Українські добровольчі батальйони і полк «Азов»

Травень 2016
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
2840 переглядів

Теперішній український політичний ландшафт унаслідок Евромайдану і так званої «гібридної   війни» на Донбасі фундаментально реструктурується1. Відомий київський соціолог Михайло Винницький у жовтні переломного 2014 року використав, зважаючи на глибину та швидкість трансформацій, для класифікації суми цих — подекуди паралельних, іноді взаємопов’язаних, часом суперечливих — одночасних суспільних, культурних та ментальних процесів широку політологічну концепцію «соці- яльної революції» Тиди Скочпол (книжка «States and Social Revolutions»). Хаотичність і амбівалентність, властиві всім соціяльним революціям, зокрема й українській, роблять їх наукове дослідження нелегким. Навіть суспільствознавцям, добре обізнаним із пострадянською історією України, від початку 2014 року стало все складніше адекватно відстежувати, викладати й оцінювати сукупність явищ, тенденцій та перспектив приголомшливого розвитку в багатьох сферах українського соціюму. Проблему недостатнього розуміння новітніх українських змін поглиблює загальна недорозвиненість соціяльного моніторинґу та суспільних наук усіх пострадянських країн, зокрема й України. Суспільствознавчу інтерпретацію різних інновацій ускладнює й те, що вони відбуваються в умовах так званої «інформаційної війни». Чимало відомостей про нещодавні українські події блискавично стають об’єктами різних викривлень, містифікацій, маніпуляцій та фальсифікацій — особливо з боку російських державних медій, але не лише їх. Масштабна дезінформаційна кампанія Кремля, як і українські контрпропаґандистські спроби, ускладнюють і без того важке завдання систематичного критичного опрацювання величезного потоку нової інформації.

Український правий екстремізм в історико-порівняльній перспективі

Одним із таких раніше невідомих, майже недосліджених, проте особливо гаряче обговорюваних феноменів постмайданної української політики є добровольчі збройні формування, які в Україні офіційно називаються «Патрульні служби міліції особливого призначення», «Батальйони особливого призначення» тощо. Цей новий тип українських військ почав спонтанно виникати навесні 2014 року в результаті збройної ескалації політичних конфліктів у Східній Україні. Часто самостійно, тобто принаймні на початку, без допомоги держави або лише з частковою допомогою, створені батальйони добровольців від перших днів брали активну участь у боях проти озброєних сепаратистів та російських військ на Донбасі.
Швидке виникнення добровольчих частин та широкої мережі волонтерських структур, які їх підтримують, можна розглядати і як реакцію та слабкість української держави, і як незвичну маніфестацію українського соціяльного капіталу та громадянського духу. Як і інші різновиди «третього сектору», серед добровольчого  руху  України є, однак, не лише організації, які можна розглядати як нові однозначно демократичні вияви, у вузькому розумінні, громадянського суспільства України. Існують і структури, які радше варто класифікувати як різновид негромадянського суспільства або ж гібридні суспільні структури, висока змобілізованість та організаційна міць яких може, у певних ситуаціях, виявитися проблемою, а не підтримкою для розвитку української демократії.

Хоча вони становлять кількісно малу частку українських збройних сил, добровольчі батальйони в окремих і, не останньою чергою, перших зіткненнях із сепаратистами та російськими підрозділами в українській частині Донбасу відіграли не меншу роль, аніж реґулярна українська армія та Національна ґвардія (також нове військове формування України 2014 року, що потребує окремого дослідження). Як і інші політичні феномени України, які вперше з’явилися 2014 року, добровольчі полки, батальйони та роти не мають аналогів в історії пострадянської України і все ще потребують політологічної оцінки. Тож не дивно, що новостворені військові частини України — і загони добровольців, і Нацґвардія (до якої згодом увійшли деякі добровольчі частини) — миттю стали особливо популярними мішенями російської пропаґандистської кампанії проти постмайданного політичного керівництва у Києві.

У цьому нарисі не маю на меті розкрити весь багатогранний та динамічний феномен нових добровольчих частин 2014 року. Замість цього зосереджуся лише на передісторії та деяких аспектах виникнення одного особливого та, певно, девіянтного прикладу загального феномену добровольців, а саме на ранній історії одного з найвідоміших підрозділів — полку «Азов». Ба більше, історію цієї структури тут розглянуто лише з погляду політичних, а не військових наук, тобто як різновид громадянського суспільства, а не збройних сил України. Інакше кажучи, тут я зосереджуся на певних особливостях створення «Азову», а не на бойових діях, заслугах чи можливих промахах цього підрозділу, бо ці другі ще важче дослідити, і я нездатний обґрунтувати та компетентно оцінити їх.

Не лише популярність, але й причина західної медійної уваги до «Азову» — а саме ексцентричні політичні погляди творців підрозділу — стали для мене приводом коротко розглянути специфіку його передісторії, ідеології, керівництва і створення. Неонацистські, як буде показано нижче, тенденції у цій тепер уже порівняно великій військовій частині є проблемою одразу в декількох сенсах. Колись виразно фашистські погляди головних командирів полку ставлять під питання і його сьогоднішню бойову діяльність, яка в інших сенсах, можливо, заслуговує на увагу, і повоєнне майбутнє «Азову».

Нещодавній політичний злет та входження до Верховної Ради двох керівників «Азову», чиї виступи раніше були відверто расистськими, Андрія Білецького та Ігоря Мосійчука (який тепер уже перебуває під слідством як корупціонер), є прикладом особливо скандального розвитку. Попри такі тривожні тенденції, цьому короткому аналізу має передувати подальша релятивізація. Як і у випадку оцінки інших правоекстремістських тенденцій в Україні, представлену тут патологію української політики слід розглядати і в контексті специфіки недавньої історії України, і з порівняльної перспективи. Нагадуючи причини раптового злету «Правого сектору», що відбувся трохи раніше, на Евромайдані, появи добровольчих батальйонів, зокрема й тих, що їх створили націоналістичні активісти, не відбулося би без усе очевиднішого втручання Росії у внутрішні справи України протягом усього 2014 року. Чимраз сильніший суспільний запит на войовничий патріотизм, який надав раніше марґінальним ультранаціоналістам політичний простір для дій, з’явився у зв’язку з усе більшою зовнішньою загрозою для України та все сильнішими побоюваннями, якщо не панікою, особливо серед української еліти та молоді щодо мети Кремля в Україні.

Як засвідчив обмежений успіх українських правих радикалів на президентських, парламентських та місцевих виборах 2014–2015 років, а відтак низька загальна кількість ультранаціоналістів у наново обраній Верховній Раді (не більше ніж 13 із 423 депутатів), загальнонародна підтримка правого екстремізму є відносно слабкою, якщо врахувати соціяльні, ментальні та культурні ефекти глибокої економічної кризи та кривавої війни на сході України у 2014–2015 роках. Принаймні така оцінка напрошується, якщо зіставити українську народну підтримку ультранаціоналізму з електоральним успіхом інших европейських праворадикальних партій, наприклад, на виборах до Европарламенту, які відбулися того ж дня, що й українські президентські вибори, 25 травня 2014 року, або якщо зіставити українське парламентське представництво правого екстремізму з політичною вагою фракцій радикальних націоналістів у парламентах деяких країн як Західної та Південної, так і Центральної та Східної Европи — не останньою чергою Росії. Скромні електоральні результати Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (1,16% для Олега Тягнибока 25 травня 2014 року та 4,71% для партії 26 жовтня 2014 року) та «Правого сектору» (0,7% для Дмитра Яроша 25 травня 2014 року та 1,81% для партії 26 жовтня 2014 року) тим більше вражають на тлі того, що на минулих національних виборах України в результаті російської інтервенції в Україну не брали участи мільйони кримців та мешканців Донбасу, які за нормальних умов прийшли би на виборчі дільниці. За повної участи цього сеґменту українського електорату відсотковий результат праворадикалів був би ще нижчий.

Що стосується батальйонів, треба враховувати не лише специфічний історичний контекст їхньої появи, популярности й злету, але і їх відносну вагу у збройних силах України загалом. Добровольці становлять лише відносно невелику частину загальної кількости українських військовиків, залучених до так званої Антитерористичної операції (АТО) на сході України. За однією з оцінок, у вересні 2014 року з приблизно 50 000 солдатів АТО близько 7000 тоді воювали у складі добровольчих батальйонів. Лише деякі з них мають праворадикальне коріння, тобто їх створили такі організації, як ВО «Свобода», УНА-УНСО, «Правий сектор», СНА/ПУ, «Братство» тощо. Це означає, що загальна кількість українських солдатів АТО, які служать у підрозділах із ультранаціоналістичними тенденціями, очевидно, нижча або несуттєво вища за 10%. До того ж було б передчасно автоматично зараховувати весь склад категорії добровольчих загонів до радикальних націоналістів. Можна припустити, що багато добровольців, які приєдналися до цих підрозділів, не звертали особливої уваги на передісторію їх створення та політичні погляди їхніх керівників, а радше мали інші мотиви. Я підозрюю, що частину рядового складу батальйонів, що їх створили ультранаціоналістичні активісти, можна класифікувати як войовничих патріотів, а не як правих екстремістів — гіпотеза, яка чекає підтвердження або спростування у майбутніх опитуваннях, що виявлять світогляд бійців цих частин.

Тому й особливо неоднозначні ідеї творців «Азову» іще не доводять правоекстремістського характеру всього рядового складу цього полку. Наприклад, польові дослідження Аліни Полякової (Атлантична Рада США) у Києві та в Західній Україні у 2009–2012 роках виявили вагомі відмінності між поглядами та ступенем радикальности керівників ВО «Свобода», з одного боку, та поглядами простих членів цієї партії — з другого. Можливо, ситуація є подібною і серед бійців «Азову». Як і у випадку інших частин, що їх створили радикальні націоналісти, на це питання можуть дати відповідь лише майбутні соціологічні дослідження політичних поглядів солдатів та офіцерів «Азову».

Сторінки6

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії! (1)

Зображення користувача Tymur Levchuk.
Tymur Levchuk 21 червня 2016 року, 11:16

Користуючись підтримкою суспільства і уявним правом говорити від імені більшості, такі батальйони пополяризують насилля, ксенофобію, антисимітиз та гомофобію - цим вони себе маргіналізують і дискридитують. Навіть якщо особовий склад не такий - ми не бачимо протесту чи спростування з їхнього боку, а ті одиночні учасники та учасниці, які це роблять зазнають утисків і по-суті їх витісняють з цього руху. Попри суспільну критику - рухи не зазнають змін, а стають ще більш радикальними, таким чином дискридитуючи ідею, що призведе до суспільного не сприйняття таких рухів в перспективі.

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі