Упізнаний нарешті гість

Травень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
11
276 переглядів

Звідси прероґативи цих двох станів – дитинства й поезії, їх своєрідна синонімічність.

Соловей зауважує, що Свідзінський зберіг протягом усього творчого життя «карб символізму»

як спадковий зв’язок і непохитність віри в духовно-культурні начала, як почуття всеєдности та одушевлености всесвіту, як молитовне схиляння перед красою та величчю Божого творіння.

Він абсолютно вільний від неструктурованости раннього українського модернізму й демонструє цілковиту й принципову сумісність і рівноправність у своїй поезії класичного строфічного, білого та вільного вірша. Справді, вірш Свідзінського природно і граційно поєднує різні версифікаційні алгоритми – причому без будь-яких «швів» і неоковирностей. Античні метри зазнають непомітного тонкого силаботонічного кориґування, римований вірш плавно перетікає у вільний, і навпаки.

Звісно, верлібр у Свідзінського – це не той демонстративний, викличний, руйнаторський вірш, що в руках графоманів і дилетантів чи й провокаторів у 20-х роках нерідко обертався пласким жестом аґресивного невігластва, носієм руйнації попередніх цінностей – що й спричинило його неприйняття поміж неокласиків.

У Свідзінського античні метри, дольник, говірний вірш, верлібр – усі несуперечливо входять у єдину поетичну систему, творять її. Це одна з головних констант, один із поетових уроків, що дає змогу говорити про його «дисципліновану роздисциплінованість», про його стиль як «вібрацію душі»: «Він мінливий, як пейзаж у різному освітленні, і як той же пейзаж, цілісний» (Базилевський).

І загалом – «неконфліктне» поєднання, здавалося б, непоєднанного. Невизнання полярности, абсолютного протиставлення – адже в ньому завжди закладено упередженість, це завжди «не вся правда». Відчуває нюанси зближень, закономірність відхилень, острах перед безапеляційністю, якусь внутрішню єдність усього з усім. Це дуже тонко діягностував Костянтин Москалець:

...Світло і пітьма, жар і холод або ж традиція і модерн (ланцюжок цих пар можна тягнути в нескінченність) не є членами бінарної опозиції, утворюючи нерозщеплюване ціле.

Синтез позірних антиномій: з одного боку, закоріненість у традицію, національно-мітологічна інтертекстуальність, із другого – безпосередність, чистота і наївність сприйняття світу мовби вперше, «дитинність» – і складні модерні трансформації. Соловей констатує в Свідзінського

непротиставленість, злютованість міського і природного світів або ж їхнє автономне, паралельне співіснування...

– і далі:

І отже, попри всю відмінність поетичного результату, в нього, подібно до найзавзятіших аванґардистів, природа може заміщатися зображенням міської «флори і фауни», і в такий спосіб місто виступає категорією Природи, натурального – але в системі цінностей нової людини.

Зануреність у свій автентичний світ не заперечує уважности, відкритости до всього іншого з постійною осторогою до крайнощів, екстрем, безапеляційних заперечень.

Це, зокрема, позначається на мові Свідзінського – цьому тонкому, чутливому, неповторному, «в одному примірнику», поетичному інструменті. Відчуття мови як частини нашого біологічного спадку, генетична зумовленість мітопоетичною та художньою традицією – і водночас свідомість права на індивідуальну мовотворчість. Мовотворчість, знову ж таки, «без різких рухів», водночас і смілива, й обережна, – Соловей убачає в ній оптимальний баланс лексичного багатства діялектних варіянтів і мовної «соборности». Коли діялектні перлини й авторські новотвори – «однієї крові», позначені особливою внутрішньою єдністю, мовби вростають одне в одне. Як покутська говірка в новелах Стефаника: питома материнська мова і водночас потужний чинник експресіоністичної виразности.

Отже, цілісність, автентичність, непроминущість, єдність... Те, що Стус означив як «чари сталости, успокоєности, ваговитої дозрілости речей», як «вірші, сповнені самих себе». Усе має своє місце під сонцем, та це має бути таки своє місце – зі своїм корінням, своєю «територією», своїми мітами, своєю таїною, окремішністю і всезагальністю...

***

Напруга дослідницької енергії, якою позначено перші, найцінніші, частини книжки («Роботи і дні», «Поезія як modus vivendi») наприкінці, на жаль, дещо спадає. Бракує повнозначної підсумкової «коди» чи «апотеозу», яких можна було б очікувати, налаштувавшись на хвилю авторського аналітичного думання. Та й компаративістські нотатки («Свідзінський і Лєсьмян», «Свідзінський і Волошин») не вичерпують тих еманацій «свідзінськости», які відлунювали й відлунюють у багатьох з’явах українського поетичного духу – навіть без прямих паралелей чи запозичень. Просто як тип поетичного світосприймання, «позачасовий», глибинний, наближений до сутности поняття «поезія».

У праці накреслено такі порівняльні «включення», як Свідзінський – Антонич, Свідзінський – Тичина, Свідзінський – неокласики, але тут хотілося би розгалуженіших і вичерпніших міркувань. «Розходження шляхів і доль двох поетів (Свідзінського і Тичини. – М.К.) настільки промовисте, що це схоже на притчу», – зауважує авторка. Справді, «засвітитися од самого себе» – і «поцілувати пантофлю папи»... Та яким промовистим могло би бути аналітичне, «тексто-логічне», цілісне зіставлення «соняшнокларнетівського» світовідчування раннього Тичини й дивосвіту Свідзінського.

Напрошуються різні лінії компаративістських екскурсів у не обмежені буквальними паралелями чи збігами різновиди «сродної» поетичної субстанції.

Свідзінський і Плужник. Уже згадувано ту «малість», «тихість» як alter ego внутрішньої зосереджености, «спокійної щирости», яку культивували обоє поетів. Близький Плужникові й такий концепт поетики Свідзінського, як «мовчання»:

От! І не треба ніяких слів! –

За мовчанням геть зголоднів.

(«Я – як і всі…»),

несприйняття патосу, котурнів, декларацій.

Неабияке поле для роздумів, як на мене, дав би такий ряд зіставлень, як Свідзінський – Мисик, Свідзінський – поети Київської школи, зокрема Воробйов, Кордун. Або Свідзінський – Голобородько. Убачаю тут промовисті внутрішні зближення – на рівні інтуїції, творення мініятюрних мітів, тієї специфічної нерозчленованости світу природи і світу людей, тієї пророчої тривоги за долю людини у ворожому світі і можливий прихід «нелюдини» («Тривожне», «Світло хати», «Прикмети імітації», «Називаємо вогонь невогнем...»). От хоча би Голобородькове:

Із темної печери, що була житом,

виходив тур з одним рогом, що був плугом,

і кидався на жінку, що була нивою,

аж та падала – як рілля…

Поранена об ріг тура, що був плугом,

жінка лежала на землі

і гляділа квіти – червоний мак.

Заходив тур з одним рогом, що був плугом,

у темну печеру, що була житом.

Свідзінський і Калинець. Свідзінський і Лишега. Хіба не чути відлуння «свідзінськости» у «Пісні 352» Олега Лишеги:

Коли вже вам так не терпиться за теплом,

То йдіть на завіяний снігом город,

Там скраю стоїть самотня хата хрону…

............................................................

Світиться? – світиться… він завжди дома –

Стукайте до хати хрону, стукайте до цієї хати…

Стукайте – і вам відчинять…

Повторюю, тут ідеться не про буквальні збіги, про якесь наслідування або свідомі чи несвідомі «римейки», а про оту органічну потужну «позачасову», «свідзінську», субстанцію поетичного, «коли авторське я співвідносне й співмірне з цілістю культури, історії, природи».

На підтвердження цього наведу цитату, що засвідчує, яким є сприйняття Голобородькової поезії одного із сучасних молодих письменників, повністю інтеґрованого у світ сьогоднішніх культурних цінностей і пріоритетів, не чужого постмодерністським скепсисові й еклектиці, – Анатолія Дністрового у його щоденнику «Гопи і філософія», що опублікований у часописі «Київська Русь» (2006, ч. VIII):

Поезія Василя Голобородька – динамічна, її живлять незримі потоки української архаїчної, архетипної образности, мітологічного, казкового, леґендного світовідчуття, і навіть урбаністичного перенасичення. У ній вражаюче органічно поєднано невимовну тугу людини XX століття за первинним, мітологічним, існуванням (в якому ще можливо віднайти такі – на перший погляд прості – речі, як природність, людяність, любов-всеєдність) із кошмарними враженнями цієї людини від «суспільного», «цивілізаційного» життя. <...> «Накладка» мітологічної мотивації на сьогодення, на фоні якої вона набуває ознак втраченої ідеальности, і голос поета дивовижним чином поєднує в собі інтонації замовляння, притчевости, молитви...

Ці характеристики й враження можна було б із повним правом адресувати й Свідзінському, чи не так?

Цікавим і повчальним було би глибше, об’ємніше прочитання вже згадуваної статті Стуса про Свідзінського, а також аналіз поезії Стуса у «свідзінському» ракурсі. Безперечно, це поети різного типу, різної інтонації, різної герметики – тож що з улюбленого поета було органічним для Стуса, що зазнало трансформації, що «не прийнялося»... Адже дуже багато з накресленого в цій статті дістало продовження і розвиток у пізнішій Стусовій творчості й епістолярії. Хоча б отой постійний Стусів філософський лейтмотив, уперше сформульований у статті, – протиставлення Розуму й Долі, раціонального та чуттєвого: «Людина, віддана чуттєвості, існує в здоровому природному ритмі, рівномірно виростаючи по всій своїй екзистенціяльній поверхні».

Так, Свідзінський як поет уже «впізнаний», але ще не пізнаний до кінця (та й про який кінець може йтися в пізнанні такого самобутнього потужного феномена?!). Звісно, всі ці побажання не стосуються безпосередньо й конкретно цієї книжки та цього автора, хоча слово Елеонори Соловей із її досвідом і дослідницькою інтуїцією завжди бажане й очікуване.

Свідзінський належить до кола поетів найвищої проби, що їх можна схарактеризувати словами Ґадамера про Гельдерліна: поетів, котрих «народила скрута і поцілувала мова». Мабуть, – міркував німецький філософ, – щось від непроминальної актуальности поезії «перепало кожному з нас»..., –

пише Елеонора Соловей. Якщо і є в поезії якісь шанси виховати (дозволю собі це зужите й здискредитоване в соцреалістичній естетиці слово) гідного реципієнта, співбесідника, партнера, то саме в поезії такого, «свідзінського», типу – не викликаючи алергії велемовністю, нарочитістю, розкрикуванням гасел і демонстративним руйнуванням якихось одвічних морально-поетичних уявлень і норм. Поступове оновлення і поглиблення їх. Зосередженість на серцевинних речах людської екзистенції. Здатність вести «віщий» діялог зі світом (відзначаючи профетизм Свідзінського, Соловей зауважує «заразом і гірку впевненість, що йому, як і Кассандрі, не повірять...») і промовляти до сучасника, довірчо залучаючи його до свого світобачення та світовідчування, причому промовляти «не в нетрях «першосвіту», а в лабіринті розвиненої цивілізації, соціяльних катаклізмів, тоталітарної держави». Інтонації рафінованої культури – майже екзотичного явища для епохи тотальних «пост...» і «де...».

Завершуючи, передаю слово Костеві Москальцю, бо не годна краще за нього висловити думку, з якою повністю солідарна:

Володимир Свідзінський – це таке Минуле, від якого хочеться походити, і від нього дійсно ведуть нереґулярну послідовність Василь Голобородько, Микола Воробйов, Олег Лишега та інші представники сучасного українського модернізму, створеного як аперіодично повторюваний процес. Водночас поезія Свідзінського – таке Теперішнє, з яким хочеться провадити діялог <...>. Можна не сумніватися, що майбутнього, в якому відсутній Володимир Свідзінський, тепер у нас більше нема.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі