Українські культури на всі часи

Червень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
4181 переглядів

Книжки, аналізовані в цьому огляді:

  1. Іван Огієнко, Українська культура, Київ: Наша культура і наука, 2002.
  2. Іван Крип’якевич, ред., Історія української культури, 4-те вид., Київ: Либідь, 2002.
  3. Антін Козаченко, Українська культура: її минувщина і сучасність, Харків: Пролетар, 1931.
  4. М. І. Марченко, Історія української культури: з найдавніших часів до середини XVII ст., Київ: Радянська школа, 1961.
  5. С. М. Клапчук, В. Ф. Остафійчук, ред., Історія української та зарубіжної культури, 4-те вид., Київ: Знання-Прес, 2002.
  6. М. М. Закович, ред., Українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник, 3-тє вид., Київ: Знання, 2002.
  7. В. М. Русанівський, ред., Культура українського народу. Навчальний посібник, Київ: Либідь, 1994.
  8. Є. Т. Євсєєв, С. А. Канавенко, В. І. Ковальов, В. В. Гребенюк, Історія культури України, Харків: Харківський національний автодорожний інститут, 2001.
  9. К. В. Заблоцкая, ред., История мировой и украинской культуры. Учебное пособие, Донецк: Украинский культурологический центр, 1999.
  10. A. M. Воробев, Г. A. Лисовик, Л. И. Браница, Д. Н. Веприняк, A. A. Приходько, Е. Н. Яценко, Украинская и зарубежная культура. Учебное пособие, Киев: Национальный авиационный университет, 2002.
  11. A. Яртись, В. Мельник, ред., Лекції з історії світової та вітчизняної культури, 2-ге вид., Львів: Світ, 2005.
  12. В. Греченко, I. Чорний, В. Кушнерук, В. Режко, Історія світової та української культури, Київ: Літера, 2005.
  13. В. T. Жежерун, В. Г. Рибалка, ред., Українська та зарубіжна культура, Харків: Слобожанщина, 2003.
  14. С. О. Черепанова, ред., Українська культура: історія і сучасність, Львів: Світ, 1994.
  15. Володимир Бокан, Леонтій Польовий, Історія культури України, 2-ге вид., Київ: МАУП, 2001.
  16. Мирослав Попович, Нарис історії культури України, 2-ге вид., Київ: ArtEk, 2001.

 

Дослідники націоналізму витратили чимало зусиль на обговорення кодифікації модерної національної культури, яку здійснюють патріотичні інтелектуали і яка є одним із основних компонентів націєбудівництва. Ернест Ґелнер висловив ідею про те, що націоналісти створюють сучасні високі культури для своїх націй, вибираючи і розвиваючи певні компоненти народної традиції. Бенедикт Андерсон і Ерик Гобсбавм аналізували культурні механізми «винайдення» модерних націй – традиції, музеї, романи, газети тощо. Українські спеціялісти, так само як історики в інших країнах, публікували роботи, застосовуючи ці концептуальні моделі до ситуації у власній країні. Однак вони – і дослідники націоналізму загалом – зосереджувалися на суспільних практиках, як-от трансформація селянського костюму в національний символ, використання давніх власних імен чи навіть поширення читалень по селах. Однак національні культури та національні ідентичності також конструювалися дискурсивно, що найпослідовніше відобразилося в історії писання історій національної культури.

Загальний інтерес до народної культури й історичної традиції був притаманний східноевропейським національним рухам від часів їхньої появи в добу романтичного націоналізму наприкінці XVIII – на початку XIX століття. Однак систематичні виклади на тему, як розвивалася національна культура, з’явилися у націєбудівничому процесі набагато пізніше, на пізній стадії народної мобілізації, коли патріотичні інтелектуали в основному завершили кодифікацію національної культури й потребували підручників, які допомогли би їм «знаціоналізувати» маси. Не дивно, що такі підручники відображають основну ваду націоналістичного погляду на культуру. Як відзначає Ґелнер, хоча національна висока культура є відносно недавнім винаходом, націоналісти завжди наполягають на її споконвічності й народному корінні. Отож «неправильне» розуміння національної культури, її представлення як давньої, автентичної та тяглої є спільною рисою сучасних націєбудівників.

У цій статті я коротко проаналізую найважливіші розвідки з історії української культури, опубліковані в Україні у період між 1918 і 2005 роками, як тексти, що утверджують національну ідентичність через інтерпретацію багатого культурного минулого країни. Той факт, що в усіх вишах незалежної української держави запроваджено обов’язковий курс історії української культури (на гуманітарних факультетах) чи історії світової та української культури (для студентів інших факультетів), доводить важливість цієї теми. Мільйони студентів молодої держави проходять через цей досвід формування ідентичности, вивчаючи національну культуру, тож варто проаналізувати варіянти національної ідентичности, пропаґовані в тих дослідженнях.

Ні Росія, ні Польща

Важливо, що найдавніші дослідження української культури, опубліковані дев’яносто і сімдесят років тому, перевидано в незалежній Україні й досі широко вживано як підручники. Подані в них матеріяли й інтерпретації великою мірою застаріли, але розуміння української ідентичности майже таке саме, як сьогодні. У цих найраніших систематичних викладах увагу зосереджено на відмежуванні української культури від культур колишніх імперських зверхників України (і слов’янських культурних центрів впливу) – Росії та Польщі.

Для Івана Огієнка, автора книжки «Українська культура» (1918), головним українським «іншим» є Росія. Ця коротка праця, опублікована в Українській Народній Республіці, ґрунтується на курсі лекцій, що його колишній викладач слов’янських мов у Київському університеті й майбутній міністр освіти УНР Огієнко прочитав восени 1917 року, перед проголошенням української незалежности. Центральним для цієї книжки, яку військовий міністр УНР замовив надрукувати 100-тисячним накладом як підручник для своїх солдатів, є питання культурної окремішности України та її право на самоврядування. Огієнко починає своє дослідження двома питаннями, які для нього взаємопов’язані: «Чи ми ж справді маємо право на вільне життя, чи ми маємо право на ту автономію, якої так настирливо домагаємось ось уже більше двох віків? Чи народ наш – окремий народ, чи він же має свою культуру, – культуру ориґінальну, своєрідну?» [1: 58]1 – і, ясна річ, відповідає на них ствердно. Але нас більше цікавить структура його книжки.

На відміну від сучасних істориків української культури, Огієнко менше наголошує XIX століття, коли модерна українська культура розвивалася на основі селянської народної мови. Натомість він спрямовує увагу на XVI–XVIII століття, коли, вважає автор, українська культура перевершувала російську. Перша частина книжки починається зі звеличення української народної пісні, яку люблять навіть росіяни; української мови, яка вважається найбагатшою й найвиразнішою з усіх слов’янських мов; і навіть українського письма козацьких часів, що було набагато гарнішим за російське і яке московити перейняли у XVIII столітті [1: 61, 69–70, 73]. Огієнко зараховує до української культури літературу середньовічної Київської Русі, яку тривалий час подавали як «російську». Потім він простежує безперервний розвиток української культурної традиції до XVII століття, «золотого віку нашої літератури і нашої культури», коли серед слов’янських націй Україна за культурним розвитком була другою після Польщі. Оскільки в Огієнка головним «іншим» є Росія, він пом’якшує польське соціяльне гноблення та культурну асиміляцію, аби заявити, що, на відміну від Росії, «Україна ніколи не лякалась західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас» [1: 89].

Переважна частина першого розділу книжки і весь другий, що має назву «Вплив української культури на московську», присвячено доведенню російської культурної неповноцінности до XIX століття. Українські вчені принесли в Росію сучасний правопис, театр, спів і силабічну поезію. Московити вирушали до України, щоб навчатися у Києво-Могилянській Академії, а сучасну освітню систему Росії створили українські переселенці. Навіть російська літературна мова, твердить Огієнко, ґрунтувалася на «слов’яноруській» книжній мові, яка розвинулася в Україні впродовж XVI–XVII століть [1: 166, 317–318]. Така арґументація допомагає пояснити, чому Огієнко не бере до уваги XIX століття, коли письменники, використовуючи селянську розмовну мову, заклали підмурки нинішньої української культури. Перехід зі слов’янської літературної на селянську розмовну мову підважив претензії на культурну спадщину Київської Русі та культурну зверхність над Росією. Перший опублікований твір українською народною мовою – «Енеїда» Івана Котляревського (1798) – бачиться Огієнкові «хрестом над могилою старої літературної нашої мови»  [1: 319].

Тому автор присвячує лише дві сторінки розвиткові української літератури у XIX столітті – періоді, який більшість теперішніх істориків культури назвали б центральним для свого предмету. Натомість довгий четвертий розділ книжки має назву «Тернистим шляхом (про кривди народові вкраїнському)». Тут дуже детально розказано про царські репресії проти української культури впродовж XVIII–XIX століть. Огієнко не бачить жодного іншого логічного пояснення для асиміляційного прагнення, крім того, що «Москва ненавиділа всіх, хто не був москалем». Рішення подати українську культуру XIX століття радше як історію переслідувань, ніж нескорености, цілком узгоджується із його наміром: довести за допомогою культурних арґументів право України на самоврядування.

Публікація «Української культури» спричинила цікавий відгук Василя Науменка. Цей представник старшого покоління так званих українофілів, що десятиліттями здійснювали напівлеґальну культурну роботу за царського режиму, розкритикував Огієнкове дослідження у довгій рецензії, виданій окремою брошурою під назвою «Як не треба викладати історію української культури». Науменко знайшов у цій книжці чимало огріхів, і більшість їх пов’язав із Огієнковим перебільшенням національних досягнень: такими є заяви про те, що українська (а не польська чи російська) мова є найбагатшою з-поміж слов’янських, що сучасна російська мова ґрунтується на літературній мові, розвинутій в Україні, що українська література XIX століття була «на рівних з найбільшими літературами світу». Хоча, зрештою, більшість Науменкових критичних зауважень зумовлені занепокоєнням через виявлені в Огієнковому тексті «роздратування й ненависть» до російської культури: «На превеликий жаль, цієї об’єктивности в книзі автора нема, а навпаки скрізь ви зустрічаєте без всякої потреби приведеними якісь дрібні і нерідко дуже непевні докази російського утиску українцям, а ще більше цитати про те, які дикі та некультурні були москалі»2. Науменкова різка оцінка відображає властиве його поколінню побоювання відкритого розриву з Росією та російською культурою. Українофіли не прагнули чогось більшого за реґіональний статус для української культури у федерації, в якій домінували б росіяни – саме з цієї причини їхнє покоління не створило історії української культури.

Тимчасом Огієнкове дослідження відображає культурну політику української держави, народженої у часі революційної бурі 1917–1920 років. Після падіння Української Народної Республіки більшовики і відновлена Польща поділили українські етнолінґвістичні території, окремі частини яких відійшли також до Румунії та Чехословаччини. «Українська культура» стала популярним підручником серед українців поза межами Совєтського Союзу, хоча його антиросійська спрямованість не цілком відбивала культурні вподобання читачів. Для більшости українців, що мешкали у східноевропейських державах у міжвоєнний час, культурна минувшина асоціювалася з Австро-Угорською імперією, яка дозволяла освіту і видавництво українською мовою, тоді як сьогодення було позначене асиміляторським тиском у Польщі та Румунії. Тимчасом Огієнкова робота цілком іґнорувала культурні процеси на західноукраїнських землях.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі