Вдячність за випромінення

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
185 переглядів

В уяві наших обивателів Опанас Заливаха – західняк, із діда-прадіда оунівець, упіст, бандерівець. Насправді він народився на Харківщині, а 1933 року, рятуючися від голодомору, потрапив на Далекий Схід, об’їздив із батьками чи не всю територію українського розсіяння, здобував професійну освіту в Іркутську та Лєнінграді, і вже потому оселився в Івано-Франківську, на Гуцульщині. Оцей виміряний своїми ногами, освоєний власною душею простір обернувся міцною основою, на якій з’явилися всі його наступні витвори. Ті, що зберігаються нині по музеях та приватних колекціях, і ті, що лишилися ненарожденими.

Не пасує йому слово дисидент. Не охоплює це поняття (від латинського dissidens, тобто незгодний, інакодумець, що не хоче миритися з панівною ідеологією та чинним ладом) його єства. Замало було для Заливахи плекати незгоду й демонструвати антирадянські настрої (за які, втім, його витурили з Інституту імені Рєпіна ще 1948 року), бути інако- чи двоєдумцем, – він мав іще витворити інші орієнтири й інакшу основу, спираючись на яку, можна розвивати духовний опір і творити духовні цінності.

А супротивні сили зреаґували одразу, миттєво.

До Шевченкового 150-річчя Опанас Заливаха (разом із Аллою Горською та Людмилою Семикіною) змайстрували у вестибюлі Київського університету вітраж: пригортаючи до себе жіночу постать (сучасність? Україну? людську душу?), Шевченко правою рукою підносив догори, до неба ліву руку з погрозливо стиснутим кулаком. Цитата з Тараса, що сяяла над його головою, наче німб, не допускала жодних сумнівів щодо ідейної спрямованости: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». Ну, що, здавалося б, слова, – повторимо, – слова та й голос, більш нічого, але вітраж зупиняв студентів і викладачів, вабив нечисленних відвідувачів, що називається, вбирав очі. Наслідки не забарилися: 9 березня 1964 року, на день народження Тараса, вночі, ідеологічно шкідливий мистецький витвір було знищено. Сам ректор університету Швец потоптався по ньому партєйними черевиками. Певно, сподівався догодити начальству так само, як і ті, хто десяток років перед тим серед білого дня попалили й потрощили також небажані мистецькі скарби у Львівському художньому музеї. Він таки зажив слави: «У нас тільки дві слові пишеться без м’якого знаку після кінцевого ц: поц і Швец», – похмуро жартував Максим Рильський.

А за кілька місяців, того ж таки ювілейного року, спалахнула Центральна наукова бібліотека. Тож епізод із вітражем був одним із незліченних випадків, закономірних випадковостей, ланкою в нескінченному ланцюгу. Така ж сама закономірна випадковість – арешт у серпні 1965 року. «Лихо з розуму», – пояснив цей безкарний наступ на духовність, на українську людину Вячеслав Чорновіл. Додамо: лихо через живе сумління.

Відбуваючи призначене покарання, Опанас нітрохи тим, зда ється, не журився. Навпаки, саме у конц таборі він у концентрованому, мовляв, вигляді знайшов близьке йому товариство. Його видно на пізніших картинах Заливахи: філософи у зеківській робі, стоячи купкою чи посідавши кругом столу з чаєм, обговорюють важливі, тільки їм зрозумілі теми і проблеми. Отак замість того, щоби слухняно «встать на путь исправления», Заливаха в «малій зоні» й далі жив напруженим творчим життям. Робив екслібриси для приятелів, що перебували поки що на «великій зоні», – не мавши достойного матеріялу, брав для цього шматочки зужитого лінолеуму. Не було звичного полотна, то малював на дикті, на картоні, на блясі. З неоковирної колоди, що трапилася під руки, вирізьблював спокусливі жіночі образи: дерева, як люди, а люди, як дерева. Світ, як і Господь Бог, єдиний.

Пригадую, я поцікавився у Віктора Зарецького, як ведеться Опанасові після мордовської «п’ятирічки»? Віктор Іванович засміявся: «Він молодець! Одружився з племінницею Степана Бандери, до якої місцеві мужики боялися підходити. Як завжди, працює». Творча праця – то була для нього єдина форма існування. Такою ж формою існування було для Заливахи осмислення людського буття. Він серйозно, як мало хто із сучасних художників, захоплювався філософією, постійно студіював Канта, Сенеку, Геґеля, Сартра, Юнґа, Конфуція, східних мудреців.

«По системі Патанджалі його (вправа в роздумах) є утримання матерії мислі від збурення або ж завихрення. І ось я, Панас, став обличчям на Схід, у медитаційній асані звертаю свої думки до Києва, перемагаю збурення і завихрення» (лист від 31 травня 1971 року, себто після вбивства Алли Горської, в яку Заливаха був палко закоханий). І далі: «Бо дух зникає – тоді лишається одна матеріяльна субстанція, елементи таблиці Мєндєлєєва, в різних сполуках двоногих сапієнсів. Тому тримаймося на Дусі!».

Останній заклик видається мені знаменним. Є в Заливашиному доробку картина, датована 1973 роком, «Совки». До колективу безликих дерев’яних паралелепіпедів обережно вступає хтось (може, й автор), що має звичайні людські пропорції та виміри. Сам Опанас вивів для себе тріяду нерозривну: Я, Нація, Людство.

Погляд у нього був небуденний: спрямований, як і належиться, на довкілля – і водночас обернений усередину, в свою душу, через яку напряму сполучався з Божим всесвітом, із Космосом. Чи не тому все починало дихати, все оживало, перетоплене в тиглях його очей?

Він зазирав за свою кончину і змалював її: в козацькому кургані сидить собі Опанас біля накрученого годинника, тоді як над могилою в’єтьсякряче гайвороння, а найбільший і найхижіший ворон стереже, дожидається і ніяк не діждеться. Картина зветься «Доля». Мені ж більше до серця Опанас, побачений у серіялі «Дисиденти»: у своїй завішаній картинами, заставленій стелажами з книгами майстерні він низько схилився над грубим фоліянтом. Пильно вчитується, вдумується, заглиблюється в себе самого.

На «Автопортреті» Заливаха тримає в правиці жмут пензлів, що світяться веселковим різнобарв’ям.

«Дякую за випромінювання», – писала йому Алла Горська. Сьогодні, коли його вже немає серед живих, можемо сказати: «Дякуємо, пане Панасе, за все, за все! До зустрічі в тому Космосі, що надихав Вас, у тому загадковому світі, що його Ви творили!».

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі