Університет ізсередини: антропологічні нотатки

Вересень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
2093 переглядів

Частину другу статті читайте у числі 1-2 (195-196), 2014, а частину третю - у числі 3-4 (197-198), 2014.

Нескінченні і безсмертні прохідні

Це мій універ, я тут працюю вже понад десять років.

Це я, тутешня викладачка, «катедральний планктон», утім, на умовах більш-менш вільного пересування, а не восьмигодинного робочого дня, а це вже привілей.

Це він, чоловік у камуфляжній формі, що сидить, відкинувшись на спинку стільчика і широко розставивши ноги в армійських берцях. Він демонструє свій пах, а на обличчі його лежить сонна байдужість.

Це прохідна універу, серйозна, з вертушкою (ледь не з вертухаями, промайнуло в голові). Поруч скляна будка з віконцем, і якщо вертухай сидить у ній, то може заблокувати вертушку. Я бачила кілька разів, як вони цим користалися. Втім, у будці тісно і, мабуть, душно, тому вертухаї найчастіше палять надворі і триндять по мобілках, або стоять-сидять-розвалюються поряд із вертушкою.

Як, ви не знали, що в українські університети не можна заходити без посвідчення? Навіть якщо це не суцільна споруда на головному майдані міста, а щось на кшталт кампуса, однаково все це добро обнесене височеньким парканом із кількома віконечками-прохідними. І якщо тобі треба завести «на територію», наприклад, дитячий візок, то не будь-яка прохідна до цього придатна, а лише одна, тож чимчикуй півтора кілометри в обхід.

Ну от, де я зупинилася? Заходжу я через прохідну свого університету, а він сидить і майже спить. Я вже практично проминула його, і раптом за спиною рявкають

-    Придд’являєм!

-    Прошу? – повертаюся.

-    Пропуск придд’являєм, шо, нєясно?

-    Добрий день, – кажу. – Це ви мені?

-    Ну а кому? Пропуск, шо тут нєпонятного?

-    А чому ви зі мною так грубо розмовляєте? – розгублено питаю я. На жаль, ці мої типові інтеліґентські відмовки завжди безпорадні й не помічні. Ніяк не вдається виробити влучнішу відповідь на такі наїзди.

-    А шо такоє! Я вас нічєм нє оскорблял! – ніби заскочено вишкіряється дядько, проте ніяк не міняючи пози й далі плекаючи статус свого паху.

Нема на те ради. Він не буде дивитися в моє посвідчення, слухняно демонстроване з відстані в десяток метрів. Він не те, що встане чи вирівняє спину, він навіть очей не розплющить. Але йому треба, щоб я спинилася, послухалась і полізла в торбу по документ, бо такий порядок.

А ще була історія, коли я здуру приїхала в універ велом. Та ще й не сама, а з подругою, тобто, ми обидві були на велосипедах. Оце була дивина – неначе ми були не на велосипедах, а на слонах! Уся охорона дружно вивалила подивитись на таке диво. Але ми хотіли всередину, «на територію» – і ось тут уже найшла коса на камінь.

-    Куда, куда ви з велосипедами? Нє положено!

-    Я працюю в цьому університеті, то чому не можна?

І раптом звучить несподівана і феєрична відповідь. От такої не очікували, чесно.

...
Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі