів

Людина до всього звикає. І все-таки це непросто — жити в країні, де йде війна. У кожного про неї своя правда, і я прагнула висловити свою, переосмислюючи проблеми в момент, коли вони надходять. Не написати для якогось режисера чи театру, а дати вихід власним почуттям. Утім, незручних запитань від цього не меншає, і на них так чи так доводиться відповідати.

1. Ви пишете про Майдан: отже, ви там стояли?

Не лише стояла, а й стрибала, махала стрічкою, щось скандувала. У 2004-му. Під час другого Майдану збирала інтерв’ю, працювала над п’єсою і вважаю цю практику значно продуктивнішою. Кожен має робити свою справу.

До того ж я втратила колишню довірливість. Гостро реаґую на маніпуляції — треш під шаром яскравих слоґанів. Слоґани, як поліетилен, не розкладаються, треш отруює організм, призводить до мутацій; утім, його щоразу подають як продукт, що робить нас щасливими.

Доки революція не відбудеться у кожній окремій голові, Майдани, на мою думку, практично приречені.

2. Вас не бентежить, що доки ви в комфорті пишете п’єси, на сході України триває війна?

Митця в утилітарному суспільстві постійно мучить комплекс меншовартости: йому здається, що він не виробляє нічого «корисного», а бути корисним хочеться, і ніби ж мусить. А тепер, у воєнний час, дехто повністю змінює профіль діяльности, вважаючи, що як солдат, депутат чи волонтер буде «кориснішим».

Як на мене, митець має робити лише три речі: відчувати, думати й творити. І то — для себе. І, творячи, нести відповідальність за власне висловлювання: у прагненні виправдати чужі очікування ми надто ризикуємо зробити щось пересічне, недопрожите, «на потребу дня».

Мені однаково нецікаві і беззубі листівки «Вітаю!», і кон’юнктурні перформанси в руслі «політики партії». Театр, яким справді варто займатися, озвучує те, чого соромляться, що замовчують, недоговорюють, приховують у підсвідомості окремої людини і суспільства загалом. Фактично все це і є справжньою причиною суспільних запалень і гнійників. Справжній театр — це психотерапія і величезна внутрішня робота для всіх його учасників, включно з глядачами. Таке мистецтво робить нас сильнішими. Ба більше, майже непереможними.

3. Наскільки чесно у теперішній ситуації зберігати нейтралітет?

«Найгарячіші куточки у пеклі залишено для тих, хто в часи найбільших моральних зламів зберігає нейтралітет». Ці слова приписують Данте. Він помер сімсот років тому, а я відчуваю, як він тисне на мене силою свого авторитету.

Але що смішно: я не вірю у вигадане патріярхальними релігіями пекло і вважаю дуалістичну свідомість пережитком. Я не знаю, як зрозуміти, чи настав час «найбільших моральних зламів» і якщо настав, то для кого. І не маю гадки, чи мої жалюгідні спроби зберігати нейтралітет є тим, що мав на увазі Дуранте дельї Аліґ’єрі.

Я майже впевнена, що цією фразою Данте просто хотів виправдати власну слабкість. Бо в «гарячі» часи, коли всіх трусить, так і тягне впасти в паніку, істерику та крайнощі: світ акуратно розпадається на «ч» і «б». Заспокоїтися і спробувати об’єктивно оцінити події неймовірно складно.

Нормальне суспільство у таких випадках використовує приховані резерви: на соціяльно-політичній арені з’являється інтеліґенція. За правильного підходу це розум, честь і совість, арбітр і незалежний експерт нашої доби. Щоправда, у нас поки що трохи інакше: основні сили інтеліґенції йдуть не на формування громадської думки, а на задоволення базових потреб. І чомусь ця принизлива ситуація здається всім цілком природною.

4. Чи можливий у театрі справжній документалізм?

Авжеж. От я, наприклад, люблю огрядних і голих акторів на сцені. Акторка в білому ліфчику та панталонах — не пам’ятаю ні прізвища, ані кого вона грала у Жолдаковій виставі «Гамлет. Сни» — досі стоїть перед очима. Майже оголений Діоніс у «Горі Олімп» Яна Фабра, трясучи животом та цицьками зачарував мене так, що я додивилася 24-годинну виставу до кінця.

Театр — реальність за означенням штучна, і будь-яка справдешність надає їй правдоподібности й пронизливої гостроти. Навіть не-актори у доківських постановках можуть обдурити. Тоді як тіло — старе, хворе, завелике або надто худе — збрехати не може і розповість про людину, яка користувалася ним протягом життя, абсолютно все. Ось він, справжній документалізм.

Київський кінорежисер Олександр Тарануха хотів відзняти стрічку про полонених Освєнцима, але йому не вдалося знайти акторів потрібної комплекції: концтабірну худорбу не зімітуєш.

5. Навіщо вам документальна драма?

Вочевидь, щоб фіксувати дійсність. Утім, хай би який її підвид використовували, хоч би яку тему брали, головний принцип завжди один: максимальна об’єктивність. Можна знайти цікавих людей, зібрати круті інтерв’ю і дотриматися всіх правил роботи з вербатимом, проте це втрачає сенс, якщо автор від початку перебуває на чийомусь боці, ретушує правду, пересмикує зміст — оцінює.

Написання документального тексту — не лише робота з власною підсвідомістю, а й дослідження. Звичайно, результат експерименту залежить від позиції спостерігача, людина від природи суб’єктивна; однак спробувати наблизитися до об’єктивного ідеалу завжди варто.

Існують різні підходи до написання документальних п’єс. Нерідко це зібрані у певну композицію фраґменти вербатима. Особисто мені більше подобається брати шматки реальности й поєднувати їх так, аби стало видно всю їхню абсурдність. Можна з метафорою. Виходить такий собі колаж: мультижанровий текст, і режисерові ставити його — такий самий виклик, як і для мене — писати.

6. Наскільки «Жінки та снайпер» відображають ваш особистий досвід?

У «Механічному апельсині» від потягу до насильства Алекса лікували сценами насильства — і ставили на очі розпірки, аби він не мружився під час особливо бридких сцен. Я також ставила собі розпірки і документувала — те, що спостерігала довкола й що відбувалося в мені. Фактично «Жінки та снайпер» — найособистіша з моїх п’єс.

Аби писати на складні теми, вони мають зачіпати. Потрібні велика внутрішня сила, сміливість, невпинність. І повна відсутність жалю до себе.

Теорія драми каже: від початку до кінця п’єси герой має змінюватися. Звісно, так. Проте, на мою думку, від початку до кінця повинен змінюватися насамперед автор.

7. А як щодо «добре написаних п’єс»?

Донедавна я була готова їх писати — нормальні п’єси. А тепер розумію, що в цьому немає сенсу. По-перше, їх було вдосталь написано досі. По-друге, доба мас-маркету повільно, але впевнено поступається місцем добі самобутности — неформату.

Безперечно, за бажання драматург може писати у співпраці або на замовлення. Проте так само, як двадцять хвилин на день людині треба побути наодинці, так і авторові періодично необхідно писати «для себе» — дивні, складні, шалені тексти, не озираючись на обмеження та матчастину. Чесний експеримент розвиває автора, режисера і відтак театральний процес загалом.

8. Чому світова прем’єра «Жінок та снайпера» відбулась у Маґдебурзькому, а не котромусь із українських театрів?

Бо наші театри досі орієнтуються на мас-маркет. Можливо, українські театральні діячі не завжди це усвідомлюють: багато з них заражено вірусом самоцензури. Давні ментальні настанови «тільки б чого не сталося» і «що люди скажуть?», здається, невитравні. Тих, хто не вписується у спокійний, сформований за два з гаком століття театральний колгосп, десятиліттями виживають, гноблять, ламають і проходяться зверху катком. Елементарний інстинкт виживання змушує митців швидко розуміти, як треба, і гарненько вписуватися у загальну картину.

Вочевидь, саме тому в нас театр є комплексом церемоній та ритуалів. Драматурги залізно знають, як писати, режисери — як ставити, актори — як грати, глядачі — скільки аплодувати після вистави. Тільки в усьому цьому немає життя, як у сексі щовівторка й щочетверга: від нього всіх давно нудить, але він реґулярний та безпечний.

Мені теж багато розповідали, як і що писати. Тільки якби я щоразу дослухалася до чужої думки, із п’єсами дуже швидко було би покінчено. Лише ти формуєш своє життя, ти вирішуєш, що і як робити. Ти визначаєш власний вектор і вже від нього відштовхуєшся. Це непросто. Однак, урешті-решт, це єдине, що спрацьовує.

П’єса Тетяни Киценко «Жінки та снайпер» увійшла до переліку переможців «Коронації слова» (Київ, 2015), здобула ґран-прі на конкурсі «Free Theater» (Лондон— Мінськ, 2016), її було поставлено в рамках фестивалю «Дикий Схід. Явище Україна» (Маґдебурґ, Німеччина, 2016, режисерка — Олександра Сенчук)

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі