Український суверенітет між громадським активізмом і олігархічним ренесансом

Березень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
83
1861 переглядів

Вплив громадських асоціяцій

Громадські асоціяції — це публічні організації, які, не будучи державними інституціями або політичними групами, висловлюють волю та інтереси громадян. Українські еліти і до, і після Майдану перешкоджали облаштувати нормальну роботу громадських організацій. Це відбувалося за допомоги і юридичних перешкод, і податкових та адміністративних практик. Закон про громадські організації 2012 року, ухвалений у часи Януковича, розширював права асоціяцій, проте 16 січня 2014 року цю «системну помилку» було усунуто. В ексклюзивній соціяльно-політичній системі немає місця ні для громадських асоціяцій, ані для місцевого самоврядування, ані для справедливого суду.

Обставини, в яких виросли українські НУО (неурядові організації), створили умови для їхньої низької ефективности. Захід, тривалий час перебуваючи у пастці віри в перехід пострадянських суспільств від тоталітаризму до демократії, надавав допомогу і урядам, і політичним та громадським організаціям. Символ віри у «перехід» проголошував, що трансформація пострадянських суспільств відбуватиметься під впливом трьох сильних конкурентних спільнот: «політичного суспільства», «економічного суспільства» та «громадянського суспільства». В Україні ж перемога ексклюзивних рентоотримувачів (тобто олігархів) у холодній громадянській війні початку 1990-х призвела до того, що економічне та політичне суспільства зрослися, а організації громадянського суспільства конкурували за виснажені ресурси західної допомоги. Ситуація, коли низка інституцій-лідерів у громадському секторі зосередила у себе в руках доступ до західних ґрантів (так звана НУО-кратія), з одного боку, створила в країні групу доволі сильних центрів альтернативної думки, але з другого — підважувала солідарність організацій громадського сектору і внаслідок своєї «альтернативности» не дозволяла громадським організаціям бути конкурентами політичним і державним структурам, що їх захопили олігархи. Проте під час недавнього Майдану себе проявило нове покоління громадських асоціяцій. Вони виникали на основі місцевих людських та фінансових ресурсів і пропонували чіткі й ефективні рішення для надвикликів, перед якими поставало суспільство. Серед цих викликів були безпека протестувальників, протистояння воєнізованим групам міліції та внутрішніх військ, протидія пропаґанді авторитарного уряду і країни-інтервента тощо. Ці громадські асоціяції отримували людську та фінансову допомогу і від простих громадян, і від опозиційно налаштованих олігархів. Це відбувалося тому, що ці напіворганізовані в управлінському сенсі групи були виразниками публічних інтересів громадян і показували результативність у реалізації цих інтересів. Саме ефективність цих НУО зробила їх поза конкуренцією, у цих кризових моментах ніхто інший не міг конкурувати з ними за підтримку людей та в результативності дій: ані організації анти-Майдану, ані державні органи, ані олігархічні групи, ані політичні партії.

Набута здатність окремих груп Майдану виявилася затребуваною у критичний момент для життя країни. Після втечі Віктора Януковича виник вакуум влади. В АРК «зелені чоловічки» і кримські сепаратистські групи захопили владу й установили блокпости на Перекопі та в Чонгарі. У шести областях було проголошено сепаратистські народні республіки (Харківська народна республіка, ДНР, ЛНР, Миколаївська НР, Одеська НР та Херсонська НР). МВС не змогло забезпечити охорону порядку на вулицях українських міст аж до середини березня. Проте вакуум, що його створили неефективна держава і політична система, заповнили постмайданні громадські організації. Протягом місяця постмайданні громадські організації — за бездіяльности держорганів — протидіяли сепаратист ським групам, контролювали безпеку вулиць, тиснули на політичні групи з вимогами люстрації, вели боротьбу з пропаґандою Кремля в Україні та в усьому світі. Усе це відбувалося без державного фінансування і поза будь-яким правовим полем. Нові громадські організації врятували Україну навесні 2014 року, коли взяли на себе виконання базових функцій держави і виступили донорами репутації для нової партійної системи, що на той час перебувала у зародковому стані.

Проте цей порятунок має і неґативний бік. Замінивши собою армію, поліцію, мінпропаґанди і держслужбу, постмайданні громадські організації не стали держорганами. Їхні повноваження, управління та фінансування переважно не були прозорими та підзвітними. Навіть найчесніші волонтерські організації, що збирали кошти для добровольчих батальйонів, не могли ґарантувати використання коштів чи куплених речей із метою підтримки. У довготерміновій перспективі постмайданні громадські організації були рятівниками, а у середньотерміновій вони можуть стати загрозою для державности України.

Короткий вік ефективности громадської організації поза межами відповідальности громадянського сектору демонструє приклад декількох груп Самооборони, що залишалися для забезпечення порядку на Майдані Незалежности до серпня 2014 року. Рятівники у березні–квітні, у червні–липні ті ж організації були загрозою для здоров’я та власности киян. Точно так само добровольчі батальйони, що закрили собою країну від «путінських леґенів», сьогодні загрожують країні новою гайдамаччиною.

Впливовість громадських організацій стала викликом і для держави, і для самих цих асоціяцій. Їхній вплив також привернув до них увагу частини фінансово-політичних груп України, які почали залучати добровольчі батальйони, місцеві воєнізовані мережі Самооборони, групи люстраційних активістів та спільноти контрпропаґандистів у свої структури. Перетворення частки нових громадських асоціяцій на союзників олігархів було одним із чинників посилення олігархії.

Зміцнення олігархів

Українська олігархія, попри потрясіння 2014 року, вистояла й зміцніла. При тому, що істотна частка фінансово-політичних груп, які панували у 2010–2013 роках, пішла зі сцени, частина старих, дуже старих і нових олігархічних угруповань повернули собі владу й проникли у структури, які досі були поза інтересами олігархів.

Нині олігархічні групи змінили свої структури. До Евромайдану олігархічну групу складали:

1. ядро (один-два великі власники),

2. оболонки (політичні лідери та комерційні партнери, лояльні до ядра),

3. корпоративне крило,

4. групи чиновників, що керують державними органами та державними підприємствами національного і місцевого масштабів в інтересах власників,

5. групи політичних організацій (партій, фракцій тощо),

6. медії та благочинні структури.

За незначними винятками, олігархи не контролювали окремих областей. До 2013 року українська олігархія обстоювала інтереси надцентралізації виконавчої влади. Так простіше й дешевше керувати країною.

Натомість 2014 року до складу олігархічних груп увійшли не тільки громадські організації, але й військові організації та структури, що керують областями (ОДА, облради, мерії та міськради). Повернення до Конституції 2006 року поки що не дозволяє одній олігархічній групі створювати «вертикаль влади», яку можна зіставити з тією, яку створив Аляксандр Лукашенко, Владімір Путін чи Віктор Янукович. Уже до листопада 2014 року Україна поринула у війну олігархічних груп за державну власність, державні органи й області.

Ця війна «розіграється» лише у випадку реалізації планів Арсенія Яценюка розпочати масштабну приватизацію, виконавши план 1994 року. Або ж запустивши ринок землі.

Знищені у полум’ї Евромайдану партії ще не скоро постануть і почнуть конкурувати з олігархічними групами. Списки, що привели до Ради випадкових попутників, підмінили інституційну логіку партійного розвитку України і посилили залежність депутатів від лідерів парламентських списків. Визначальною рисою парламентської кампанії 2014 року була повна відсутність суперечки між основними політичними партіями і водночас яскрава медійна олігархічна війна. Партії не ризикували серйозно суперечити одна одній, розраховуючи на голоси тих самих виборців. Олігархи вийшли з інформаційної тіні і почали залучати у своє протистояння масове суспільство. Водночас кредит довіри (контраст обіцянок-очікувань із накопиченими помилками) між виборцями та новим відверто олігархічним політичним режимом надзвичайно крихкий.

Це відбувається на тлі високої довіри до військовиків, церкви та медій. Якщо політична влада разом із інститутом олігархії різко втратять довіру населення (а реальна вірогідність є), то параметри авторитарної коаліції, в якої будуть шанси захопити владу, такі: група, що складається з медія-привабливих представників реґулярних збройних сил у коаліції з медія-персонами, які відмежовуються від олігархів, і, можливо, відкрито підтримувана з боку церкви. Тому якщо ситуацію буде доведено до нової масштабної втрати довіри, зовнішні сили матимуть дуже широкі можливості для остаточної втрати суверенітету.

2015 рік буде роком олігархічних спроб відновити соціяльну леґітимність політичних інститутів, суверенітет України і мир.

Сторінки2

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі