Усвідомлена необхідність правозахисту

Грудень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
53 переглядів

Радянський Союз до міжнародних договорів про права людини формально приєднався, Гельсинські угоди 1975 року підписав, але виконувати свої зобов’язання, зрозуміла річ, не збирався. Для радянських юристів права людини були «буржуазною вигадкою», а не опубліковану аж до середини 80-х років «Загальну декларацію прав людини» під час обшуків вилучали як антирадянський документ. Тому до так званої перебудови ніхто в СРСР, крім дисидентів, про права людини серйозно не говорив, але й серед правозахисників більшість мала про це суто інтуїтивні уявлення, зрідка користувалася відповідною термінологією, а за публічні висловлювання зазнавала жорстоких покарань. В Україні нечисленні правозахисники найчастіше долучалися до національно-демократичного руху, і репресії проти них були особливо жорстокі.

Ситуація почала суттєво змінюватися навесні 1987 року після масового звільнення в’язнів сумління. Перестали саджати в табори за думки, з’явилися «антирадянські» книжки, за поширення яких раніше садили за ґрати. Місце «самвидаву» зайняла незалежна преса. З’явилася можливість створювати відкриті, вільні від державного реґламентування громадські структури – культурні, екологічні, суспільно-політичні, а згодом і суто політичні, здатні зорганізувати «знизу» публічну дію – зібрання, мітинґ, демонстрацію, пікет. Громадський демократичний рух, що в Україні почався 1987 року в Києві та Львові, до кінця 1989 року охопив практично всі її міста. Розвивався він загалом типово для посттоталітарного простору, але з деяким відставанням (на середину 1991 року доріс приблизно до такого рівня, якого балтійські рухи досягли в середині 1989 року), і був украй нерівномірний і неоднорідний: у західних областях – масовіший і з виразним національно-демократичним забарвленням, з наближенням до сходу і півдня прихильників національної ідеї дедалі меншало. На сході громадський рух обстоював загальнодемократичні цінності, обмежувався великими містами й був набагато слабкіший. Тут іще до кінця 1989 року за вивішення національного прапора накладали адміністративні покарання, аж до позбавлення волі на декілька діб. Усі політичні партії, що постали на рубежі 90-х, були національно-демократичними: їх очолювали колишні політв’язні, а їхні програми містили тези про ненасильницькі методи політичної боротьби й дотримання прав людини. Загалом демократичний рух тієї доби був стихійно й несвідомо правозахисним, оскільки сприяв розширенню кола свободи українського суспільства.

Серпневий путч і наступний розпад СРСР кардинально змінили становище. Україна стала незалежною державою, тоді як українське суспільство ще не було до цього готовим. Потреба вирішувати нагальні проблеми одразу виявила розбіжності в підходах до них, у світогляді громадських активістів, раніше об’єднаних однією метою – демократизацією громадського життя, і спільним ворогом – комуністичним режимом. Внутрішні суперечності розкололи колись єдиний рух, чвари й дедалі більше погіршення соціяльно-економічного стану розмили його ряди та позбавили масової підтримки. І хоча ідеологічні рамки відпали й комуністична номенклатура тимчасово принишкла, а більша її частина підтримала незалежність, демократичний рух не зміг переломити ситуацію. Неготовність суспільства до змін, загальна дезорієнтація критичної маси населення стали причиною відсутности політичних і економічних реформ та неможливости швидкого старту демократичних перетворень. В перші роки незалежности коло свободи не розширилося, а багато в чому навіть звузилося.

Основною причиною цього була кволість української демократії. Комунізм в Україні не було переможено. Ослаблене масовими політичними репресіями 1930–1980-х років, розколене на «східняків» і «західняків» і духовно не готове до незалежности українське суспільство не змогло провести заміну політичних еліт. В Україні не було процесу декомунізації, як у Польщі, Чехії, Угорщині й інших посттоталітарних країнах: розпочавшись із заборони компартії, він на тому й завершився. Натомість збереглася...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі