Упізнавання долі

Листопад 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
850 переглядів

Чому росіяни не дозволяють собі такої розкоші, як докори сумління, а німці та поляки пов’язані ними. Із режисером Яном Клятою, директором Національного Старого Театру ім. Гелени Моджеєвської у Кракові, розмовляє Аґнєшка Рознер із часопису «Res Publikа Nowа».

Геґель у дискусії з Ґете про природу трагедії начебто сказав, що сучасна трагедія відрізняється від античної тим, що сьогодні вже не доля панує над людьми, тепер місце колишнього фатуму посіла політика. Тож саме вона повинна сьогодні виконувати в трагедії роль сучасної долі, невблаганної сили, перед якою людині доводиться коритися. Із чим змагається Ян Клята: із долею чи з політикою?

Коли ми в Національному Старому Театрі працювали над «Орестеєю» [прем’єра – лютий 2007 року], то намагалися зрозуміти, наскільки обидві категорії суперечать одна одній. Якби слід було віддати першість чомусь одному, безсумнівно, виграла би доля. Однак за умови, що її правильно розпізнано. Саме в цьому проблема героїв грецької трагедії, і тому досі цікаво дивитися античну драму. Наша постійна проблема – розпізнати нашу справжню долю. Перед нами й досі стоять питання, на які вже давно треба було дати відповідь. Чи справді наше місце саме у цих «кривавих і болючих багнах»? Чи це наше єдине місце? Чи ми здатні його осушити? Ба більше, чи варто його осушувати, і ким ми станемо, коли не буде цих мочарів? Адже деякі види живуть тільки в болотах.

Отже, більше доля, ніж політика. У Старому Театрі Ви, однак, допускаєте постановки, у яких центральною темою є політика.

Цензурувати не було би сенсу. Це стосується і змісту повідомлення, і форми вистави. Фантастична відповідь тут – це тотальний вимір драматичної літератури. Театр не ілюструє літературу. Якщо комусь потрібен ориґінальний текст, хай іде до книгарні чи бібліотеки. Добрий драматичний текст – хай це буде Юліуш Словацький чи більш очевидний Шекспір, чи, зрештою, античні автори – від початку містить щось, що чітко відмежовує його від літератури у сценічній реалізації. Тут зовсім інший тип сприйняття. Його джерело добре помітно у грецькій трагедії, яка у свій спосіб розповідає про життя спільноти.

І сьогодні звертаються до колективних почуттів. Намагаючись привабити глядача, ми влаштовуємо фестивалі, турніри.

До речі, про турніри. На російсько-українському кордоні точиться особливий турнір. У зв’язку із цими подіями у середині липня цього року за рішенням Ради Міністрів було скасовано святкування у 2015 році Року Польщі в Росії. Що Ви думаєте про це рішення?

Можливо, з погляду пропаґанди це слушно, але з мистецького погляду це абсолютно не спрацьовує. Адже ми не покараємо Владіміра Путіна та його шайку тим, що до нас не приїде з виставою Іван Вирипаєв. Це дві абсолютно різні площини розмови. Найгірші приголомшливо демонстративні кроки, яких ніхто не помічає. Цього не треба робити, це самогубство.

А якби не було цього ембарґа на культуру, що Ви хотіли би показати в Росії?

Є такий спектакль, попри ембарґо, тривають розмови про виставу «Польські Фермопіли», прем’єра яких відбулася в травні цього року в Польському Театрі у Вроцлаві. Нас запросили показати цю інсценізацію на фестивалі «Золота Маска» у Москві. Російська сторона ледь не хворобливо зацікавлена спектаклем, у якому буде показано Єкатєріну Велику, імперський сюжет чи бодай князя Потьомкіна, який забирає Крим…

Саме тоді, коли все це трапилося в Криму, ми працювали над «Фермопілами», виставою на основі написаної 1913 року драми Тадеуша Міцінського, незвичайного польського письменника і містика, представника неомесіянізму. Міцінський, до речі, загинув, повертаючись із тих країв. Щоправда, не в Україні, а в Білорусі, десь під Гомелем, за надто загадкових обставин. Невідомо, чи він потрапив під гарячу руку більшовицького комісара, чи грабіжникам сподобалася його шуба.

Інтуїція у Міцінського, яку потім підхопив інший феноменальний письменник, Станіслав Іґнаци Віткевіч, була геніяльна. У п’єсі історія розігрується у голові князя, що помирає, – це так звана драма вмираючої голови. Історія оповідає про повний занепад державної структури, яка – як деякі далі наполягають – перестала існувати разом із кінцем панування династії Яґелонів. Захопливий текст, особливо тому, що незавершений, а якщо незавершений, то тим більше можна з тією вмираючою головою розгулятися. Але і формально, і за змістом це був великий виклик, який до того ж несподівано збігся із реальною драмою в Україні.

Чи з’явиться там щось видовищне, жест проти насильства?

Так. Я з’їм яблуко, вони проти цього не встоять (сміх).

Я хотіла би запитати про «Твір про матір і вітчизну», який Ви поставили в Польському Театрі у Вроцлаві 2011 року. Це дуже багатовимірна вистава. Одним із головних мотивів тут є спроба позмагатися з історичною пам’яттю. Невідомо, що іще мало би статися, щоб такого штибу порахунки з пам’яттю могли здійснитися в Росії. А якби це все-таки сталося?

Декілька років тому ми приїхали до Москви із «Трансфером» [прем’єра – листопад 2006 року, Вроцлавський Сучасний Театр ім. Едмунда Вєрцінського] разом зі «свідками історії», тобто з літніми людьми, яких під час війни й одразу після її закінчення перекинули внаслідок політичних переділів із одного кінця Европи в другий. Коли на сцені з’явилися персонажі Сталін, Черчил і Рузвельт, 30 % глядачів вийшли. Серед них були й молоді люди, які кричали: «Так, ця німчура говорить тут, що її ґвалтували, а з моєю бабцею що робили!» Решта – трохи московської інтеліґенції – у розмові після вистави говорили, що не уявляють собі, щоб у Росії можна було зробити таку інсценізацію, щоб у цій країні стало можливим таке переосмислення історії.

А якби Вас попросили назвати текст, сучасний або класичний, який міг би стати для росіян відправною точкою для переосмислення історичної пам’яті?

Це цікаве питання, але я не знаю так добре російської літератури. А з европейської? Можливо, тільки французький антироман – я думаю, що вони це прекрасно опанують (сміх).

Мені ніколи не пропонували працювати в Росії. Коли ми розмовляли з німцями, які запропонували мені поставити «Америку» Франца Кафки [прем’єра, квітень 2011, Schauspielhaus, Бохум, Німеччина], ми могли абсолютно розслабитися. Хоча ми чудово знали, що ця повість зовсім не мала називатися «Америка», ми стилізували її під суперамериканську постановку в стилістиці поп-арт, із цілком стереотипними прийомами. Це ж зрозуміло, що мене запросили туди для того, щоб приїхав той, хто «не знає». Готуючи у Німеччині «Розбійників» Шилера, я прекрасно знав, що не можна грати на струні нацизму. Працюючи над постановкою «Гамлета» в Польщі, я хотів, щоб це відбулося на корабельні у Ґданську. Я думаю, як сконструювати оповідь у близькому для себе контексті, але не знаю, що можна інсценізувати в Парку Ґорького. Це не моє завдання. Я боюся туди їхати.

Пізньої осені 2008 року ми були в Москві зі «Справою Дантона» [прем’єра – травень 2008, Польський Театр у Вроцлаві] на Х Міжнародному фестивалі NET. Ми тоді грали у величезному приміщенні, яке нагадувало Великий Театр у Варшаві. Я запитав: «Що це таке?» Мені відповіли, що це старий будинок культури електростанції Електрозаводська. Аби туди зайти, треба було пройти через базарчик, який скидався на ті, на яких процвітала торгівля у Польщі в 1990-х. Треба було подолати калюжі та болото. Елітній московській публіці прекрасного фестивалю, щоб увійти у величезний, оздоблений позолотою і повний колишнього блиску будинок культури, доводилося проходити через цей базар. Вони заходили і що бачили? Перед їхніми очима поставали декорації зі «Справи Дантона», які до болю нагадували саме ті будки на базарі. Зрештою, доволі схожі конструкції будували на вулицях Парижа під час французької революції.

Ми навіть обсипали їх тирсою. Тирса потрібна була для того, щоб поглинати кров. Тоді я зрозумів, чому московська публіка це відкинула, – бо вони тотально це відкидали. Вони не хотіли, щоб у театрі було те, що у них надворі. Оскільки вони не хотіли за допомогою того, що було у театрі, опанувати те, що надворі, вони вимагали чогось гарного. Вони хотіли б, щоб Платонов був по-справжньому гарний – хлопчина з проблемою, але гарний! І щоб Соня його кохала. Так було декілька років тому.

Свого часу так було навіть у Польщі. Після 1989 року ми захоплювалися Сарою Кейн чи бруталістами й удавали, що у нас такі ж проблеми, як у мешканців Лондона. Життєва порожнеча й екзистенційні дилеми. Але ще треба мати можливість дозволити собі життєву пустку. Докори сумління – це також своєрідна розкіш, яку теж треба мати можливість собі дозволити. Це розкіш, яку набуваєш у другому-третьому поколінні. Спочатку дім, автомобіль, тільки потім докори сумління... Це дуже рантьєрська річ – докори сумління. Тому росіяни не дозволяють собі жодних докорів сумління. Адже це розкіш, яку треба мати можливість собі дозволити.

Це також здатність заплющувати очі на дійсність.

У німців також не відразу з’явилися докори сумління. Старше покоління було зосереджено на відбудові. Тільки у дітей почалися докори сумління: «Тату, що ти робив? – Я? Працював, був у Польщі – Wehrmacht travel». Я не знаю, на якому етапі це тепер у Росії.

У Театрі Побережжя в Ґданську ми колись підготували «Фантази» [прем’єра – жовтень 2005 року]. Ми збудували величезний багатоповерховий будинок із примор’я. Респекти – сім’я головних героїв, яка хоче видати доньку за багатого нареченого, – були змушені переїхати з вілли в Сопоті у квартиру на першому поверсі, поруч зі смітником. Аби посилити імпульс і створити виразну постать юнака, який чи то на білому коні, чи на сріблястому яґуарі під’їде під двері Респектів і попросить руки їхньої доньки, ми ввели постать вибивача боргів. Тобто людини-шафи. Це не розмова з людиною із шафи, а саме з людиною-шафою. У нас тоді не було таких акторів у ґданському Театрі Побережжя, тож ми підшукували відповідного персонажа і знайшли стронґмена – фантастичного, культурного джентльмена, майже запопадливо культурного.

Фізична культура не була йому чужа…

Не тільки фізична – kalos kagathos. Однак у нього була одна проблема екзистенційного характеру. Те, що він завжди займав друге місце після Пудзяновського, був його тінню. Кульмінація цієї історії, можливо, стане нам у пригоді, ми повернемося через неї в Росію. Оскільки суворе дотримання дієти є частиною тренувань силачів, ми щодня рівно опівдні робили обідню перерву в театральному буфеті, збудованому за звичайними мірками. Коли наш силач підходив до буфету, наставала пауза: вочевидь, навчений гірким досвідом, він обережно обертався, тримаючи в руках тацю. Він не міг повернути своєї заблокованої сильно накачаними шийними м’язами голови, щоб роззирнутися. Якби ж він із його габаритами несподівано повернувся, то міг би повалити пів нашої трупи і буфетницю на додачу. Це для мене алегорія сучасної Росії та Німеччини. Німеччина – це Пудзяновський, а Росія – це отой другий. Росія перебуває у фазі показу, що може швидко розвернутися і одним жестом усіх зіштовхнути.

Моє останнє запитання. Білий конвой – монументально, білі вантажівки, які їдуть через український кордон. Чи це театр?

Так, слід визнати, вони вміють це робити. Я хотів би почитати їхні підручники.

Дуґіна?

Дуґін є у доступі. Я хотів би почитати внутрішні інструкції. Відкриваємо, а там порожньо, і всі водії з металевими жетонами. Це ефект масштабу, незрівнянного з театральною сценою, яка має довжину всього двадцять кроків. Я бачив декілька спроб зробити щось таке у театрі – це нізащо не вдасться. Із простої причини. Це відбувається не насправді.

А якщо буде війна?

О, ні. Не буде війни. Буде залякування війною. Ще.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.