Університет на карантині

Липень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
1063 переглядів

Упродовж останніх декількох місяців шпальти «Критики» були чи не одиноким форумом в українському медіяпросторі, де події, пов’язані із закриттям виставки «Українське тіло» та наступним виселенням Центру візуальної культури з Києво-Могилянської академії, зазнали зваженого, вдумливого обговорення. Прикметно, що дописували сюди інтелектуали переважно молодшої ґенерації із самої України. Долучаючися до цього обговорення, я свідомий своєї позиції людини, котра вже багато років працює в університетський сфері на Заході, і тому хотів би внести у свої роздуми ширший контекст і порівняльний вимір.

Оксана Форостина («Церемонія виносу тіла»: 2012, ч. 1-2) окреслила багато ключових питань у цій ситуації. Серед головних проблем, до яких вона привернула увагу, – відсутність у сьогочасній Україні суспільного консенсусу, за якого «“проблемні” для консерваторів суспільні групи почуваються безпечно», бо такий консенсус був би також «ґарантією того, що безпечно може почуватися також “здорова українська родина”, бо ж ставлення до Іншого є індикатором». Із боку консервативних кіл вона слушно побачила «бажання розділити з державними інститутами право на примус і контроль» та глибоко вкорінений антиінтелектуалізм. Катерина Ботанова («Заручники революції»: 2012, ч. 3) також бачить головну проблему українських інтелектуалів, унаочнену цими подіями: «Саме брак цього вміння нашого уявлюваного “ми” виходити за рамки себе й не лише створювати нове альтернативне знання, а утворювати довкола нього нові консолідовані спільноти». Обидві авторки виводять обговорення поза межі університету у ширший контекст інтелектуального життя країни. Володимир Єрмоленко («Ілюзії моралі»: 2012, ч. 1-2) та Сергій Гірік («Правіше тільки стіна?»: 2012, ч. 3) дивляться на ці події під трохи іншим кутом зору, міркуючи про звинувачення експонованих на виставці мистецьких робіт у «порнографії» та про несумісність цього з академічними свободами. «Академічна свобода, – зазначає Гірік, – передбачає здатність вислухати опонента і відповісти йому в перебігу дискусії, чого українським правим, хай і з академічного середовища, явно бракує: вдатися до адміністративного тиску чи залякування куди простіше». До того ж, «звинувачення у порнографії – чи не найзручніший привід для репресій: межі цього поняття надто розмиті, а репутація “борців” проти неї у традиціоналістській частині громади важить багато». Єрмоленко нагадує нібито очевидні (але, виявляється, далеко не для всіх) речі: по-перше, є «різні уявлення про те, що “робить”, а чого “не робить” мистецтво, що воно “має” і чого “не має” робити», а по-друге, «“порнографія” не може бути ані причиною визнання, ані підставою засудження митця: якість мистецького твору не має жодного стосунку до того, чи є його зміст “порнографічним”, чи ні».

Ані президент НаУКМА Сергій Квіт, ані інші, хто висував такі обвинувачення, не залучали поняттєвий апарат ані мистецтвознавства в цілому, ані конкретно соціології мистецтва. Натомість апелювали вони до зовсім інших і, з погляду сучасного західного гуманітарного знання, вкрай проблемних понять. Найконтроверсійнішим для ока західного науковця є не раз ужитий у Квіта термін «патогенні тексти». Цей сучасний український новотвір, не вживаний у науковому середовищі будь-де в іншій країні, одразу викликає тривожні асоціяції з боротьбою гітлерівців проти «деґенеративного мистецтва» та «єврейської фізики», адже «патогенність» передбачає «лікування» через «ізоляцію» або «винищення». Текст як такий «патогенним» не може бути з його природи: він може бути образливим, шоковим, неприємним, свідомо оманливим, але глибоко хибними є спроби вдатися до риторики патологізації опонента чи продукованих ним текстів...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі