Утопія в добу непевности

Січень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
16
1874 переглядів

Не варто додавати, бо це має бути очевидним, що новий наголос на викиданні речей, на покиданні їх, позбавленні від них замість їх присвоєння добре відповідає логіці нашої економіки, взорованої на споживання. Люди, прив’язані до вчорашнього одягу, комп’ютерів, мобільних телефонів або косметики, стягували би біду на економіку, головною турботою якрої, – а також умовою sine qua non її виживання, – є стрімке та щораз швидше приречення проданих і куплених продуктів до викидання; в цій економіці швидке викидання сміття є передовою галуззю.

Дедалі більшою мірою найпопулярнішою грою в місті стає втеча. Семантично втеча є прямою протилежністю утопії, однак психологічно вона, за нинішніх обставин, залишається її одиноким доступним субститутом: втечу можна назвати новим, оновленим і новітнім викладом утопії, перекроєним на міру нашого здереґульованого та зіндивідуалізованого суспільства споживачів. Ви можете далі не покладати великих сподівань на те, щоб зробити світ ліпшим місцем для життя; ви навіть не можете те ліпше місце у світі, – місце, якого вам, можливо, вдалося для себе досягнути, – зробити справді безпечним. Хоч би що сталось, небезпека існуватиме. Понад будь-що, мати нині «успіх» – означає триматися осторонь «невдачі».

Усім, що залишилося в межах вашої компетенції та зусиль і що має поглинати більшість вашої уваги та енергії, є боротьба проти програшу: спроба принаймні залишатися серед мисливців, адже одинока альтернатива – стати здобиччю. Але боротьба проти програшу вимагатиме вашої повної, неподільної уваги, й аби вести її як слід і мати шанс на успіх, вам доведеться не втрачати пильности двадцять чотири години на добу та сім днів на тиждень, але передусім рухатися далі – так швидко, як тільки здатні...

Іосіф Бродський, російсько-американський поет-філософ, яскраво описував життя, урухомлене і підштовхуване примусом втечі. Долею загальновизнаних невдах, злидарів, вилучених зі споживацької гри, є життя, найчастіше узалежнене від наркотиків, попри спорадичні бунти.

«Загалом, людина, яка всаджує героїн собі у вену, робить це здебільшого з тієї ж причини, з якої ви купуєте відео», – казав Бродський студентам Дартмуту в липні 1989 року. Звертаючись власне до потенційних багатіїв, якими дартмутські студенти наміряються зазвичай стати, він говорив:

ви знудитеся своєю працею, своїми шлюбами, своїми коханками, видом зі свого вікна, меблями або шпалерами у своїй кімнаті, своїми думками, самими собою. Відповідно, ви спробуєте винайти шляхи втечі. Окрім щойно згаданих ґаджетів для власної потіхи, ви можете розглядати зміну роботи, житла, товариства, країни, клімату, ви можете спробувати випадкові стосунки, алкоголь, подорожі, кулінарні курси, наркотики, психоаналіз...

Насправді ви можете все це поєднати, і якийсь час це може діяти. Аж до дня, звісно, коли ви прокинетесь у своїй спальні в оточенні нової родини і з новими шпалерами, в іншій державі та кліматі, з купою рахунків від свого туристичного аґента і психіятра, проте з тим же нудотним сприйняттям денного світла, яке ллється з вашого вікна...

Анджей Стасюк, видатний польський письменник і напрочуд чуткий аналітик сучасного людського становища, припускає, що «можливість стати кимось іншим» нині є субститутом переважно відсутнього та занедбаного спасіння і покути.

За допомоги найрізноманітніших технік можемо змінити своє тіло і привести його до форми, згідно з обраним узірцем. <...> Коли ми проглядаємо ґлянсові журнали, у нас складається враження, що вони розповідають передусім про способи перевтілити нашу особу, починаючи від дієти, оточення, помешкання і завершуючи перебудовою психічної структури, що часто криється під спокусливою пропозицією «бути собою».

Славомір Мрожек, усесвітньо відомий польський письменник, який із перших рук пізнав багато країн і культур, згоден зі Стасюковою гіпотезою: «Колись, коли ми також не були щасливими, відповідальністю за це ми обтяжували тогочасне керівництво, Господа Бога. Ми дійшли висновку, що він погано вів справи. Ми позбавили його спадщини й оголосили самих себе директорами». Проте, як виявляє Мрожек, заядлий вільнодумець, що має відразу до церковників і всього, що з ними пов’язано, зі зміною керівництва справи не поліпшилися. Так не сталось, адже коли мрію і сподівання на ліпше життя повністю зосереджено на нашому власному еґо і зведено до турботи про власне тіло або й душу,

немає кінця нашій потребі, амбіціям та спокусі, аби те «я» було якнайбільшим. Але передусім ніколи й нічим не обмеженим. <...>

Мені сказано: «Придумуй себе сам, сам придумуй власне життя і влаштовуй його, як хочеш, як у кожен актуальний момент, так і від початку й до кінця». Але чи я на таке здатний? Отак, зовсім без допомоги, спроб, приміряння, помилок і виправлень, а передусім без сумнівів?

На зміну клопотам, що їх завдавав зазвичай надто обмежений вибір, прийшли не менші клопоти – хоча тепер спричинені обов’язком вибирати, без довіри до зроблених виборів, ані певности, що подальші вибори хоч якось наблизять мету. Мрожек пропонує порівняння, де світ, у якому ми живемо, це наче

величезна крамниця, заповнена всілякими костю мами, а перед крамницею юрмиться тлум шукачів «Я». <...> Перевдягатися можна нескінченно, яка ж це, отже, необмежена свобода, якщо маскарад визнаємо за дійсність. <...> Тож шукаємо свого «Я», це чудова забава – за умови, що ніколи його не знайдемо. Тоді був би кінець гри.

Мрія зробити непевність не такою жахливою, а щастя постійнішим шляхом зміни еґа, а зміну еґо – через зміну його вбрання, є «утопією» мисливців – «дереґульованою», «приватизованою», «індивідуалізованою» версією старосвітських поглядів на добре суспільство, відкрите на людяність його членів. Полювання – це завдання на повну ставку, що поглинає чимало уваги й енергії, не залишаючи багато або й узагалі анітрохи часу на будь-що інше; а отже, воно відвертає увагу від безконечности завдання та відкладає ad calendas graecas момент рефлексії, коли доведеться повністю усвідомити неможливість його виконати. Як пророчо завважив кілька сторіч тому Блєз Паскаль, люди бажають, аби «їх відволікали від думок про їхнє становище <...> чи якась приємна і нова пристрасть, що їх займає, чи гра, лови, якась захоплива вистава». Люди хочуть утекти від потреби думати про «наше нещасне становище», отже, «ми цінуємо більше лови, ніж здобич». «Цей заєць не вберіг би нас від вигляду» грізних, але невблаганних вад у нашому спільному становищі, «але нас бережуть від цього лови».

Вікно (не)свободи. Джерело: Flickr https://www.flickr.com/photos/miraslau/442574706/

Річ, однак, у тім, що бодай раз спізнане, полювання перетворюється на хіть, залежність, одержимість. Лови зайця були б відпруженням, вони тільки зробили би перспективу наступного полювання спокусливішою, бо сподівання, що супроводжують полювання, виявляються найчарівнішим (чи одиноко чарівним?) переживанням у цілій тій справі. Лови зайця провіщають кінець таких сподівань – хіба що нове полювання заплановано на завтра і то від самого ранку.

Чи це вже кінець утопії? У певному сенсі так, бо утопії ранньої новочасности передбачали момент, коли час зупиниться; власне, йдеться про кінець часу як історії. Проте в житті мисливця такого моменту не існує: немає миті, коли можна сказати, що роботу виконано, справу відкрито і закрито, місію здійснено, а отже, від решти життя можна було б очікувати, що вдасться «жити довго і щасливо, нині і повсякчас».

До того ж у суспільстві мисливців перспектива, що полювання завершиться, не приваблює, а відлякує, адже таке припинення може настати лише як скін, особиста поразка й виключення. Ріжки далі сповіщатимуть початок нової пригоди, гавкіт хортів викликатиме солодкі спогади минулих ловів, інші люди й далі полюватимуть, і не буде кінця загальному замішанню... Я буду єдиний, хто стоятиме обабіч, виключений, вилучений і відтак не потрібний, відділений від радостей інших людей: лише пасивний споглядач по той бік огорожі, що спостерігає за вечіркою, якому заборонено або не до снаги приєднатися до гультяїв, тож він може насолоджуватися їхнім виглядом і відголосами лише на відстані й опосередковано.

Якщо життя невпинного і невідступного полювання є лише ще однією утопією, то це – на відміну від утопій минулого – є утопією без кінця. Достоту химерною утопією, як на узвичаєні стандарти: ориґінальні утопії черпали свої магнетичні сили зі сподівання на кінець трудів, а мисливцева утопія є мрією про труди, що ніколи не закінчуються.

Дивна, незвична утопія, але ж таки утопія, що обіцяє ту саму недосяжну нагороду, що майорить на прапорах усіх утопій: остаточне й радикальне розв’язання минулих, теперішніх і прийдешніх людських проблем й остаточне та радикальне зцілення від туги і страждань, притаманних людському становищу. Незвична вона передусім тому, що переносить місце розв’язання та зцілення із «далини» до «тут і тепер». Замість жити в напрямку утопії, мисливцям запропоновано життя всередині неї.

Для садівників утопія була кінцем шляху; для мисливців вона є самим цим шляхом. Садівники уявляли кінець шляху як утвердження і остаточний тріюмф утопії. Для мисливців, натомість, кінцем шляху може бути тільки завершення утопії, в якій вони живуть, її ганебна поразка. Що гірше, це також буде суто особиста поразка й остаточний доказ особистого провалу. Надія на те, що решта мисливців припинять полювати, вкрай невеличка, та й тієї немає, а отже, неучасть у безнастанному полюванні сприйматиметься тільки як ганьба особистого виключення, а отже, (ймовірно) особистої недоладности.

Утопію, принесену з туманної «далини» до відчутного «тут і тепер», утопію, в якій радше живуть, замість жити в напрямку до неї, не можна перевірити: з перспективи практичних намірів і цілей вона безсмертна. Однак її безсмертя було здобуто ціною тендітности і вразливости всіх зваблених і спокушених заіснувати у ній.

На відміну від утопій минулого, утопія мисливців не надає життю сенсу, справжнього чи оманливого. Вона лише допомагає викинути з голови запитання про сенс життя. Перетворивши плин життя на безконечну низку еґоїстичних прагнень, кожен епізод якої проживаємо як увертюру до наступного, вона не дає нагоди замислитися про напрямок і сенс усього цього проживання. Коли (якщо) така нагода врешті випадає, у мить вибування з мисливського життя або виключення від нього, зазвичай уже запізно сподіватися, що такі роздуми вплинуть на те, як складається життя – і власне, і чуже, а отже, запізно і виступати проти його теперішньої форми, направду обмірковуючи її правильність.

Важко, ба навіть неможливо на пів дорозі підсумувати цю ненаписану й незавершену п’єсу з її досі нерозплутаним сюжетом – п’єсу, в якій усі ми навпереміну або водночас є реквізитом, декораціями і дійовими особами. А втім, годі претендувати на те, щоб окреслити ті дилеми, з якими стикаються актори, ліпше, ніж це вже зробив устами Марка Поло великий Італо Кальвіно в «Містах незримих» («La città invisibili»):

Пекло живих – це не щось, що настане; якщо таке й існує, то воно вже тут; пекло, у якому ми живемо щодня, яке ми творимо перебуваючи разом. Є два способи не страждати від нього. Перший багатьом дається легко: прийняти пекло і стати його частиною до такої міри, щоб уже його більше й не бачити. Другий – ризикований і вимагає постійних пильности та вивчення: шукати й уміти розпізнавати – хто і що, посеред цього пекла, пеклом не є, і робити так, щоби вони тривали, і створювати для них місце.

Чи життя в суспільстві мисливців сприймати як життя у пеклі, чи ні – це, звісно, питання суперечливе; найзавзятіші мисливці казатимуть вам, що буття мисливцем серед мисливців має свої переваги... Та навряд чи можна посперечатися з тим, що «багато» хто обере стратегію «легку для багатьох», а отже, стане «її частиною», вже не ламаючи собі голову її дивацькою логікою чи не дратуючись її повсюдними, надокучливими та здебільшого нереальними вимогами. Також, безсумнівно, чоловікам і жінкам, налаштованим з’ясувати, «хто і що пеклом не є», доведеться зіткнутися з усіляким тиском і примусом прийняти те, що вони наполегливо називають «пеклом».

 

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.