Українці: сподівано-несподівана нація

Грудень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
6711 переглядів

Удруге за десятиріччя Україна привернула до себе світову увагу драматичними масовими демонстраціями на підтримку політичної та економічної прозорости, свободи й верховенства права. Під час цих доленосних подій десятки закордонних журналістів і аналітиків виголосили типовий діягноз щодо сотень тисяч українців із синьо-жовтими прапорами, які вимагають більшого від політичних лідерів, котрі вкотре їх обманули. Діягноз звучить так: Україна має «слабку» або «крихку» національну ідентичність. Не так давно, із подиву гідним нахабством, відомий британський коментатор навіть дозволив собі порадити протестувальникам на Майдані Незалежности і їхнім прихильникам «визнати вроджену крихкість (їхньої) ідентичности». Первісна назва його есею, злегка виправлена після протестів в інтернеті, звучала так: «України немає» (There Is No Ukraine).

Про що тут ідеться? Як можна погодити повторювані та масово підтримані прояви патріотичної народної сили в Україні із такими путінськими онтологічними запереченнями? (2008 року Владімір Путін пожартував перед Джорджем Бушем-молодшим, що Україна – це «навіть не країна і навіть не держава» («даже не страна и даже не государство»). Як погодити барикади зі снігу в центрі Києва, де кожну годину впродовж дня розпочинає гімн України, що його співають тисячі людей, із постійними рефренами західних журналістів про країну, позбавлену сильної ідентичности й безнадійно поділену між «проевропейським Заходом» та «проросійським Сходом»? Як пояснити відданість багатьох сотень тисяч людей у Києві, котрі встановили на вулицях намети й вистояли годинами, днями і тижнями; ризикували арештом, ув’язненням та переслідуваннями з боку влади; збирали гроші й зорганізували добровільні загони самооборони; проявили подиву гідну самоорганізацію; а оформили ці дії мовою захисту національних інтересів протии тотальної корупції та цинізму?

Одним із пояснень може бути твердження, що українська «Еврореволюція» є диспропорційним виступом окремого сеґменту українського суспільства, й, відповідно, вона аж ніяк не є загальнонаціональним феноменом. Згідно з такою логікою мислення, демонстранти на київському «Евромайдані» – це передусім «націоналістичні»українці з «проевропейських» західних реґіонів країни. У робочі дні, коли на Майдані збираються здебільшого чоловіки й переважають прапори ультранаціоналістичної «Свободи», ця гіпотеза може здаватися переконливою. Але надвечір, коли кількість людей зростає до десятків тисяч протягом години, Евромайдан стає чимось зовсім іншим: святковою вечіркою українського майбутнього під проводом поп-зірки Руслани Лижичко за участи молодої та розмаїтої публіки з усіх реґіонів країни.

Інше можливе пояснення полягає у припущенні, що потужні прояви національної ідентичности є осічкою, відхиленням від заданої історичної норми. Мовляв, українці обманюють самих себе. Вони просто замріялися. Як зауважив згаданий британський коментатор, українцям «піде на користь затямити, що їхня европейська мрія – це лише мрія». Вочевидь, це адресовано й армії бюрократів та дипломатів із ЕС, готових підписати Угоду про асоціяцію з Україною та пошитих в дурні у Вільнюсі. Цей зверхній коментар є новою вправою у тривалій практиці показувати українців як суб’єктів, а не об’єктів історії, а їхню країну – як штучний витвір лабораторії великих держав. Нам розповідають, що «країна, яку ми нині називаємо Україною, була продуктом Першої світової війни, але її населення не називало себе українцями до часу здобуття незалежности». Такі твердження недалеко відбігають від того, що Деніел Денет назвав «deepities», – це фрази, з одного боку, тривіяльні, а з другого – фальшиві. Половину держав Европи можна назвати продуктами Першої світової війни, і навіть побіжний погляд на україномовну літературу показує, що етнонім «українці» широко вживали впродовж XIX століття. Але британського коментатора мало цікавить історична точність і важливі нюанси проблеми.

У контексті сьогоднішніх подій існує ще одна можлива постава щодо тези про «слабку» національну ідентичність України – цілковита відмова від неї. Можливо, настав найвідповідніший час переоцінити й переосмислити сам спосіб досліджувати національну ідентичність у внутрішньо розмаїтих країнах, чи не найкращим прикладом чого є Україна. Українці зі Львова на Заході та з Донецька на Сході можуть відрізнятися баченнями характеру та напрямку розвитку країни, але те ж можна сказати про американців із Масачусетса й Місисипі. Вони надалі поділяють належність – і прагнення належности – до власної країни. Зрештою, гетерогенність і змагальність не обов’язково є ознаками слабкости, так само як гомогенність і консенсус не завжди свідчать про силу. Фактично ж теза про «слабкість» національної ідентичности України не лише концептуально вразлива, але й аналітично безплідна. Вона не описує нічого, крім власної кволости. Вона нездатна глибше пояснити історичну появу України чи адекватно описати її існування та політичну динаміку. А ще вона органічно нездатна передбачити доленосні моменти змін і зривів знизу, від студентської «Революції на ґраніті» 1990 року до «Помаранчевої революції» 2004 року та «Еврореволюції», що триває на наших очах.

Звісно, «національна ідентичність» – це напрочуд багатозначний концепт. Він плинний та ситуативний, оцінюваний по-різному всередині країни та поза нею. Вироблення його адекватного означення часто нагадувало пошуки Святого Духа: бо чим передовсім є «національна ідентичність»? Як ми можемо її виміряти? У якому сенсі ми можемо вважати її за «національну»? Незалежно від контексту, жодне із цих запитань не має однозначної чи універсальної відповіді. У випадку України цю ситуацію додатково ускладнює те, що в минулому вона тривалий час була культурною колонією своїх сусідів. Її ідентичність упродовж століть була своєрідною політичною грою. Але якщо ми зробимо крок назад і сприймемо «національну ідентичність» суто як відчуття належности, що об’єднує країну понад мовою, етнічністю, віровизнанням чи навіть історичним досвідом, то національна ідентичність України може бути одним із найвпливовіших та найнедооціненіших соціокультурних феноменів такого штибу в модерній европейській історії. Кидаючи виклик геополітичній ґравітації, вона дала змогу створити із периферій декількох імперій поліетнічну, полілінґвальну та поліконфесійну державу, яка нині є територіяльно найбільшою на европейському континенті.

Дозвольте мені проілюструвати особливу силу української національної ідентичности яскравим, але малознаним історичним прикладом. 1918 року українські селяни намагалися створити українську політію біля Японського моря. Це може звучати анекдотично, але це не жарт. Під час революції українські еміґранти створили Український Секретаріят Далекого Сходу, який мав урядувати так званою «Далекосхідною Україною». Секретаріят підготував проєкт Конституції; намагався встановити адміністративний контроль над реґіоном; змобілізувати українські війська на його теренах; і прагнув розпочати дипломатичні взаємини із Японією та Китаєм.

Секретаріят виник на «Зеленому Клині», розлогому терені площею мільйон квадратних кілометрів, куди входили Амурська область, Приморський край та значна частина Хабаровського краю. У другій половині XIX століття цю територію заселили українські фермери, які полишили південно-західні ґубернії Російської імперії через демографічний вибух. 1917 року населення Зеленого Клину становило понад 880 тисяч осіб, із яких етнічні українці складали приблизно 60–70 %. Звідки вони приїхали? Із Чернігівщини, Київщини, Полтавщини та Харківщини. Це походження відображено у назвах сіл та інших топонімах: Чернігівська, Київська, Харківська, навіть Хрещатик.

Ця частина Російської імперії була чи не найпроблематичнішим місцем у світі для розквіту української національної культури. Але вона розквітла, долаючи практичні перепони та юридичні обмеження, із Емським указом у тому числі, що забороняв уживати українську мову в громадському просторі Російської імперії. Із часом «Просвіти» постали у Владивостоку, Хабаровську та Харбині. Їх виникло стільки, що після падіння Тимчасового уряду в Петрограді 1917 року відбулася низка Всеукраїнських конґресів Далекого Сходу, що мали на меті консолідувати організаційну діяльність; відкрити україномовні школи та газети; сформувати військові загони; а також представляти інтереси місцевих украінців перед «братами» з Української Народної Республіки, розташованої на відстані тисяч кілометрів. У квітні 1918 року Третій Всеукраїнський Конґрес Далекого Сходу запитав співвітчизників у Києві про союзництво із новопосталою Українською державою на основі самовизначення. Він навіть призначив власного прем’єра.

Історії політичних пригод кшталту Українського Секретаріяту Далекого Сходу, навіть якщо вони закінчилися поразкою, засвідчують слабкість тези про «слабку» національну ідентичність України. «Вроджено крихкі» ідентичності не дуже добре витримують подорожі на далекі відстані й іще менше провокують селянські націєтворчі проєкти проти великих потуг на другому кінці світу. Вони також вчать нас, що Україна є радше сподівано-несподіваною, ніж «несподіваною нацією»: непередбачуваною, так; недорозвиненою, ні. Її національна ідентичність, її сенс «колективної належности» розмаїті й суперечливі, але й активні та ефективні. Лєнін, зруйнований та позбавлений голови пам’ятник котрому нині лежить неподалік «Евромайдану», давно це відчув. Він писав: «Нехтувати важливістю національного питання в Україні означає припускатися глибокої та небезпечної помилки».

Уперше опубліковано під назвою «Ukrainians: Expect-the-Unexpected Nation» на веб-сторінці Центру досліджень у сфері мистецтв, соціяльних та гуманітарних наук Кембриджського університету (Великобританія). Авторизований переклад з англійської Андрія Портнова.

Про автора
Переклад: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.