Університет ізсередини: антропологічні нотатки (Частина 2)

Вересень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
10
1507 переглядів

Колись мені довелося переглядати багато англомовних силабусів, складених переважно в американських, канадських чи австралійських університетах. Майже кожен у вступній частині містив більш чименш розлогий пасаж про неприпустимість плаґіяту, часто з посиланнями на параграф загальноуніверситетського статуту чи іншого офіційного документа. Плаґіят у них означено як хитрування, академічна нечесність, присвоєння чужої інтелектуальної власности, а катедри зобов’язують професорсько-викладацький склад не лише застерігати в силабусах і суворо карати за спроби плаґіяту, але також постійно вести роз’яснювальну роботу щодо його сутности і неприпустимости. Логічно, що табу на плаґіят поєднують із поясненнями щодо альтернатив: правил коректного цитування, парафразу, та інших премудростей академічного письма. Велика й важлива частина соціогуманітарної освіти на цьому зосереджена.

Про Захід все більш-менш зрозуміло: приватна власність (інтелектуальна також) — це святе, а бездоганна академічна репутація — важлива перепустка у безбідне професорське життя. Але в нас же все трохи інакше. В нас усім відомо про розлогий плаґіят у книжках і дисертаціях навіть дуже високих державних посадовців, але кому це зіпсувало чи бодай похитнуло кар’єру? Тоді навіщо мучити студентство забороною плаґіяту, а викладацтво — необхідністю за цим стежити, а понад те також читанням студентських креативів? Стократно простіше сформулювати індивідуальне завдання як «написати реферат», а потім зберігати ці стоси запилюженого, ніколи ніким не читаного копіпейсту на катедрах, щоб через кілька років пустити на «оборотки». Це типова й усталена практика в українських вишах, погодьтеся. 

Та й що хотіти від студентства, коли серед професури в українській академії плаґіят — це щось дуже поширене й абсолютно реальне, хоча й не проговорюване вголос.Про це пліткують у кулуарах, але до відкритого обговорення плаґіяту як проблеми вакадемічній спільноті доходить украй рідко, особливо в провінційних вишах. Це зовсім не дивно, бо не наукові досягнення й академічні чесноти рухають нині кар’єру в пострадянському університеті, а сприятливі соціяльні зв’язки, лояльність до інституції, часто — особиста відданість керівництву. Плаґіят у цій системі координат відлітає кудись на периферію значущости і впливу, або й узагалі в паралельні світи. Та ба, навіть ширше: у позауніверситетському житті теж виграють далеко не ті, хто дотримується законів і правил. Із цього виходить якась безнадійно загальна і тотальна тенденція. Як наслідок, у нашому універі (та й не тільки в нашому) панують подвійні стандарти: плаґіят теоретично неприйнятний, але на практиці всі це роблять. Якщо не можна, але дуже хочеться, то чом би й ні? Продемонструю це на прикладі, майже анекдоті.

Кілька років тому вже немолодий пітерський професор випадково з’ясував, що його статтю передруковано в одному з українських фахових (так званих ваківських) наукових часописів. Усе один в один, навіть назва така сама, тільки авторами вказано двоє інших людей, а не професора. Як таке можливо? — здивувалася я і почала дізнаватися, що ж то за часопис такий, де його видають, хто ним керує. І раптом побачила у списку редколеґії свого декана. Пітерський професор на той момент уже почав писати обурені листи у професійні асоціяції й академічні спільноти, обговорювати можливі санкції проти плаґіяторів. Розгорався скандал. Тому я пішла до декана, з яким маю досить дружні стосунки, з такою розмовою: 

— Ви знаєте, часопис, де ви в редакційній колеґії, надрукував сплаґіячену статтю професора Н. Буде гучний скандал, тому хочу вас про це зараз попередити, щоб ви були готові.
— Як? Повністю чужу статтю? І нічого не змінили, нічого від себе не додали? — перепитує декан.
— Ні, — кажу. — Крім імені автора, більше нічого не змінили. Навіть назва та сама.
— От дурні! — каже декан. — Але самі винні. Не полінувались би, переклали б українською мовою і друкували собі спокійно. Ніхто б ніколи і не дізнався, що стаття не їхня. А ти цим не переймайся, це не перший такий скандал і не останній. То пусте. Нічого серйозного. 

«Зупиняти чи не зупиняти, ось у чім питання…»

Викладати у виші — це все одно, що грати в лотерею. Ніколи не знаєш, яка група чи курс тобі дістануться, як піде робота і які несподіванки чатують на тебе за найближчим поворотом. Наприклад, кілька років тому студентство загадало мені загадку, яку я розгадую й понині. Тоді мені «дісталася» група, яка вирізнялася серед інших: їм було надзвичайно цікаво вчитися! Звісно, не вся група поголовно, але більшість студенток і студентів (другий рік навчання, технологічний факультет) були дуже вмотивовані вчитися, і це визначало загальний настрій наших зустрічей і страшенно мене надихало. Що ще потрібно для
викладацького щастя?

Якось ближче до кінця семестру я отримала неочікувану пропозицію: «От ми все розбираємо різні чужі теорії… Чи можу я запропонувати свою власну теорію
історичного розвитку людства, яка пояснює наше минуле і прогнозує майбутнє?» 

Зайве розказувати, до якої міри я була вражена: це була перша така пропозиція за десять років роботи в університеті. Проте подив вона викликала лише в мене, але не в групи: схоже, за юнаком, який ту пропозицію висловив, уже закріпилася репутація «теоретика». Звісно, я погодилася: «Підготуйтесь розповісти вашу концепцію на наступному занятті. Простежте лишень, щоб ваша думка звучала логічно й арґументовано».

Через тиждень ми всі, затамувавши подих, слухаємо студентську доповідь.Було від чого притихнути, бо молодий теоретик узалежнив історичний проґрес від кількости народонаселення і доводив переваги тоталітарних режимів і мілітарних політик над демократіями. Державною метою, наполягав оратор, мусить стати генетична чистота титульної нації, а задля цього потрібні жорсткі антиміґрантські політики, криміналізація будь-яких «неприродних» явищ і нерепродуктивних «збочень». Особливу увагу доповідач приділив проблемі біологічного відтворення нації: права жінок необхідно обмежити затим, щоб ті якнайповніше реалізували свою природну місію — народили і виховали якнайбільше (генетично чистокровних) дітей…

Все це лунало з уст юнака з Південної України, десь у 2005-му. Підібрані арґументи й наведені приклади свідчили про неабияку зацікавленість і обізнаність у темі. Єдине, до чого тут можна було відразу ж підкопатися, було те, що студент щиро вважав цю теорію своєю, власнепридуманою. Тому в своєму коментарі відразу після доповіді я наголосила саме на цьому: «Ця теорія не ориґінальна, вона звучить і до певних меж практично втілюється в різні епохи в різних країнах» — і навела приклади. Але похвалила за ґрунтовність викладу. В той день я й не збиралась політично аналізувати запропоновану теорію, відклала це на деякий час, щоб самій подумати — надто аж несподіваною для мене виявилась ця подія. Однак інші свідки доповіді, як з’ясувалося пізніше, мали трохи інші плани.

Через тиждень двоє студенток схвильовано попросили слова на початку семінару. Доповідь однокурсника змусила їх продовжити думати й дискутувати протягом кількох днів, і тепер вони готові задекларувати свій «теоретичний» протест. Так само логічно й раціонально вони спростували низку положень концепції, виголошеної тиждень тому, і це звучало дуже переконливо. Після їхнього виступу група розділилася, і гаряча дискусія про права людини версус інтереси нації тривала до кінця пари. Це було одне з найкращих занять у моєму викладацькому житті!

Проте й це ще був не фінал. На перерві дівчата підійшли і попросили мене про конфіденційну розмову. «Не можна залишати це на рівні теоретичної дискусії — мовляв, це просто різні позиції, кожна має право на існування, якщо вона достатньо арґументована. Але це неправильно, бо це фашизм! Ми просто мусимо зупинити цього студента, його теорія надто небезпечна!»

Я навіть не пам’ятаю достеменно, що тоді відповіла. Здається, намагалася показати надмірність їхніх тривог — мовляв, чим реально може загрожувати суспільству особиста ідеологія студента-другокурсника?

— Але ми не знаємо, що з цього вийде — а раптом він стане народним депутатом? Або президентом? — гарячкують студентки. — Потрібно його зупинити, аби ця теорія не поширювалась далі!.. 

Потім я багато думала про той випадок. Дилема, перед якою я тоді опинилася, поступово набула обрисів майже філософської суперечности між правом особи на власну опінію (свобода слова) та ідеєю «зупинити фашизм!». Ця дилема потім реінкарнувалася на моїх заняттях знову і знову, коли моє студентство, заохочене висловлювати власну думку, час від часу раптом виголошувало щось напрочуд ксенофобне — расистське, або мізогінічне, або гомофобне. Просто так, тому що це частина їхньої картини світу, частина загального дискурсу, який вони не вміють (та й не всі навчаться) критично оцінювати. І я кожного разу наново ставлю перед собою питання: чи мушу я, викладачка, не просто ідентифікувати це як «мову ненависти», але й забороняти її в класі? Чи може «перша поправка» мати для нас не менш важливі смисли, ніж у країні, до конституції якої цю поправку було внесено? Так і не маю відповіді й досі, якщо чесно. А ви маєте?

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі