Великий Санта – Пьотр Вайль

Грудень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
131 переглядів

Відійшла у вічність людина, яка більше за все любила життя в усіх його проявах. Вістка про те, що Пьотр Вайль попав у кому, якось не укладалася в голові. Для мене він був кимсь на кшталт різдвяного Санти. Так само кремезний, високий, із бородою Санта Клауса, добрий, любить дарувати подарунки, появляється рідко і неначе з неба.

Пьотр Львовіч Вайль народився 1949 року в Ризі. Останній час мешкав у Празі, де був головним редактором російської служби Радіо «Свобода». Там і помер 7 грудня після серцевого нападу й тривалої коми.

Перед тим, як стати журналістом, Пьотр Вайль встиг побувати і вантажником (статура відповідає), і гробарем (іще один жарт долі), і пожежником (блискуча каска й сибаритство пожежної служби йому дуже пасували). Очевидно, тижні й місяці того сибаритства привели Вайля до простого висновку: жити в СССР нудно й не стильно. Навіть на «советском Западе» у Ризі. І 1977 року він еміґрував, як і його друг філолог Алєксандр Ґеніс (нерозлучна парочка авторів і випивох зустрілася ще до еміґрації). Розпочався нью-йоркський період його життя.

І саме тоді проявився дивний Вайлів дар: він умів дружити. Мав до цього смак.

До 1991 року Вайль і Ґеніс були нерозлучними. Писали по черзі. Так само, як і заробляли на свої родини по черзі. А робота була різною. Головно журналістика в еміґрантських газетах «Новое русское слово» і «Новый американец», нью-йоркському бюрі радіостанції «Свобода». «Новый американец» звів їх з іще одним блискучим еміґрантом третьої хвилі російської еміґрації Сєрґеєм Довлатовим, що теж приїхав до США наприкінці 1970-х.

Наскільки я розумію, попри те, що Вайль став американським громадянином, нью-йоркський період його життя не був для нього найромантичнішим. І як мешканець Львова та Галичини я його розумію. Вся справа у стилі. Уродженець Риґи «з великою резервою», як мовиться у нас, сприймає стилістику «Великого Яблука». Ні, «Велике Яблуко» зовсім не гірше – воно інакше. А трішки вгадуючи естетичні смаки Вайля, можу допускати, що Нью-Йорк у його велику мрію не вкладався. І мені, і багатьом він постійно оповідав про пологі, лагідні схили Тоскани. В нього це була ніби фройдистська обмовка, яка вказувала на сам предмет його прагнень. Коли ми подорожували з ним південними схилами Карпат, ближче до Мукачева він кілька разів мрійливо повторив, оглядаючи ряди вересневих виноградників, – «ну зовсім як у Тоскані». Його тягнуло в Італію. До Венеції, Флоренції, Мілана.

Однак, «упокорюючи Захід» разом із Ґенісом, у Нью-Йорку вони вдвох написали шість книжок: «Современная русская проза» (1982), «Потерянный рай. Эмиграция: попытка автопортрета» (1983), «Русская кухня в изгнании» (1987), «60-е: Мир советского человека» (1988), «Родная речь» (1990), «Американа» (1991).

І вже тоді проявилися основні риси принаймні одного з авторів цього тандему – Вайля. Згадка про про його велике життєлюбство, з якої я розпочав цю статтю, це не чергова фраза im memoria. Він справді любив жити, любив жити красиво, любив жити смачно, любив жити широко. Але не життям скупендри. Він любив і колекціонувати враження, смаки, запахи, доторки, але водночас він любив ними ділитися. Тому з одного боку він справді Ґарґантюа, як написав про нього поет Іґорь Іртєньєв: «Залишився його образ достеменного Ґарґантюа: веселий, душа компанії. З другого боку – людина дуже глибока, із тонким почуванням». Тобто той великий і добрий Санта, що дарує ці враження від побаченого, відчутого, ділиться витонченими і не дуже запахами сирів, букетами вина, барвами пейзажів і картин. І то роздає їх не тільки у своїх книжках, а зовсім по-простому: наливає вина, нарізає сиру. Однією з проблем для мене було знайти добре місце, де можна було б доповнити його колекцію гастрономічних і кулінарних вражень чимось новим чи принаймні цікавим. А в цій царині він просто кохався. Таких гурманів і колекціонерів я в своєму житті зустрів тільки двох – Петра Вайля та творця найкращих...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі