Українська політика – іменник нежіночого роду?

Серпень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
180 переглядів

Наближення чергових парламентських виборів дає нагоду торкнутися проблеми рівних можливостей доступу в Україні жінок – нарівні з чоловіками – до «великої» політики. Цю тему навіть у ґендерних експертних колах порушують не так часто. Багато хто вважає її «безнадійною», і безнадійність ця, буцімто, є ґендерно нейтральною, бо ж і далеко не всі чоловіки мають рівний доступ до політики. А взагалі, політика, мовляв, надто «брудна», надто корумпована сфера; її слід ретельно очистити, а вже тоді думати про рівні права у ній для жінок. Але якщо спробувати поза таким радше революційним підходом подивитися на політику як на публічну сферу, до якої українці та українки мають (чи радше повинні мати) рівний доступ, то постають питання:

• чому у Верховній Раді України протягом останніх двадцяти років ніколи не було хоча б 10% жінок?

• що заважає жінкам піднятися на найвищий щабель влади, адже вони мають не нижчий, аніж чоловіки, рівень освіти й однаковою мірою залучені до ринку праці, – у тому числі й до державної служби?

Щоби відповісти, спробуймо розглянути стан ґендерних відносин у сфері політики на різних рівнях аналізу:

• міжнародному (порівняльному);

• локальному (української ґендерної політики);

• партійному (ставлення українських партійних лідерів до питань інтеґрації жінок на найвищі рівні влади);

• суспільному (громадська думка про участь жінок у політиці);

• активістському (залученість жіночих/феміністичних організацій до питань пропаґування представництва жінок у політиці);

• індивідуальному (на рівні окремих важливих політичних акторів чи акторок, зокрема, найвідомішої політикині України Юлії Тимошенко).

Після цього доцільно подискутувати про те, що можна оперативно зробити, аби змінити ситуацію станом на осінь 2012 року. Щоправда, певна інформація у статті, написаній за кілька місяців до виборів, може застаріти на час її публікації.

Ґендерна рівність у сфері політики: міжнародний рівень

Україна зратифікувала основні міжнародні документи щодо забезпечення рівних прав і можливостей для жінок і чоловіків, визначивши забезпечення ґендерної рівности як один із пріоритетів своєї державної політики. Долучившись до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації жінок жінок (CEDAW) іще в 1980 році, Україна зобов’язана періодично звітувати про те, що було у поточний період зроблено для усунення дискримінації жінок. Останні Державний та Альтернативні звіти про виконання в Україні Конвенції свідчать про те, що забезпечення рівних прав і можливостей для чоловіків і жінок в Україні є суперечливим. Як слушно зазначено у Державному звіті про виконання Конвенції, в Україні, з одного боку, зроблено «реальні кроки для створення механізму забезпечення прав і свобод жінок згідно із загальними міжнародними нормами забезпечення прав людини»; з іншого боку, «в країні ще не відбулася зміна ідеології відносно проблеми становища статей у суспільстві відповідно до світових тенденцій розвитку даного питання»1.

До того ж, національний механізм із упровадження ґендерної рівности (закони та відповідальні органи державної влади) не є чітким щодо визначення правових засад ґендерних відносин та ефективним щодо їх дотримання і реґулювання. У «Заключних коментарях Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок за підсумками захисту об’єднаної шостої та сьомої періодичної доповіді України про виконання Конвенції ООН з ліквідації всіх форм дискримінації жінок» (2010) наголошено, що

деякі з порушених проблем та рекомендацій, включених до попередніх Заключних коментарів , були виконані недостатньою мірою. Насамперед це стосується недостатнього...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі