Українська інтелектуальна докса: спроба діягнозу

Лютий 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
69 переглядів

Численні праці у сферах економіки, соціології, політичної історії та науки про підстави та рушії деструктивних (а, можливо, просто надкреативних) процесів, що їх зазнав Радянський Союз, підготовлені та видані на гроші Заходу, який так прагнув уникнути долі свого ворога, цікавлять українського читача дедалі менше. Ті, хто пережили розпад наддержави й стали свідками появи нових – не менш історичних – суспільно-політичних утворень, чим далі від 91-го року, тим байдужіше ставляться до потреби розуміння цього масиву проблем і питань. Нові процеси відвертають від неї суспільну думку. Фактично поза нашою увагою опинився шаp «занімілої» проблеми, розв’язання якої, можливо, дасть змогу інакше подивитися на те місце, де ми опинилися і куди ми, власне, vadimus.

Забуття свого нещодавнього минулого – класичний випадок фройдистського «витіснення». У соціологічному аналізі суспільних і культурних процесів цей психічний феномен виглядає як певний опір, що його чинить суспільна думка (себто та, яку формулюють науковці – представники суспільно-гуманітарних дисциплін, транслюють журналісти і сприймає у дуже своєрідний спосіб загал) критиці підстав власного існування, горизонтів власного мислення та принципу створення нових практик.

Згадка про «витіснення» чи про несвідомий опір самоаналізові імпліцитно містить припущення, що той тип спільноти, що населяє Україну сьогодні, можна порівняти з особистістю. Однак цього я хотів би уникнути. По-перше, не бачу підстав говорити про аж таку єдність цього населення – занадто різного і за тим, звідки воно прийшло, і за тим, куди вони піде. По-друге, і «суспільство», і «спільнота», і «особистість» – конструкти, що виникли в головах університетських гyманітарників, а тому – категорії іншого рівня дійсности. Отож, аби зрозуміти ситуацію, варто аналізувати її або в категоріях, якими користується це населення, або в «університетських» категоріях – за умови застосування їх у межах сфери їхнього побутування. Мушу визнати, що через заанґажованість у процеси другого варіянту більшість і читачів, і авторів «Критики» в принципі можуть порозумітися з українською ситуацією саме через інтелектуальний процес українського сьогодення.

Такого порозуміння можна досягти, насамперед, відповідаючи на запитання: а що дає аналіз спільноти інтелектуалів для розуміння української ситуації загалом?

Інтелектуал – досі незвичний, а тому надзвичайно симптоматичний термін. В Европі ХХ століття інтелектуалами називали спільноту, яка складалася з університетських мислителів, безпосередньо перейнятих культурними, суспільними та політичними процесами. а також літераторів і журналістів, здатних осягнути, розвинути і транслювати їхні ідеї. Ця спільнота сформувалася навколо особливого «культурного» чи «символічного» виробництва та ринку, дe відбувалися продукування, обмін і розповсюдження «практичних вір», доктрин з особливим статусом. Один із критиків та лідерів інтелектуальної спільноти Франції П’єр Бурдьє так описав цей тип виробництва:

Виробники культури мають специфічну владy, владу чисто символічну – примусити бачити або вірити, пролити світло, зробити експліцитним, об’єктивованим досвід <...˃ природного та соціяльного світу – і тим самим змусити його існувати.

Маючи продуктом переконання, культурні виробники потребували постійного ринку, через який розповсюджували б цей товар. Такий ринок створили засоби масової інформації. Однак, оскільки медії весь час перебували в русі, у постійному пошуку ефективніших способів поширення інформації, літератори поступово відійшли на задній план у номенклатурі культурного ринку. Їхнє місце заступили журналісти. Отож, говорячи про інтелектуалів, нам доводиться завжди мати на увазі певне внутрішнє роздвоєння цієї спільноти на виробників-університаріїв та розповсюджувачів-журналістів.

Звичайно ж, до інтелектуалів не належить будь-хто, залучений в університетську науку. До університетського та медійного інтелектуала висували вимогу, яку Жан-Поль Сартр назвав «заанґажованістю», тобто особистою відданістю тій доксі, вірі, яку «просуваєш» на символічний ринок. Звичайно ж, така вимога справедлива, адже примушувати вірити у тe, щодо чого сам маєш сумнів – цинічно. Однак у випадку Capтpa дається взнаки те, що можна назвати «інтеліґентськістю», бо це слово скаже нам більше, аніж західний відповідник. Сартра можна порівняти з російським інтеліґентом, заанґажованим щодо місії інтеліґенції. Тут перед нами певний тип чесноти, повне прийняття якої є первинним актом того, хто починає ідентифікувати себе з інтелігенцією. Зрозуміло, що це входження відбувається не одночасно, не швидко; воно вимагає від того, хто погодився стати інтеліґентом, мислити, вірити й діяти як особистість, чия активність відбувається в межах та у напрямках, продиктованих місією, «великим наративом».

Говорячи про симптоматичність слівця «інтелектуал», я маю на увазі те, що термін «інтеліґенція» сьогодні зник у хащах українського ландшафту, став частиною занімілого світу «під нами». Інтелігент у нашій ситуації – фігура замовчування, сфера оминання в лексиці та мисленні. Це, звісно, не означає, що серед нас немає інтеліґентів, однак це свідчить, що зникла інтеліґенція, умовою існування якої є постійні сумніви у підставах і постійне нагадування щодо власного існування. Інтеліґенти живуть, а інтеліґенція померла.

Можна закинути, що сумнів у власному існуванні – це питома властивість інтелігенції, що залишилася Радянському Союзові у спадок від Римської імперії. Спадок обтяжливий, він радше скидався на борг, аніж на важливе надбання. З цим боргом марно намагалася покінчити і жива й дотепер «громадськість у цивільному», і спокуса повірити в тисячолітнє царство щастя і спокою, але там чи там крізь ґрати та німотні мас-медії проростали паростки месіянської спільноти. Аж раптом вона зникла, і саме тоді, коли влада й думати забула про інтеліґенцію.

Невже суспільно-політичні та економічні перетворення мали таку силу, що загартована в комуналках, таборах і катівнях інтелігентська спільнота розтанула, як інфантильна мрія? Здається, тиск іззовні ніколи особливо не впливав на волю до життя, а отже й на волю до жертовности інтеліґенції. Однак ця спільнота не змогла пережити байдужість до своєрідности її вимог утілення «моральних вартостей» у глобальних відносинах, а також до своєї місії щодо народу імперії. Разом із вірою в «народ» інтеліґенція пішла в небуття.

Інтеліґенція чи «універсальні інтелектуали» сартрівсько-чеховського штибу зникли в минулому разам із відповідальністю за ті спільноти, вірування яких вони визначали. Франція та Росія більше не великі держави, порядок денний суспільств у цих країнах змінився, а заразом змінилася й кон’юнктура символічного виробництва та ринку. Щоправда, ці зміни відбуваються не обов’язково одночасно, однак неодмінно паралельно. Тому дослідження перетворень інтелектуальної спільноти показують шлях суспільства. Беруся твердити, що аналіз інтелектуального процесу є найпліднішим cпoсобом аналізу суспільного безсвідомого, зокрема й в Україні. Відмінність між полями дослідження лише в тім, що ми маємо більше шансів точно описати зміни в античних категоріях, аналізуючи саме інтелектуальний процес.

Отож, що сталося з інтелектуалами (а отже, й суспільством) після того, як країни змінили свій статус на «постколоніяльний»?

У Радянському Союзі та Франції відбувся розпад колоніяльної системи (направду ці системи були не аж так схожі, як хочеться багатьом політикам), і на місці цих утворень постaли інші держави. З моменту, коли відбувся розпад, притлумлені тенденції підхопили розвиток народів із колись схожою долею та майже одностайних у єдності своєї спільного інтелектуалів – і понесли в різні боки. Кoго – до ретрайбалізації, кого – до нового феодалізму, а кого – у бік демократичного лібералізму. Україну, здається, не оминув жоден із цих вітрів.

Де опинилися ми?

Коли вже довелося порівнювати з французьким досвідом, то продовжу цю паралель. На зміну «універсальному інтелектуалові» у Франції прийшов інший тип – «інтелектуала-фахівця», специфічного інтелектуала». Якщо Сартр проговорював необхідність пристати до тої позиції, яку почасти породжуєш своєю діяльністю, зробити вибір, стати анґажованим – і в політичному сенсі також, то речники нового покоління інтелектуалів вимагали їх політизації зовсім з інших причин і на інших умовах. Їхній лідер Мішель Фуко проголошував:

Те, що для інтелектуала займатися політикою було традиційним, зумовлено двома речами: його становищем інтелектуала в буржуазному суспільстві, <...˃ в ідеології, що ним породжено або нав’язано (коли його експлуатують, заганяють у жебрацтво, роблять «проклятим», звинувачують у підривній діяльності, в імморалізмі тощо) і його власним дискурсом у такий спосіб, за посередництва якого він відкривав істину, знаходив політичні відносини там, де їх не помічали. <...˃ Інтелектуал говорив істину тим, хто її ще не бачив, від імені тих, хто її не міг сказaти, і звідси вся його сумлінність і все красномовство. Однак після нещодавніх подій інтелектуали зрозуміли, що маси більше не потребують їх заради знання. Справа в тім, що маси самі прекрасно й чітко все розуміють і набагато краще можуть це висловити. («Інтелектуали та влада»)

Непотрібність інтелектуалів вивільняє їх від «старих обов’язків», формулюючи натомість нове завдання:

...Боротися проти всіх видів влади там, де він сам є і об’єктом, і знаряддям: у самому строї «знання», «істини», «свідомости» й «дискурсу»... Це буде боротьба проти влади, боротьба за те, щоби виявити і підривати її там, де вона найнепомітнішa та найпідступніша.

Зміну завдання пов’язано не тільки з розвитком свідомости й емансипацією «мас», і навіть не зі зміною соціяльної прагматики (розпад колоніяльної системи, «полівіння» суспільства), а з тим, що самі умови побутування інтелектуала змінилися. З розвитком наук інтелектуали втратили право говорити від імені «загалу», право на справедливість судження «взагалі», – це навіть ницістъ, каже Дельоз. Критика інтелектуала в епоху специфікації університетської науки – це критика конкретна, спрямована безпосередньо на пов’язаність влади істин і форм гегемонії у тих реґіонах, що їх досліджують університарії. Саме тому література втрачає впливовість, а університет набирає значущости у політичному процесі, стаючи головним місцем боротьби з тоталізаційними владами, де діють, за словами Фуко, не «поважні законодавці» (універсальні інтелектуали, інтеліґенти), а «вчені знавці» (специфічні інтелектуали).

«Істина», про яку йдеться Фуко, це той самий предмет віри, про який ми говорили вище; нині є сукупністю процедур, упорядкованих так, щоби виробляти, леґітимувати, вводити в обіг висловлене владою, «режимом істини». Дозволю собі знову послатися на Фуко («Політична функція інтелектуала»), щоби визначити основні характеристики «політекономії істини»: «Істина міститься у вигляді наукового розмислу в інститутах, що її виробляють; вона зазнає постійної економічної та політичної стимуляції; <...˃ вона є об’єктом безконечного розповсюдження і cпоживання у різноманітних формах <...˃; її виробляють і передають <...˃ під контролем кількох великих політичних і економічних інститутів (університет, армія, література, ЗМІ), і, нарешті, вона є призом будь-якої політичної суперечки й суспільного протистояння (ідеологічної боротьби)». Тому докса «специфічного» інтелектуала передбачає пошук можливости встановлення іншої «політики істини»: відмовитися від впливу на свідомість людей і уможливити відділення влади істини від форм гегемонії – економічної, суспільної, культурної.

Вже в Радянському Союзі до партикулярних інтелектуалів можна було віднести Андрєя Сахарова. Однак традиція інтелігенції була ще визначною. Після розвалу Союзу та зі зникненням інтеліґенції, здавалося б, мала настати пора специфічних інтелектуалів. Однак не настала.

В Україні, на мою думку, відбулися надзвичайно цікаві для соціяльних філософів і соціологів культури події. Замість виходу специфічних інтелектуалів до центру символічного виробництва у нас зникли умови існування відкритости університаріїв та вільної інтелектуальної журналістики. Основними культурними «капіталістами» стали циніки.

Перш ніж розібрати, хто творить докси в Україні, я хотів би коротко зупинитися на умовах існування інтелектуалів: університеті та засобах масової інформації. Впродовж останнього десятиріччя в Україні розвинулися дві тенденції, що виходять із практик радянської доби. Перша – повна підконтрольність університету державному апаратові. За незалежности вона зміцніла: політичний активізм студентів і молодих викладачів зійшов нанівець, залежність університаріїв від державного фінансування посилилася обернено пропорційно до зростання заробітної платні, надання наукових ступенів стало на порядок забюрократизованіше й менш раціональне. НАНУ із її мережею інститутів зосередила увагу на збереженні кількох центрів точних і природничих наук, існування яких колись може стати основою для відновлення науки в Україні. Однак ця стратегія занадто ризикована: одночасно відбувається занепад суспільно-гуманітарного сектора Академії. Дисципліни, що утримують можливість зміни «режиму істин», стали заручницями такої політики, а це позначилося на університетських інтелектуалах, повага до яких визначається повагою до Науки загалом. Власне дослідницький капітал університаріїв, як представників суспільно-гуманітарних дисциплін, так і точних і природничих наук, втрачено, а тому й можливість бути спеціялістом залишається проблематичною. Ані університет, ані Академія наук не створюють можливости розвитку наук, обмежуючись освітніми послугами, збереженням залишків радянської науки та впливом (зазвичай невеликим) на розподіл наукових регалій. Отож, у науці інтелектуали є, а спеціялістів дедалі меншає.

Друга тенденція: від радянських журналістів вимагалося насамперед «політичної грамотности», й університетська освіта покликана була прищепити їм, на додачу до суворої цензури в радянських ЗМІ, звичку до самоконтролю. Тодішні факультети журналістики, обробляючи cтудентів ідеологічно й даючи певний філологічний вишкіл, історією та філософією їх надто не «гнобили» (власне, цих дисциплін і не було в «меню» тогочасної освіти). Кого нині готують «журфаки», окреслити в академічних термінах так само важко. Як кажуть самі журналісти, навчання стає перешкодою для їхнього професійного розвитку вже з третього курсу, прищеплюючи зневагу до університаріїв узагалі та певне переконання у власній спроможності бути «інтелектуалом».

Я не хочу тут обговорювати, чи є для цього підстави. Моє завдання – вказати на це як на причину, що зашкоджує спілкуванню двох частин, із яких мала скластися спільнота специфічних інтелектуалів. Факт той, що у нас немає умов для існування потужного інтелектуального виробництва у той спосіб, на який можна було б очікувати після розвалу Союзу. «Французький варіянт» став у нас неможливим. За всієї поваги до французьких мислителів, їхні розмисли про стан інтелектуалів завжди були формулюванням вимоги, а не констатацією фактів. Формула – перехід від одного типу інтелектуальної діяльности до іншого – працює в Україні в дуже незвичайний спосіб. На початку незалежности ті з ідеологів, хто встиг зорієнтуватися, мусили створювати нові соціяльні реальності й символи віри. Ця тенденція – завдяки високій соціяльній мобільності в першій половині 90-х років минулого століття – стала панівною лінією інтелектуального розвитку в Україні.

Взяв гору тип інтелектуалів, якого я назвав би «інтелектуали-циніки», бo сфера їхніх переконань сформувала особливий ринок символічного виробництва й обміну. Ця особливість полягає у створенні невіри, апатії та загального цинізму. Скажімо, ці інтелектуали підхопили міт пpo незалежність і довели до стану, коли найпопулярнішим політиком є президент сусідньої держави. «Соборність» стала неподільністю влади «ґаранта», що скрізь призначає намісників, і переважна більшість громадян на покірних територіях не має жодних претензій. Віру в основні інститути демократії – вільні вибори, делеґування представників до парламенту, сплату податків для забезпечення суспільних потреб, незалежний суд – підірвано настільки, що нове покоління «П» (цього разу – «Пива», а нe «Пепсі») вважає за найголовніший прояв громадянської активности уболівання за «Динамо» (aбо іншу племінно-реґіональну команду). Мета цинічних інтелектуалів – панування та прибуток, а їхній метод – «забруднення» ідеалів, нищення підстав для сycпільного консенсусу.

Панування цього типу інтелектуалів надзвичайно симптоматичне. Воно засвідчує встановлення сталої суспільної архітектоніки, де довіра – незначна за кількісними показниками, але єдина, що залишилася, – належить саме цим інтелектуалам. Чим цинічніша їхня заява, тим більше вона прихиляє громадян. Думки (якщо можна назнати цим словом ті процеси, що відбуваються у їхній свідомості) людей цинічної епохи пульсують в унісон.

Цинічні інтелектуали панують і в академічних установах, що їх чомусь в Україні називають університетами та академіями, і в інформаційних центрах, що звуться незаслужено еротично: «органи масової інформації».

Вплив циніків дається взнаки і в середовищах нечисленних, випадкових для України специфічних інтелектуалів – вони розбиті на регіональні тусовки, розведені на ворожі мовні табори і не мають особливого впливу на ситуацію в країні. Вони так само перебувають під впливом тої інтелектуальної докси, що панує в Україні. Однак зв’язок із закордонням – для кого з Европою, для кого зі Штатами, для кого з Росією – дозволяє рефлектувати про власні проблеми не стільки завдяки критичному аналізові «режиму істин, скільки через порівняння з іншим наявним. Це порівняння, зрештою, приводить до появи критичної настанови, яка єдина може створити умови для спілкування інтелектуалів; створення іншого, альтернативного інтелектуального дискурсу, що зможе конкурувати з циніками на ринку символічного виробництва.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі