Весільна капуста

Вересень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
13
1117 переглядів

Від зеленого кольору ріже в очах, а хребти гір прорізають густе, як масло, повітря і череда низьких хмар тягнеться аж до Чорногорії. 

Уже минуло два дні, відколи ми виїхали з Белґрада Єреміїним джипом і петляємо гірськими дорогами Західної Сербії. Тільки Єремія знає, куди ми їдемо цими дорогами і перевалами. А Радомир Андрич знає, де ми будемо ночувати і що будемо їсти. «У Приліпацу, — каже Радомир, — для нас варитимуть весільну капусту». 

На мапі автомобільних доріг, яку я придбав у книгарні «Просвета», ніяк не вдається натрапити на цей Приліпац. Я просто не додивився, що це мапа автомобільних доріг Сербії та Чорногорії з окрайцями Боснії та Герцеґовини, Хорватії, Македонії та Болгарії. Втім, навіть якби я коли-небудь винайняв авто і захотів проїхатися Сербією, так… навмання, то ця мапа мені б не допомогла, бо давно вже звик до GPS. 

Джип «Гюндай» долає кілометри гірських доріг. Уночі приїжджаємо в якесь місто, виявляється, Пожеґа. Поселяємось у готелі, довго вечеряємо з вином і кавою. 

Потім — у відпочинковому пансіонаті у великій порожній прохолодній залі ресторану сидимо за північ із колишнім директором белґрадського видавництва і мером міста. Директор видавництва питає мене: чи я знаю, що таке дуня. «Не знаю», — відповідаю, хоча підозрюю, що це якийсь своєрідний сербський жарт. Яка ще дуня? Директор запрошує відвідати завтра його літній будинок, бо він уже давно на пенсії, а тут, серед гір Західної Сербії, проводить літо, вирощуючи свої овочі та фрукти для ракії, а виноград — для вина. Після кількох фужерів червоного вина директор, обтираючи свої турецькі вуса, знову мене про щось розпитує, цього разу про Київську Русь, православ’я, зізнається, що не бачить різниці між українцями та росіянами, а коли я намагаюся витлумачити йому, у чому ж таки ця різниця полягає, обзиває мене хорватом. Я не знаю, як дивляться хорвати на проблему різниці між українцями та росіянами, але видно, що вино подіяло на колишнього директора. Чомусь у гірському ресторані ми мали б із ним вирішити всі історичні кривди і налагодити всесвітню дружбу слов’ян, але, мабуть, без хорватів. 

Ми читали вірші і пили вино, дружина колишнього видавця курила, а Радомир, наче князь Лазар, пильнував, щоби ми з директором знову не розпочали свою словесну битву. Коли той запитав мене про дуню, Радомир жваво підтримав тему, розповівши ще при цьому три анекдоти, і всі ми вирішили неодмінно заїхати завтра до директора і побачити дерево з загадковими плодами.

Зустрітися з нами приїхав 80-річний місцевий поет, здається, його покликав Радомир. Коли старий витягнув рукопис своєї найновішої збірки і поклав перед Радомиром, той аж присів. На наших очах відбувалася чергова інтриґа: старий поет захотів читати свої вірші і знову потягнув рукопис до себе. Публіка була добірна: офіціянтка, що розливала нам вино, мер, що сидів поруч із колишнім директором видавництва, дружина колишнього директора, що курила і розмовляла із власницею пансіонату, Радомир у чорному костюмі і чорному капелюсі, мовчазний Єремія, син старого поета і я зі Світланою.

Я був у найвигіднішому становищі, бо з того, що читає старий поет, розумів лише половину. Решта за столом розуміли все і мовчки пили вино. Коли й старий поет схопив фужер, хтось мусив заповнити невелику паузу, і це зробила власниця пансіонату. «Не сезон, — наче виправдовуючись, прокуреним голосом сказала вона, оглядаючи подовгасту залу ресторану. — Треба чекати перших морозів і снігу». Старий поет поставив порожній фужер, і вірші, які він читав, перекочували до Радомирового портфеля. Розмова за столом знову пожвавішала, — і всі, принаймні мені так здалося, вдячно подивилися на власницю пансіонату. 

Думками я...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі