Утопія в добу непевности

Січень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
16
1889 переглядів

Ми живемо у світі нових непевностей, тенденцій та страхів. Саме вони визначають наше майбутнє. Про прийдешні часи багато писав у своїх працях польський та англійський філософ і соціолог Зиґмунт Бауман (19.11.1925 – 9.01.2017).

У пам’ять про видатного науковця, автора концепції плинних часів публікуємо у відкритому доступі п’ятий розділ зі збірки найвпливовіших есеїв Баумана «Плинні часи. Життя в добу непевности», яку видавництво «Критика» видало в українському перекладі 2013 року за підтримки Інституту Книжки (Польща). У цьому розділі Бауман пише, що ми мріємо про надійний світ, якому можна довіряти, про безпечний світ, і розмірковує про поняття утопії. Через метафори лісника (передновочасна доба) та садівника (новочасна візія) філософ намагається розтлумачити можливі шляхи людини як соціяльної істоти.

Автор концепції «плинної модерности» подає свою новаторську ідею як інструмент для осмислення «післясучасного» (анти)глобалізованого та/чи фраґментованого нового світу, який ми побачимо згодом.

Якщо ви бажаєте ознайомитися з іншими есеями зі збірки, то можете придбати її електронну версію у нашій крамниці за цим лінком: Зиґмунт Бауман. «Плинні часи: життя в добу непевности». Пер. з англ. Антона Марчинського.

 

Хоч якими є наші життя, але – навіть у найщасливіших (або найвезучіших, на одностайну і дещо заздрісну думку загалу невдах) поміж нами – аж ніяк не безтурботні. Мало хто з нас готовий заявити, що все у його житті складається так, як йому хотілося б, та навіть цих небагатьох інколи переймають сумніви.

Усім нам знайомі неприємні та незручні ситуації, коли речі або люди спричиняють прикрості, яких ми не могли від них чекати і напевно не сподівалися. Особливо докучливими такі напасті («удари долі», як ми їх часом називаємо) робить їх раптовість: вони навалюються на нас зненацька, нагло, ми не готові до них і часто-густо не віримо, що на нас таке може чигати. Вони спадають на нас, як кажемо, «наче грім із ясного неба» – отже, ми не можемо запобігти катастрофі, бо ніхто не очікує блискавки за безхмарної погоди...

Несподіваність ударів, їх нереґулярність і загрозлива повсюдність – усе це робить їх не передбачуваними, а нас – беззахисними. Заки небезпеки будуть великою мірою безпричинними, примхливими та необґрунтованими, ми є для них легкими мішенями: мало що можемо вдіяти, якщо взагалі хоч щось, аби їм запобігти. Така безнадійність жахлива. Непевність означає страх. Нічого дивного, що ми мріємо, знову й знову, про світ без нещасних випадків. Про впорядкований світ. Про світ передбачуваний. Не нечулий світ: хай навіть деякі філософи, як-от Ляйбніц, мають рацію, коли доводять, що й «досконалий світ» не був би досконалим, якби не містив певної частки зла, – аби тільки це зло було обмежено надійно огородженими, виразно позначеними, ретельно допильнованими й охоронюваними місцями: щоби знати, що є чим, де воно є і коли слід очікувати того, що станеться, аби бути готовим зустріти його, як воно надійде. Словом, ми мріємо про надійний світ, якому можна довіряти. Про безпечний світ.

«Утопія» – це назва, яку, з легкої руки сера Томаса Мора, дістали всі такі мрії, починаючи від XVI століття, себто від часу, коли старі, позірно предковічні порядки почали занепадати, давні звичаї та норми зраджували свій вік, а ритуали – сумнівність, коли насильство стало чимось звичайним (або ж цим люди були схильні пояснювати надмір нетипових вимог і незвичних дій, що він для сил, які в минулому вважали за всемогутні, виявився занадто непокірним й/ або неповоротким, аби його стримувати, і занадто потужним та непіддатливим, аби його приборкати за допомоги давніх добре перевірених способів). У час, коли сер Томас Мор укладав свій проєкт світу, вільного від непередбачуваних загроз, імпровізація й експериментування, повні ризиків і помилок, швидко поставали на порядку денному.

Сер Томас надто добре знав, що хоч це був проєкт упорядкування доброго життя, його план світу, вільного від небезпеки та необґрунтованих страхів, залишиться тільки мрією: Мор назвав його «утопією», водночас натякаючи на дві грецькі слові: еутопія – «добре місце» й утопія – «ніде». Однак його численні продовжувачі та наслідувачі були радикальнішими або менш обачними. Вони жили у світі, який уже, слушно чи ні, мав певність, що йому вистачить далекоглядности, аби накреслити кращий, вільний від страху світ, як і проникливости, аби підняти нерозсудливе «є» до рівня продиктованого розумом «має бути». Ця самовпевненість додала їм відваги й тями, щоби спробувати і те, і те.

Протягом наступних декількох сторіч новочасний світ був світом оптимістичним, світом що-живе-до-утопії. Це також був світ, який вірив, що суспільство без утопії нестерпне і, як наслідок, життя без утопії не варте, щоб жити. Якщо виникав сумнів, завжди можна було покластися на авторитет із-посеред найяскравіших і найобожнюваніших мислителів. Скажімо, на Оскара Вайлда:

Мапа світу, що не містить Утопії, не варта навіть погляду, бо не бере до уваги тієї єдиної країни, до чиїх берегів завжди пристає Людство. І коли Людство туди прибуває, воно оглядається довкола й, бачачи ліпшу країну, підіймає вітрила. Проґрес є здійсненням Утопій.

Можливість озирнутися назад дає змогу виправити останнє речення, і то з двох причин. По-перше, проґрес був радше гонитвою за утопіями, ніж їх здійсненням. Утопії відігравали роль кролика-приманки – хорти яро переслідували його, але так і не схопили. І по-друге, рух, що називається «проґресом», був радше спробою втекти від нездійснених утопій, аніж наздогнати ще не пережиті з них; радше втечею від чогось «не такого доброго, як очікували», ніж переходом від «доброго» до «ліпшого»; радше зусиллям, що його спонукали попередні невдачі, ніж майбутнім щастям. Ті устрої, що їх проголошували «здійсненнями» утопій, найчастіше виявлялись огидними карикатурами мрій, а не омріяним раєм. Вирішальною причиною знову «підняти вітрила» була радше відраза до того, що було зроблено, аніж прагнення того, що можна було б іще зробити...

Суголосна Вайлдовій думка прийшла і з другого боку Ла-Маншу, від іще однієї мудрої людини – Анатоля Франса:

Без Утопій інших епох люди досі жили б у печерах, знедолені й голі. Це утопісти накреслили перше місто <...> Зі шляхетних мрій зродилися благодатні дійсності. Утопія – це підґрунтя всілякого проґресу та начерк ліпшого майбутнього.

Вочевидь, у часи, коли народився Анатоль Франс, утопії так глибоко ввійшли до суспільної свідомости й плину повсякденного життя, що людське існування без утопії здавалося французькому письменникові не лише гіршим і непоправно ушкодженим, але й цілком немислимим. Франсові, як і багатьом його сучасникам, здавалось очевидним, що навіть троглодити мусили омріювати свої утопії, аби ми не мали далі жити в печерах... Бо як інакше, міг би запитати Франс, ми прогулювались би паризькими бульварами барона Османа? Якби будівництву «першого міста» не передувала «утопія міста», його могло б не бути! У всі часи ми схильні проєктувати власний спосіб життя на інші життєві форми, якщо тільки бажаємо їх зрозуміти, а тим самим для поколінь, навчених і приготованих до того, аби їх приваблювали ще не перевірені утопії та штовхали вперед уже дискредитовані, це питання, котре здавалось би суто риторичним, а відповідь на нього – зайвою...

Утім, усупереч думці, яку виголосив Франс і яка вкоренилась у здоровому глузді людей його доби, утопії народилися разом із новочасністю і могли існувати лише в її атмосфері.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.