Утопія в добу непевности

Січень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
15
1683 переглядів

Утопія є передусім образом інакшого всесвіту, відмінного від усесвіту, який можна пізнати або про який можна знати. До того ж, вона провіщає всесвіт, що повністю народжується з людської мудрости та віддання. Однак ідея того, що люди можуть замінити наявний світ світом інакшим і відмінним, і то цілком їхнім витвором, була майже зовсім відсутня в людській думці напередодні новочасности.

Обтяжливо монотонне самовідтворення передновочасних форм людського життя, що зазнавало лише занадто млявих змін, аби їх помітили, не надихало, а ще менше заохочувало обмірковувати альтернативні форми людського життя на землі, за винятком Апокаліпсису чи Страшного Суду – те і те божественного походження. Аби звернути людську уяву до кульмана з накресленими на ньому першими утопіями, потрібен був дедалі глибший крах здатности людського світу самовідтворюватися; крах цей увійшов до історії як народження новочасної доби.

Аби народитись, утопійна мрія потребувала двох обставин. По-перше, всеохопного (навіть якщо розпорошеного і ще не висловленого) відчуття, що світ не функціонує як належить і йому навряд чи буде дано раду без ретельного нагляду. По-друге, певности в людській здатності мобілізуватися, віри в те, що «ми, люди, можемо це зробити», адже ми озброєні розумом, здатним бачити, що не так зі світом, і з’ясовувати, чим замінити його вражені частини, а також спроможністю конструювати знаряддя та засоби, необхідні, аби прищепити наші розробки до людської дійсности. Словом, була потрібна певність, що за людського керування світ можна привести до стану, відповіднішого для задоволення потреб людини – хай би якими ці потреби були або могли бути у майбутньому.

Можна сказати, що якби поставу передновочасної доби щодо світу зіставити з поставою лісника, то найліпшою метафорою новочасної візії та практики була би позиція садівника.

Головним обов’язком лісника є захист переданої йому під нагляд землі від будь-якого людського втручання, аби обороняти й оберігати, так би мовити, її «природну рівновагу», те втілення безконечної мудрости Бога чи Природи. Завдання лісника – швидко виявляти й знешкоджувати тенета, що їх наставили браконьєри, а також не допускати на свою територію чужих і неуповноважених мисливців, аби не наражати на небезпеку тривання цієї «природної рівноваги». Службу лісника зіперто на вірі, що для речей найліпше, коли їх не чіпати; у передновочасну добу йшлося про віру в те, що світ – це божественний порядок буття, в якому кожне створіння має своє належне та корисне місце, хай навіть людські розумові здібності занадто обмежені, аби осягнути мудрість, гармонію й упорядкованість Божественного задуму.

Інакше із садівником: він уважає, що у світі взагалі не буде ладу (принаймні в маленькій частині світу, довіреній його опіці), якщо він не пильнуватиме постійно і не докладатиме зусиль. Садівник ліпше знає, які види рослин мають або не мають рости на ділянці, коло якої він порається. Спочатку він задумує бажаний порядок, а тоді дбає про втілення цього образу на ділянці. Він здійснює свій задум на ділянці, сприяючи зростанню правильних видів (переважно тих, які він сам посіяв і виростив), а також викорінюючи й нищачи решту рослин, перейменованих на «бур’яни», чию непрошену й небажану присутність – небажану, бо непрошену – не можна погодити з повною гармонією його задуму.

Саме садівники є зазвичай найзавзятішими й найумілішими (хочеться сказати фаховими) творцями утопій. Саме до образу ідеальної гармонії садівників, викладеного спочатку як задум у їхніх головах, «завжди причалюють сади», що є прототипом способу, згідно з яким людство, згадуючи твердження Оскара Вайлда, зазвичай причалює в країні, яку називаємо «утопією».

Якщо сучасні дискусії аж рясніють нібито вкоріненими у здоровому глузді та напозір очевидними виразами на кшталт «смерть утопії» або «кінець утопії», чи «вгасання утопійної уяви», то це тому, що на зміну поставі садівника приходить постава мисливця.

На відміну від двох перших типів, чиє панування передувало його появі, мисливець, перш ніж увійти в свої права, міг не перейматися загальною «рівновагою речей» – чи то «природною», а чи запланованою та замисленою. Одинокою метою, яку плекають мисливці, є чергова «здобич», достатньо велика, щоб заповнити яґдташі вщент. Либонь, вони не вважали би за потрібне дбати, аби запаси дичини в лісі було відновлено після їхнього полювання (і попри нього). А якби ліс було спустошено завдяки особливо вдалій виправі, мисливці просто перейшли би до іншої відносно незіпсутої глушини, все ще багатої на потенційні мисливські трофеї. Вони здатні припустити, що колись – у віддаленому й іще не визначеному майбутньому – на планеті можуть узагалі зникнути неспустошені ліси; проте якщо так станеться, то не вбачатимуть у цьому безпосередньої проблеми, а надто власної проблеми. Адже ця віддалена перспектива не підважуватиме, зрештою, результатів теперішнього або наступного полювання, отже, тут напевно немає нічого такого, що зобов’язувало б мене, лише одного з-поміж багатьох мисливців, – або нас, лише одну мисливську спільноту серед багатьох, – замислитися над цим, а щось робити з цим і поготів.

Нині всі ми є мисливцями, або ж нам кажуть бути мисливцями, закликають або змушують поводитись як мисливці, загрожуючи вигнати з полювання, якщо не (ліпше про це не думати!) розжалувати у дичину. І щоразу, оглядаючись довкола, ми здебільшого бачимо інших самотніх мисливців, таких, як і ми, або ж мисливців, що полюють групами, що й ми часом намагаємося робити. Тож нам доведеться справді постаратись, аби вгледіти садівника, який споглядав би заплановану гармонію за парканом власного саду, а потім заходився б її втілювати (ця відносна рідкісність садівників і чимраз більший надмір мисливців є тим, що соціологи обговорюють під науковою наліпкою «індивідуалізація»). Ми напевно не знайдемо багатьох лісників або навіть мисливців із залишками лісницького світогляду, що є головною причиною того, чому люди з «екологічною свідомістю» тривожаться і роблять усе можливе, аби попередити решту з нас (це повільне, а водночас невпинне відмирання філософії лісників, поєднане з угасанням її садівничого різновиду, є тим, що політики підносять під назвою «дереґуляція»).

Зрозуміло, що у світі, який замешкують здебільшого мисливці, залишилося мало місця (якщо воно взагалі є) для утопійних марень, та й навряд чи нині багато хто серйозно поставиться до них. А отже, навіть якби хтось знав, як зробити світ ліпшим і взяв би це завдання близько до серця, то насправді важким завданням було би знайти того, хто має достатньо ресурсів і волі, аби вчинити те, що належить...

Очікування щодо таких ресурсів і волі діяти колись покладали на суверенну владу національних держав, але, як нещодавно завважив у «La Voie humaine» Жак Аталі, «нації втратили вплив на перебіг подій і віддали силам глобалізації всі засоби ведення світу до місця його призначення та захисту від усіх різновидів страху». Втім, «сили глобалізації», які отримали багато колишніх повноважень національних держав, не надто відрізняються своїми «лісничими» та «садівничими» інстинктами, філософіями або стратегіями. Замість цього вони віддають перевагу полюванню та мисливцям.

Довідник для мисливців, «Тезаврус Роже», справедливо шанований за точне відтворення послідовних змін у мовній практиці, тепер, як виглядає, має повне право помістити поняття «утопійний» у безпосередньому сусідстві з такими поняттями, як «дивакуватий», «фантастичний», «фікційний», «химерний», «узятий із повітря», «непрактичний», «нереальний», «безпідставний» та «ірраціональний». Тож може ми справді є свідками кінця утопії?

Припускаю, що якби утопія мала язика, ще й дотепність Марка Твена, то, ймовірно, наполягала б, що вістки про її смерть дещо перебільшено... І мала б усі підстави так казати. Щойно я ввів слово «утопія» в себе на комп’ютері, як пошуковий сервіс Google висвітив мені 4 400 000 сторінок (імовірно, коли ви читатимете ці слова, їх буде куди більше); приголомшливі показники навіть як на славнозвісну схильність інтернету до надміру, і це навряд чи є ознакою розкладеної плоті або навіть тіла в передсмертних судомах.

Придивімось, однак, ближче до знайдених інтернет-сторінок. Перша, навряд чи дивніша, повідомляє відвідувачів, що «Утопія – це одна з найбільших у світі безкоштовних інтерактивних онлайн-ігор з понад 80 000 гравців». Згодом, розсипані тут і там, з’являються деякі посилання на історію утопічних ідей і на центри, що пропонують присвячені утопії курси (обслуговують переважно шанувальників старовини і колекціонерів рідкісного антикваріяту – найпоширеніші серед цих посилань звертаються до самого сера Томаса Мора, праотця всіх цих речей). Однак такі сайти в меншості.

Не вдаватиму, ніби я продивився всі ті 4 400 000 посилань (намір зробити щось таке варто було б, напевно, зарахувати до найутопічніших з усіх утопічних проєктів), однак після прочитання статистично достатньої випадкової добірки в мене склалося враження, що поняття «утопії» привласнили переважно компанії, які займаються влаштуванням відпочинку, проєктуванням інтер’єрів і виробництвом косметики, а також будинки моди. Ці інтернет-сторінки мають дещо спільне: всі вони пропонують індивідуальні послуги особам, котрі шукають індивідуального задоволення та індивідуальної втечі від індивідуальних незручностей.

Дістав я й інше враження: у тих рідкісних випадках, коли на головних сторінках таких комерційних сайтів з’являється слово «проґрес», воно вже не стосується руху вперед. Замість бути гонитвою за рухомою ціллю, воно означає загрозу, яка ставить вдалу втечу за обов’язок; спонукає до втечі від нещасть, що вже дихають у потилицю...

Колись «утопія» вказувала на жадану й омріяну далеку мету, що до неї проґрес мав і міг привести та й урешті привів би шукачів світу, який ліпше відповідав би людським потребам. Проте в сучасних мріях образ «проґресу», виглядає на те, перейшов із дискурсу спільного поліпшення до дискурсу індивідуального виживання. Проґрес уже не розглядають у контексті прагнення стрімко рухатися вперед, але сприймають його у зв’язку з відчайдушним зусиллям утриматися в перегонах. Розуміння проґресу змушує до обережности й закликає до пильности: почувши про «плин часу», ми починаємо непокоїтися, чи не залишимося позаду, чи не впадемо за борт на повній швидкості, чи не втратимо місце у наступному раунді гри в «музичні стільці»... Коли ви, скажімо, читаєте, що «цієї зими єдиним сонячним місцем» є Бразилія, то дізнаєтеся, що найближчої зими вас не мають бачити там, де людей із прагненнями, подібними до ваших, мали побачити минулої зими. Або ж можете прочитати, що треба мерщій «скинути пончо», таке моднє ще торік, але ж час минає – тепер вас повідомляють, що вдягаючи пончо, ви «виглядаєте, як верблюд». Або ж ви дізнаєтесь, що вбирання у смугасті піджаки та футболки – такий «обов’язковий одяг» та «одяг, в якому обов’язково було показатися» в минулому сезоні – вже недоречне, позаяк в них «ніхто більше» не ходить. І так воно є. Час минає, і штука в тім, аби рухатися, підлаштовуючись під його хвилі. Якщо ви не бажаєте втопитися, серфуйте, що значить – змінюйте ваш ґардероб, ваші меблі, ваші шпалери, ваш вигляд, ваші звички, а незабаром і себе самих так часто, як можете.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.