Університет ізсередини: антропологічні нотатки (Частина 2)

Вересень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
10
1634 переглядів

Початок цієї статті - частину першу - читайте у числі 9-10 (191-192), 2013, а завершення - частину третю - у числі 3-4 (197-198), 2014

«Хто в нас головні?»

Ох, і люблять же в моєму універі паради! Це ж просто найголовніша наша (тобто викладацька) робота — раз на рік, напередодні навчального року промарширувати тисячоголовою колоною перед ректорською трибуною. На той парад явка настільки обов’язкова, що за пропуск ліплять догану із занесенням в особову справу, чесно! Універівське начальство стоїть на трибуні (ех, Мавзолею бракує) і поблажливо оглядає своє «хазяйство». Повз них нескінченною живою стрічкою рухаються факультети, згідно зі строгою ієрархією, із професійно змайстрованою факультетською символікою. А коли колона якогось факультету наближається до трибуни, гучномовець піднесено-врочисто оголошує його назву і найголовніші досягнення. І тоді натовп кричить «Ура!», махає прапорцями і запускає в атмосферу різнобарвні повітряні кульки.

Я відчуваю до цього «радянського» парамілітарного ритуалу особистий пацифістський спротив, проте наловчилася конвертувати його в антропологічний інтерес. Ось і цього разу прямо до моїх вух котиться прецікавий діялог. Шикується моя катедра, займає раз і назавжди визначене місце у складі факультету (порядок — наше все) — між філософією та фізкультурою. І раптом один із професорів запитує: 

— А хто в нас іде попереду — студенти чи викладачі?

Питання не з простих. З одного боку, саме студентство нагородили нести всі важучі й незручні транспаранти і знамена. Все це добро, безумовно, має їхати попереду, так лаштується колона. 

— Але що ж це виходить? — гуде басом той самий професор.

— У нас попереду студенти, значить, вони головні? А я думаю, що це викладачі головні. Студенти в університеті тимчасові. А ми тут постійно…

Народ примовкає розгублено. Студентство переминається, чекає якогось вироку. Зрештою декан дає відмашку:

— Ну звичайно, ви маєте рацію, Володимире Петровичу. Ми тут головні. Вони просто транспаранти попереду мають нести. Не хвилюйтеся, це ж ненадовго…

Професор набурмосений, інші неголосно, але гаряче дискутують. Проблема «правильного шикування» і «хто тут головні», вочевидь, зачепила багатьох. Стою собі і пригадую, як довелося потрапити в Берлін, у Вільний університет. А там саме нагодилася відкрита лекція відомого філософа Гомі Бгабга, одного з живих класиків постколоніяльної теорії.

Я прийшла на лекцію за чверть години до початку, але в залі вільних місць уже не було, якщо не рахувати півтора десятка стільців у першому ряду, позначених папірцями «Не займати». Зрозуміло, думаю, стільці для ректорату-деканату, керівництва та інших почесних гостей.Народ прибуває, вже й на східцях, і на підлозі ніде сісти, а ті стільчики так і лишаються порожніми. Нарешті представляють і Гомі Бгабгу, — заходить шляхетний сивий індус у національному строї, зала ентузіястично аплодує стоячи, потім овації стихають. А стільчики попереду все ще порожні.

Нарешті виходить деканка і виголошує коротку промову. «Ми запросили Гомі Бгабгу, — каже деканка, — на честь початку навчання на нашій маґістерській програмі нової когорти студентської молоді. Цю лекцію присвячено їм — тим, що пройшли неабиякий конкурс, проявили гіпернаполегливість та супервмотивованість, і тепер учитимуться в нашому університеті». А далі вона по черзі називає імена, засоромлені дівчата і юнаки вервечкою заходять у залу і займають «заброньовані» стільці першого ряду. Їм аплодує авдиторія, їм аплодує Гомі Бгабга. Всі стільці призначалися їм. 

Потім була блискуча лекція філософа і прецікава дискусія, і все інше. Але епізод зі стільцями повністю перевернув мої уявлення про «університетський порядок». Я не ідеалізую чужу країну і не очорнюю свою. І взагалі, не в стільцях справа, так само і не в парадах. А в тому, чи можна підважити влади й ієрархії в освіті, чи можна помислити альтернативу чинному порядкові? І якщо так, яка критична маса таких думок і теорій потрібна, щоб і відповідь на питання «Хто тут головні?» виглядала якось по-інакшому? 

Про (гм-гм!) плаґіят

Я викладаю гуманітарний предмет, тож люблю пропонувати студентству замість іспиту написати ґрунтовну письмову роботу (щось на кшталт аналітичного есею). І хоча таке завдання суттєво видовжує мій робочий час (читати, коментувати, пояснювати, читати відредаґоване), я все ж переконана, що здатність ясно, логічно і критично мислити можуть показати лише тексти, і аж ніяк не тести. Звісно, я зважаю на їхній фах і розумію, що не можу очікувати від студентства факультету комп’ютерних наук таких самих за якістю текстів, як від соціологічного чи філософського факультету. Але й далі вперто наполягаю на написанні есеїв. 

Типові студентські творчі роботи, які потрапляють до моїх рук, можна розкидати на кілька купок. У першій — більшій — опиняться тексти різної якости, але всі скачані з інтернету. Кращі з них виявляються фраґментами наукових монографій або розділами підручників, науковими статтями; інші — це вже чиїсь студентські реферати, щедро розсипані по мережі. В меншій купці опиняються роботи самостійніші чи вдаліше скомпільовані, проте повністю самостійні роботи трапляються, на жаль, нечасто.

Прикметною є також реакція на мої звинувачення у плаґіяті. Сучасному студентству, що професійно готується, наприклад, до програмування, якось особливо складно повірити у спроможність викладачки-гуманітарійки користуватися Ґуґлом для перевірки на плаґіят. Вони щиро дивуються, коли я завертаю назад їхні роботи із позначкою про інтернет-джерело: дивляться на мене такими очима, неначе я дістаю з капелюха білого кролика. В них зачудовані обличчя, і пояснення теж наївно-дитячі. А як чудесно вони виправдовуються через електронну пошту! Я навіть зберігаю один такий лист (пунктуація авторська): 

Так, я винна! свідомо згодна! і вибачаюся! але хочу уточнити, що в своєму есеї я використала лише кілька чужих речень (загальним об’ємом приблизно в абзац), але я зробила це не з метою обхитрити Вас або уникнути власної роботи! адже у всьому іншому я висловила суто власну опінію! просто ці речення були схожі на мої думки і красиво сформульовані, і я вирішала їх використати! Тепер зрозуміла, що не варто було! Перепрошую! Прошу дозволити мені не писати новий есей, а виправити скопійований текст та мій власний, адже для нового есе потрібні нові думки, а їх в мене з приводу цієї теми немає… Сподіваюся, ви правильно мене зрозумієте і не будете гніватись! З повагою! 

Але найголовніше не те, що моє уміння виявляти плаґіят видається їм схожим на магію, хоча досвідченим викладачкам і викладачам часто й Ґуґл не потрібен, щоб припустити плаґіят у студентських текстах. Вони найчастіше щиро не розуміють, що «в цьому такого», в чому проблема, чому плаґіят — це погано? І ось тут я не впевнена, як відповідати. Гублюся. Як пояснити їм, які арґументи використати, до яких цінностей апелювати?

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі