Університет ізсередини: антропологічні нотатки (частина 3, «расизм звичайний»)

Грудень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
2323 переглядів

Частину першу статті читайте у числі «Критики» 9-10 (191-192), 2013, а частину другу - у числі 1-2 (195-196), 2014.

Декілька років тому, у червні на засіданні катедри повідомили обсяг і характер викладацького навантаження на наступний навчальний рік. Я вперше навчатиму іноземне студентство, викладатиму англійською. Це велика честь, запевняє завкафедри, мене допущено до справжнього скарбу, «до курей, що несуть золоті яйця для нашого університету». Анімалістичні асоціяції на цьому не закінчуються, і шеф змовницьки притишує голос: «Перший курс, свіженькі! Щойно з Африки, щойно з пальми!» Катедра сміється.

Расизм у моєму університеті звичний, він як повітря — розлитий всюди. Ніхто не переймається ані пошуком коректніших назв (Африканці? Чорні? Неґри? Блек? Люди кольору?), ані іншими видимими й прихованими формами зневаги до нових студентів, хоч вони й «несуть нам золоті яйця». Расизмом пронизано все університетське повсякдення, і навіть проректор якось на великих зборах просив професорсько-викладацький склад: «І не називайте іноземців мавпами. Хоч ми з вами і так знаємо, що насправді вони мавпи».

Як пояснити расизм?

Саме поняття расизму видалося непростим. Тому, аби було зрозуміліше, про що я писатиму далі, мушу додати один абзац пояснень. У царині сучасних досліджень раси (те, що називають Critical Raсe Studies) розрізняють традиційний расизм і новий расизм. Традиційний — це коли науковці за допомогою біології теоретично обґрунтовують поділ людей на расові групи. Наполягають на природних розбіжностях (апелюють до анатомії, генетики, психофізіології) і підтверджують нерівноцінність людей за расою, буцімто «природну» підпорядкованість одних іншим. Тобто називання чорношкірих «мавпами» є прикладом традиційного расизму.

Із новим расизмом усе дещо складніше. Тут уже апелюють не до біології, а радше до «культурних відмінностей». Мовляв, колір шкіри чи форма очей тут ні до чого, але мають значення мова, музика, ритуали, габітус… що завгодно із символічного світу людини, якщо воно відмінне від твого. По-друге, вже не вибудовують відвертих субординацій і навітьпроголошують принцип рівности («вони такі самі люди, як ми»; «різні, але рівні»), але сам процес розрізнення, наголос на відмінностях і далі є ключовим та визначальним.

Припускають навіть, що «новим расизмом» можна називати найширше коло іншувань — за статтю, віком, станом здоров’я, сексуальністю тощо, тому новий расизм іноді називають «расизмом без раси». Пряма мова ненависти чи декларації про другосортність певної соціяльної групи тут, як правило, не звучать, проте засадничим є безпосереднє чи дискурсивне іншування. Іноді його можна назвати ненавмисним, але від того це не перестає бути расизмом.

Отже, далі я антропологічно вивчатиму, як і де функціонує расизм у моєму університеті, намагаючись з’ясувати, який він — традиційний чи новий. Мене цікавить, як освіта взагалі (як соціяльний інститут) і мій виш зокрема (як локальний зразок освітньої системи) продукують расизм. Наостанок мушу визнати, що расизм є і всередині мене, це частина мого світогляду, що його продукує расистська культура. Тому, поміж іншим, шукатиму расизм у собі, і це буде особливо непросто.

«Свіженькі, щойно з Африки!» (новачки)

Мій університет лиш нещодавно почав навчати іноземне студентство, в радянські часи воно сюди не потрапляло, на відміну від природничих факультетів класичного університету чи медичного інституту. Появу людей з інших континентів у моєму виші пов’язано з розгортанням ринкової економіки. Для багатьох викладачів старшого покоління вони символізують «зміни на гірше» — бо стали іще одним маркером тієї ж глобальної катастрофи, що зруйнувала стабільне совєтське життя, принесла бідність і невпевненість у дні прийдешньому. Ця обставина є додатковим джерелом роздратування і нелюбові до іноземних студентів (мовляв, «раніше ми були елітним університетом, а тепер змушені вчити мавп»).

Подорож «новеньких» в Україну зазвичай починається на їхній батьківщині із зустрічі з так званими вербувальниками. Це фірми, які аґітують вступати до мого університету й отримують заробіток за кожну «голову». Проте чомусь це так дивно влаштовано, що фірма університетові не підпорядковується, вона є незалежною посередницею, тому виникають різні казуси, невипадкові, cкажу я вам. Приміром, одного хлопця запевнили, що в нашому університеті він зможе отримати бакалаврську освіту зі спеціяльности А, але коли він заплатив посереднику і вже прилетів в Україну, з’ясувалося, що спеціяльність А англійською мовою ще не відкрито. Це збираються зробити, може, за декілька років. Юнак був змушений розпочати навчання за спеціяльністю В і тепер не знає, що йому робити: за фахом В він точно не знайде роботи на батьківщині, там просто не існує такого виробництва! А повертатися додому — означає втратити не лише рік часу, але й немалі кошти, сплачені за квиток і витрачені на фірму-посередницю.

Інший неприємний сюрприз підстерігає новеньких у гуртожитку. Ті ж посередники показують їм під час аґітаційної кампанії фото двомісних кімнат рівня тризіркового готелю. Але в Україні новоприбулі потрапляють у чотиримісні тісні помешкання блокового типу, з одним душем і двома туалетами на поверсі. У деяких кімнатах живуть пацюки, іще десь вікна оздоблені такими широкими щілинами, що взимку там можна вижити лише забарикадувавшись ковдрами. Одяг зберігають у валізах під ліжками, бо шафа дуже мала; кухня теж малопридатна для того, щоб харчуватися вдома…

Хтось схоче нагадати мені, що українське студентство живе в таких самих гуртожитках, не кращих. Це правда. Але наполягаю, що іноземці потрапляють у скрутнішу ситуацію. Адже вони того ж віку, що й український перший курс, і для них подорож в Україну, як правило, також означає вперше покинути батьківський дім. Різниця полягає у відстані й вартості квитка, а отже, неможливості «втекти» чи просто частіше бувати у рідному домі, отримувати любов і підтримку. Тому коли іноземці-першокурсники розповідають мені про свої гуртожитки, дехто з них починає плакати.

Зачекайте, скажете ви. Якщо їхні сім’ї платять за навчання своїх дітей, то нехай заплатять і за оренду кращого житла, приватної кімнати чи квартири. До речі, ректор нашого університету думає так само — щоправда, про турботу тут не йдеться. На великих професорсько-викладацьких зборах ректор виголошує зі сцени: «Ми не збираємося пропонувати хороші гуртожитки іноземцям, кращі — для українського студентства. А може, і взагалі не будем іноземних у гуртожитки поселяти, ми всі знаємо (притишує голос), як вони там поводяться… негарно поводяться, скажімо так…»

Але це лукавство чистої води. І адміністрація університету, і цинічні посередники прекрасно знають, якими вразливими є іноземні студенти протягом першого року їхнього життя в Україні — передусім через незнання місцевої мови. І що ніякі додаткові кошти від батьків (якщо вони є) не дозволять їм вибратися із тісних брудних гуртожитків у їхній перший рік, і що єдине, що може допомогти, — вперто й наполегливо вивчати нашу мову, що вони й роблять, попри те, що в університеті вчаться англійською.

Отже, уявіть собі на мить молодих людей з Індії чи Зимбабве, яким пропонують учитися в Україні. Вони уявляють собі сучасний університет, затишні двомісні кімнати в гуртожитку, а навколо — приємна европейська країна, чиста й упорядкована. Чомусь у їхніх розмовах зі мною тема Европи (як символу, як образу досконалого світу) виринає дуже часто: вони їхали вчитися й жити в Европі.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Тарас Романик.
Тарас Романик 23 грудня 2014 року, 13:14

Багато з чим згоден, але є кілька суперечних пунктів.

  • Надання кращих умов проживання - не сприятиме хорошому ставленню "місцевих" студентів до приїзжих. Якщо по гуртожитку пацюки бігають і у вікнах діри з кулак - то робіть будь-ласка ремонт для всіх.
  • Якщо чорношкірі приїзжі ставляться упереджено до чорношкірих жінок - то не варто чекати від нас чуда.

Про клуби і так далі - це все ви добре пишете. Але поки такі клуби не будуть створюватися для всіх студентів, а не тільки для приїзжих, ініціативи виглядатимуть не природніми і валитимутсья самі.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі