Український суверенітет між громадським активізмом і олігархічним ренесансом

Березень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
83
1860 переглядів

Страшний та кривавий 2014 рік був часом великих потрясінь для українського суспільства ще й тому, що ми не були готові — ані психологічно, ані інституційно — до подій такого масштабу. Важливо засвоїти уроки героїзму та злочинів, рішучости й боягузтва, мудрости й глупства лідерів і громадян у 2014 році. Серед цих уроків — готовність розуміти політичні тенденції, що впливають на наші можливості, змогу наших партнерів і заміри наших ворогів.

Протягом усього 2014 року група аналітиків Фонду якісної політики вимірювала політичні процеси в Україні. Спираючись на дані щотижневого моніторинґу й щомісячного аналізу політичних подій, ми виявили три чільні тенденції розвитку нашої країни у 2014 році, які, найвірогідніше, впливатимуть і на події 2015 року, а саме:

1. Криза державного суверенітету,

2. Зростання впливу громадянських асоціяцій,

3. Посилення олігархії.

Криза державного суверенітету

Уперше від часу постання України як незалежної держави у 1991 році ми маємо справу з кризою суверенітету такого рівня.

Суверенітет — це невилучна ознака держави; він реалізується у політичній та правовій самостійності управління всередині країни і незалежності держави як суб’єкта міжнародного права. Починаючи від осені 1991 року суверенітет України зростав і міцнів у формі політико-правових, соціяльно-економічних та культурно-символічних інститутів, ефективність яких зростала аж до першої кризи суверенітету у 2004 році. 2004 року Україна опинилася в зоні ризику втрати єдности і суверенітету. Українські еліти змогли впоратися з кризою у 2005–2006 роках. Великою мірою кризу подолали, відмовившись від інституційного розвитку демократії та верховенства права заради національної єдности. Україна знову стала надцентралізованою, ексклюзивною та корумпованою політичною системою.

Правління Віктора Януковича загострило суперечності в країні і повністю вичерпало ресурс суспільної підтримки української держави в його реальній політичній формі. «Відновивши» дію конституції 1996 року, адміністрація Януковича пришвидшила процес делеґітимації не тільки свого політичного режиму, але й загалом політичного проєкту «третьої Республіки» (рахуючи політичні експерименти 1917–1922 років як «першу Республіку», а УРСР як «другу»). (Тут ми змушені відмовитися від узвичаєного розрахунку українських республік, коли першою називають конкуренцію українських політичних проєктів 1917–1922 років, а другою — політичну систему України після 1991 року. Зневага до радянської України — одне із джерел сучасної кризи. Сучасну Україну засновано на фундаменті УРСР, а ідеологія забуття «другої радянської республіки» лише промує неадекватність націонал-патріотичного проєктування державного будівництва. Тож шанс побудувати постолігархічну демократичну Україну варто називати проєктом «четвертої України».)

Правитель, який щороку втрачав популярність і дедалі більше зосереджував владу у руках однієї фінансово-політичної групи, відсуваючи на узбіччя навіть союзні олігархічні групи, проминув пік ефективности свого правління у 2012 році. Після цього авторитарне правління вело до накопичення помилок, що виникали внаслідок низького залучення різних груп населення та еліт до процесів ухвалення рішень. Погіршення економічного стану восени 2013 року наклалося на низьку ефективність правління і вкрай низьку леґітимність уряду, що призвело до системної кризи. Неспроможність до гнучкого реаґування на економічну та політичну кризу спричинилася до того, що Віктор Янукович і його оточення ух валювали рішення, які тільки поглиблювали кризу.

Ухвалення «законів 16 січня» стало піком неефективности рішень Януковичевої адміністрації. Списані із законодавчих актів «путінської революції» «закони 16 січня» призвели до геть іншого результату, ніж у Росії та Білорусі. Якщо Владімір Путін знищував систему права в Росії повільно, привчаючи еліти й населення до нового політичного режиму за повної безсумнівної підтримки Думи та слухняности більшої частини російських медій, то в Україні авторитарний режим упроваджували за один день, попри сотні тисяч протестувальників на вулицях, за сумнівної більшости у Раді і великої кількости нелояльних медій.

Неадекватність правління Віктора Януковича виявилася і в подіях 19–22 лютого. Розстріл беззбройних громадян на Інститутській, утеча президента — події, причина яких криється у неспроможності лідера та уряду ухвалювати адекватні рішення.

Зміна влади у Києві та низька леґітимність уряду, який обрала Рада, сприяли посиленню впливу західних країн на рішення уряду, сепаратистським рухам у східних областях України, захопленню Криму, яке здійснила Російська Федерація, неспроможності уряду встановити свою монополію на насилля та адміністрування територій. Усе це разом становило момент найглибшої кризи «третьої Республіки».

Викликом для суверенітету є і вплив урядів США та країн-членів ЕС, а також міжнародних фінансових і військових організацій. Безумовно, підтримка Заходу вкрай важлива в час війни з Росією та сепаратистами, і без допомоги МВФ, США та ЕС наша фінансова система просто не змогла би функціонувати. Проте неґативним ефектом цієї підтримки є те, що ми створюємо інститути і практики, які узвичаюють неповну самостійність української держави. Владні еліти звикають до стану «протекторату»: ті, хто не визнавав за Москвою права видати ярлик, тепер толерують ідею «останнього слова» Вашинґтона. За умов, коли на Заході зростає втома від України, ті, хто сьогодні вирішує нашу долю, можуть просто змінити пріоритети. І тоді відновлений за сприяння інших народів наш суверенітет стане заручником інтересів інших народів, а не громадян України.

Тим часом руйнівними є дії Росії. Сепаратизм та інтервенція Росії — нероздільні процеси, уможливлені кризою суверенности і покликані цю кризу поглиблювати. Акт захоплення кримської автономії та підтримки сепаратистів, що його здійснила Росія, був (і є) актом прямого невизнання суверенности України.

Кризу суверенітету супроводжує значне фактичне скорочення населення України. Масштаб скорочення дорівнює приблизно 5,4 млн дорослого населення, чи 15% від загальної кількости українських виборців. Ідеться не про наглу смерть великої кількости співгромадян, а про втрату населення через анексію Криму та громадян, які мешкають у районах Донбасу, що їх контролюють сепаратисти.

Українське суспільство кількісно істотно зменшилося, і навіть якщо наслідки цього ззовні неочевидні, ця подія вже зрушила усі відомі науковцям закономірності й процеси українського суспільства. Безпосередній наслідок для роботи соціяльних і політичних аналітиків виглядає приблизно так: усі вистраждані та перевірені формули й пояснення на рік-три «божеволіють» (у деяких випадках розміри помилки «невідомої природи» перетворюють виміри на нісенітницю), і тільки у майбутньому знову виявлятимуться стабільні закономірності. Проблеми із суверенітетом позначилися на цьогорічній участі виборців у виборах, що вплинуло на якісно різне представництво громадян у парламенті: Схід і Південь менше представлено (в дев’яти областях порівняно з 2012 роком явка зменшилася на понад 10%), Центр — на звичайному рівні, а Захід представлено більше (Тернопільщина збільшила явку на 2%, Івано-Франківщина — на 3% і Львівщина — на 4%).

Також, попри війну як мобілізаційний чинник, в Україні не відновлювалася соціяльна леґітимність системи базових політичних інститутів. 2014 року лише 15% громадян довіряли парламентові. Цей показник більший за підтримку 2012 року (7%), однак не досягає рівня, якого слід було б очікувати в екстраординарних умовах війни. Так само й міліція має довіру 19% громадян (6% у 2012 році), однак більшість громадян не довіряє їй навіть після змін у керівництві. Попри риторику єдности еліт і лідерів думки, ми далі є дуже фраґментованим недовірливим народом. А політична система України є чужою більшості громадян.

Неспроможність нового уряду у лютому–квітні 2014 року визначати майбутнє країни, дати відсіч загарбникам і сепаратистам, а також контролювати громадський порядок на підконтрольній території призвела до того, що громадські організації взяли на себе відповідальність за виконання фундаментальних функцій держави. Отже, йдеться про виникнення нової якости впливу громадських організацій на (без)лад у країні.

Сторінки2

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі