Валентин Сильвестров відбувається заново

Квітень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
173 переглядів

Валентин Сильвестров, один із «трьох С» у пантеоні патріярхів сучасної української академічної музики (Сильвестров–Скорик–Станкович) посідає місце осібне й виняткове. До цього спричинилися декілька чинників: це і чи не найдраматичніша біографія, і парадоксальна напозір стильова еволюція, «перетворення» Сильвестрова з «аванґардиста» на «романтика», і премія «Grammy», якої він, щоправда, не дістав, але номінантом був, і, очевидно, сама неординарна постать Сильвестрова, такого собі «Сковороди в музиці» (і в житті), «в смиренні, добровільному збідненні, блаженному юродстві якого – незвичайна рішучість». Уже самий факт, що замість поважної наукової монографії поки що є, певно, аж дві книги бесід із Сильвестровим (хоча це аж ніяк не взаємозамінні речі), чим не зміг би похвалитися жоден інший український композитор, – кажуть про те, що маємо справу з чимось «більшим, ніж композитор». Проте це не означає, ніби традиції сильвестрознавства у нас не існує. Відносно молода (бо двадцятирічна), вона великою мірою зреалізувалася, ставши нашою духовною спадщиною, саме в дискурсі музичної критики.

Сильвестровський сюжет в українській музично-критичній думці починається в 1960-х. Але присвячених Сильвестрову портретних опусів ні тоді, ні в 1970-х у пресі не було. Показово, що одну з перших написаних в Україні статтей про Сильвестрова опублікувало не українське, а польське видання. 1962 року журнал «Ruch myzyczny» надрукував під назвою «List z Kijowa» огляд творчости молодих київських композиторів, що його після чергового пленуму СКУ написала молода київська музикознавиця Галина Мокрієва. Авторка звернула увагу на групу «аванґардистів» (Леоніда Грабовського, Віталія Годзяцького, Володимира Губу, Валентина Сильвестрова, Віталія Пацеру) і покритикувала тих авторів, що писали в рамках традиції, тобто тієї музики, яку пропаґувала офіційна ідеологія. Коли чутки про публікацію дісталися офіційних кіл у Києві, вибухнув скандал. Мокрієву звільнили з роботи, заборонивши викладати в старших класах КССМШ ім. М. Лисенка, а відтак вона мусила залишити Київ і перебратися до Лєнінграда.

«Усе в цій статті спрямовано проти течії», – коментує Олена Зінькевич:

• Визнається право на існування тих різновидів композиторської техніки (додекафонія, пуантилізм), котрі слід було засуджувати як ворожі <…>.

• Автор насмілюється «підняти руку» на російську класику (в особі Ґлазунова), яку офіційна ідеологія оголосила винятковим зразком для наслідування.

• Убачає досягнення в тому, що офіційна критика засуджує: не в безсоромному експлуатуванні фольклору, не в жанрових і програмних творах, де тиражується досвід минулого, а в новому змісті, нових засобах виражальности.

• Характеризує як «оптимістичне тупцювання на місці» «музику на випадок», яку схвально сприймає офіційна критика <…>.

• Високо оцінює твори тих, кого належало лаяти, в кращому разі – повчати й по-батьківськи докоряти <…>.

Про Сильвестрова тут говориться суто в музичних рамках – усього-на-всього фахово проаналізовано його Фортепіянний квінтет. Авторка пише про головний принцип організації звукового матеріялу (протиставлення діятоніки і хроматики), про те, що характер експресії «нагадує деякі опуси Шенберґа 20-х років», що «вільне володіння контрапунктичною технікою (подвійна фуґа) засвідчує, що Сильвестров перебуває під впливом Баха». Ідентифікуючи його як митця, Мокрієва не вдається до традиційного кліше «аванґардист», а називає «природженим додекафоністом», тобто відштовхується від композиторської техніки.

Це, сказати б, неофіційний тогочасний образ Сильвестрова. «Офіційний» – принципово інакший.

У підшивках «Культури і життя» за ціле десятиріччя згадки про Сильвестрова можна порахувати на...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі