Валізка мого тата. Нобелівська лекція, 7 грудня 2006 року

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
87 переглядів

За два роки до смерти тато передав мені маленьку валізку зі своїми творами: рукописами та записниками. Прибравши звичного весело-насмішкуватого виразу, він сказав, що хотів би, аби я прочитав їх, коли він піде – маючи на увазі свою смерть.

«Просто поглянь, – сказав він дещо зніяковіло, – раптом знайдеш там щось для себе. А коли мене не стане, може, зробиш добірку й опублікуєш її».

Ми були в моєму кабінеті, оточені книжками. Тато шукав, куди би поставити валізку, крокуючи туди-сюди з виглядом людини, що прагне позбутися важкого тягаря. Врешті він тихенько поклав її у дальньому кутку. Це був момент сорому, якого жоден із нас ніколи не забув, проте щойно він минув і ми повернулися до наших звичних ролей легковажних життєлюбів, гору взяли наші весело-насмішкуваті особистості й ми розслабилися. Ми звично, без особливого жалю, обговорили дрібниці щоденного життя, і нескінченні турецькі політичні проблеми, і татові переважно провальні бізнес-проєкти.

Пам’ятаю, тато пішов, а я після того декілька днів проходив повз валізку, жодного разу її не торкнувшись. Я добре знав цю маленьку чорну шкіряну валізку, її замок, її заокруглені кутики. Тато брав її із собою в короткі подорожі й деколи носив у ній на роботу документи. Пам’ятаю, в дитинстві, коли тато повертався додому з подорожі, я відкривав цю маленьку валізку і ретельно обстежував її нутро, смакуючи запах одеколону й образи далеких країн. Ця валізка була давнім приятелем, вона нагадувала про моє дитинство, моє минуле, але тепер я не міг навіть торкнутися її. Чому? Безперечно, через таємничу вагу того, що було всередині.

Тепер говоритиму про сенс цієї ваги. Про те, що витворює людина, коли замикається в кімнаті, сідає за стіл і ховається в куток, щоби висловити свої думки, тобто про сенс літератури.

Коли я торкнувся-таки татової валізки, все одно не зміг змусити себе відчинити її, однак напевно знав, що було в декотрих із тих записників. Я бачив, як мій тато щось у них записував. І я вже не вперше чув про нелегкий вантаж цієї валізки. Мій тато мав велику бібліотеку; замолоду, наприкінці 1940-х років, він хотів бути стамбульським поетом, перекладав турецькою Валері, але не хотів жити життям поета в бідній країні, де мало хто читає поезію. Тато мого тата, мій дід, був заможним бізнесменом; у дитинстві й у молоді роки мій тато жив у комфорті й не мав бажання терпіти злидні заради літератури, заради творчости. Він любив життя в усій його красі – це я розумів.

Перше, що тримало мене на відстані від умісту татової валізки, це, звісно, страх того, що прочитане може мені не сподобатися. Мій тато знав про це, а тому застерігся, поводячися так, ніби сам ставився до цього вмісту несерйозно. Мені, який пропрацював письменником 25 років, було боляче бачити це. Однак я навіть не хотів сердитися на тата за те, що він не сприймав літературу досить серйозно... Мій справжній страх, засаднича річ, якої я не хотів знати й про яку не хотів дізнаватися, полягав у можливості того, що мій тато міг виявитися добрим письменником. Я не міг відкрити татову валізку, адже боявся цього. Гірше, я навіть не міг зізнатися собі в цьому. Якби з татової валізки постала справжня велика література, мені довелося би визнати, що всередині мого тата існував зовсім інший чоловік. Ця можливість лякала мене. Адже навіть у свої немолоді роки я хотів, щоб мій тато був лише моїм татом, а не письменником.

Письменник – це той, хто роками наполегливо намагається віднайти всередині себе іншу істоту і світ, який робить його тим, ким він є: коли говорю про писання, першим на думку спадає не роман, вірш чи літературна традиція, а людина, що замикається в кімнаті, сідає до столу й на самоті заглиблюється в себе, з-поміж тіней вибудовуючи новий світ за допомогою слів. Цей чоловік – або жінка – може використовувати друкарську машинку, користуватися вигодами комп’ютера чи писати від руки, як я робив це впродовж 30 років. Пишучи, він може пити чай чи каву або курити цигарки....

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі