Україна: підсумки століття

Листопад 1999
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
85 переглядів

1.

Закінчується сторіччя, і скрізь намагаються – і досить-таки успішно – осмислити його, підсумувати здобутки. З-поміж популярних ретроспектив назву телесеріал «Американське сторіччя», спільно підготовлений «Історичним каналом» та Ей-Бі-Сі й показаний у перші місяці 1999 року. Окрім символічних відеокартин (брати Райт у Кітті-Гок, американський прапор над Іводзімою, промова доктора Мартіна Лютера Кінґа, астронавти у відкритому космосі, й усе це аж бринить американськими цінностями героїзму, самопожертви та технологічної досконалості) нам також було запропоновано низку розлогих, інформативних, вельми об’єктивних або досить об’єктивістських і цілком узвичаєних оповідей про американський досвід. Про «Американське сторіччя». Безперечно, що «американське» сторіччя дуже відрізняється від сторіччя українського, хоч би яку мірку ми застосовували. Хтось навіть скаже, що вони абсолютно непорівнянні. Але інтелектуальний, а в ширшому розумінні, екзистенційний імпульс, що спонукав до зусиль, і там, і там був майже однаковий.

Озирнутися назад і осмислити перейдений шлях – це завдання цілком природне й необхідне, чи то йдеться про націю, чи про якусь професійну групу, про спільноту чи окрему особу. В нашому контексті, проте, існує додаткова проблема: інтелектуальна (і, звісно, політична) цінність нашого самоосмислення залежить не лише від кількості зібраної інформації, а й від того, які питання ми порушуємо, які парадигми й критерії випробовуємо. На відміну від будь-якої популярної ретроспективи («Американське сторіччя» я згадав просто як зручний приклад такого жанру: подібні шоу нині показують у багатьох країнах), ми маємо поставити за мету критичний перегляд накопиченого знання та способу нашого мислення. Для всіх суспільств, але особливо сьогоднішнього українського, ревізіонізм – це самодостатня цінність. І я певен, що сьогодні це зробити легше, ніж будь-коли раніше.

2.

Цю мету – переосмислити минуле й оглянутися на шлях, перейдений за сто років – відкрили не ми. Таке робилося й раніше. Сто років тому (насправді – дев’яносто дев’ять, оскільки в XIX сторіччі люди більше зважали на ту арифметичну істину, що наступне сторіччя почнеться з 1901-го, а не з 1900 року) Іван Франко брався виконати цей журналістський і громадянський обов’язок навіть двічі. Обидві його спроби варті нашої уваги. В одній із них, яка мала назву «На склоні віку» й підзаголовок «Розмова вночі перед Новим роком 1901», Франко ділить свій авторський голос між кількома особами і творить діалог між двома чоловіками й жінкою, які в новорічний вечір сперечаються про те, як найліпше сконцептуалізувати й у такий спосіб оцінити сторіччя, яке ось-ось завершиться. Головна лінія доказів підводить до того, що в XIX сторіччі, з одного боку, відбулася емансипація – і не лише емансипація жінок, а й визволення рабів, кріпаків, робітників із-під тяжкого ярма капіталізму (тут ми чуємо голос Франка – речника соціалістичних ідей), народів із-під гніту абсолютистських режимів і, нарешті, визволення націй, національної свідомості як такої, – а з другого боку, супротивні течії реакції, ірраціональності та нових гноблень спотворили, перекрутили, поставили всі ці здобутки з ніг на голову; одне слово, то було сторіччя не поступу, а шахрайства й омани.

З притаманним Франкові відчуттям діалектичного він висловлює думку, яка видається надзвичайно актуальною для нашого нинішнього завдання. Адже будь-яка спроба підбити підсумки або накреслити ретроспективу приховує проблему перспективи та відносності всіх таких висновків. Це усвідомлення відносності перспективи та неминуче звуженого обрію, в якому вона формується, може дати нам провідну ідею. Інший Франків нарис, «Поза межами можливого», також написаний та опублікований напередодні нового сторіччя, є вужчим за своїм діапазоном і сфокусованим на українському випадку, але водночас ця праця набагато глибша й далекосяжніша, оскільки в ній із новою наполегливістю формулюється перспектива – а власне навіть неминучість – української незалежності, утворення української національної держави, хоча в той момент, 1901 року, це здавалося абсолютно неможливим. Заявивши про це, Франко також здійснив кардинальну ревізію своєї власної перспективи, тобто рішуче перейшов від свого позитивізму та інтернаціоналістського соціалізму до, на перший погляд, волюнтаристського національного або, точніше, націоналістичного світобачення. Я ще повернуся до наслідків цього перевороту.

3.

На першому етапі нашого ретроспективного огляду, либонь, корисно визначити: в якому контексті доречно буде подивитися на Україну XX сторіччя? Деякі з відповідей можна легко передбачити, починаючи від геополітичних та часових рамок і переходячи до більш нюансованих проблем, пов’язаних з ідеями та інтелектуальною історією, і до міжнародних та міжсуспільних процесів. Геополітичні рамки можуть мислитися вузько або широко – скажімо, в межах Східної Європи або Європи загалом, або Російської імперії, Совєтського Союзу, Євразії і так далі. Порівняння, які буде зроблено – й інтуїтивні висновки, на які вони нас наштовхуватимуть – точно відводитимуться з цих рамок. Олександр Мотиль у статті «Як нам зрозуміти Україну» («Критика», 1998, ч.1) стверджує, що оцінка перших п’ятьох або шістьох років української незалежності, її успіху чи невдачі, великою мірою залежить від того, чи ми порівнюємо Україну з Латвією, Литвою або Естонією – а чи з Казахстаном, Таджикистаном або Молдовою (тут Україна, звісно, виглядатиме не так уже й погано). В кінцевому підсумку, очевидно, спільним політичним, культурним і соціальним знаменником буде простір колишнього Совєтського Союзу. Але, звичайно ж, можна вельми продуктивно вивчати Україну і поза його рамками, – наприклад, у контексті Східної Європи або з посиланням на країни третього світу; і якщо так часто згадувана парадигма колоніалізму та постколоніалізму адекватно відбиває дійсний стан речей, то такі порівняння будуть доречними й повчальними. Одначе, попри видиму методологічну обґрунтованість компаративістського підходу, опертого на спільно пережитий досвід та спільні успадковані від колишнього режиму структури, зроблені на такій підставі висновки мають внутрішню обмеженість. Деякі з них можуть здаватися наперед визначеними й схематичними – у стилі «нам ведеться гірше, ніж у Польщі, але краще, ніж у Молдові» – і мало інформативними з огляду на складну реальність, яку ми спостерігаємо. Ніколи не ставлячи під сумнів продуктивність компаративного аналізу, я схильний зосередитися тут на власне українському досвіді. Такий підхід я мотивую не тільки міркуваннями практичної ефективності – доля України в XX сторіччі бачиться неймовірно плутаною та складною сама в собі – а й своїм особливим інтересом до культурного виміру. А такий інтерес, безперечно, диктує звернення передусім до внутрішньої перспективи.

Сказавши це, ми можемо повернутися до інших рамок – часових. Щонайменше, нам цікаво знати, яким є для України terminus a quo XX сторіччя? Чи тут ідеться тільки про конвенційну хронологічну схему, а чи про реальний історичний період? Для польської культури, наприклад, XIX сторіччя почалося після першого поділу країни в кінці XVIII сторіччя й тривало аж до 1918 року; тобто, як бачимо, на голу хронологічну схему наклався автентичніший історичний (точніше, «політичний) вимір – на цей період Польща втратила незалежність.

Щось аналогічне, я певен, ми маємо й у випадку з Україною, і цю проблему, знову ж таки, можна сформулювати як у зовнішніх, так і у внутрішніх термінах. Можна твердити, що для української культури XIX сторіччя почалося значно пізніше сторіччя хронологічного: після повстання декабристів 1825 року або навіть польського повстання 1830–1831 років, бо саме тоді було зламано притаманну XVIII сторіччю модель провінційної сонливості, чому сприяло відкриття Київського університету та активізація культурної діяльності. (Слід зазначити, що це входило до політики російського імперського уряду, який прагнув ослабити польський вплив на Правобережну Україну, й великою мірою ця стратегічна лінія допомогла українському національно-визвольному рухові на його першій фазі.) XX сторіччя для України почалося з меншим запізненням у часі. Драматичною подією, яка його відкрила, була, ясна річ, Перша світова війна, з якої десь незадовго до її кінця Україна виринула вже не просто як об’єкт історії, а як її суб’єкт – тобто як самостійна країна (хоч і вкрай нестабільна). Період 1917–1919 років тут годі переоцінити: створення українських держав на Придніпрянській і в Західній Україні і їхнє наступне офіційне об’єднання сиґналізували як про політичну волю бути, яка є одинокою ґарантією виживання культури, так і про входження до загального («європейського» або просто «міжнародного») історичного часу. В українській колективній свідомості ця подія також допомагає тепер означити попередні моменти або періоди з українського життя як частину телеології національного самоствердження. Навіть для людини, яка не поділяє пафосу та міфу цієї телеології, хоч би навіть із суто об’єктивістського погляду, очевидно, що в перші два десятиліття двадцятого сторіччя закладалися її підвалини. Найприкметнішими інтелектуальними характеристиками цього прологу були: публікація 1895 року «Ukraine irridenta» Юліана Бачинського, де, використавши інструменти соціального аналізу Драгоманова, автор удається до економічної й марксистської арґументації, обґрунтовуючи необхідність української незалежності; організація першої української політичної партії в 1900 році; вже згадувана зміна Іваном Франком політичної тактики й переорієнтація на нові цінності (це відбулося майже відразу після того, як він порвав із польським соціалістичним рухом, що претендував називатися наднаціональним); ухвалене 1906 року рішення галицьких українців віднині формально називатися «українцями», а не «русинами»; перенесення Грушевським тогочасного головного українського періодичного видання «Літературно-науковий вісник» зі Львова до Києва в 1907 році; і, нарешті, зростання досі нечуваними темпами українського національного руху в період між революцією 1905 року та вибухом Першої світової війни. Ці та інші події супроводжувала еволюція поглядів – від федералістських, характерних для української політичної думки XIX сторіччя (від кирило-мефодіївців до Драгоманова), до національної, державницької, а згодом і відверто (інтеґрально)націоналістичної парадигми. Одночасно з цим розвивалася й утверджувалася ідея соборності, тобто об’єднання Наддніпрянської України («Великої України») із Західною, сприяючи утвердженню позицій та цінностей на шляху до національної (а не просто етнічної або реґіональної) артикуляції української справи. Дедалі активніше налагодження контактів між двома Українами, що розпочалося в період, який настав після видання Емського указу (1876), як тактика культурного виживання перед лицем царистського переслідування українського національного руху (через варварську – і вкрай контрпродуктивну – політику заборони користуватися українською мовою), стало стратегією національного самоствердження. Саме їй судилося стати домінантною моделлю українського національного відродження, оскільки саме за такою моделлю відбувалися процеси національного відродження інших народів – мабуть, передусім слід назвати італійців і німців. Я вважаю дуже промовистим те, що 1990 року, на найвищому злеті подій, які привели до сьогоднішньої незалежності, об’єднанню двох українських держав, що відбулося 1919 року, було надано великої символічної значущості.

І східній, і західній українським державам судилося жити недовго. Західну Україну поглинула Польща, і балачки про реґіональну автономію (що її передбачав Версальський договір) припинилися дуже скоро. На межі 1920-х і 1930-х років український опір польському пануванню набув насильницької форми, і польська держава відповіла на це своїм державним насильством. У центральній та східній Україні перемога більшовиків, а згодом утворення Совєтського Союзу та Української ССР стало на основних українських територіях і для основної маси українського населення єдиною політичною артикуляцією національного існування. Після Другої світової війни та приєднання Західної України вся Україна опинилася під Совєтами й була там аж до 1991 року, коли розпалася ця імперія, що проіснувала понад сімдесят років. Якщо вважати, що постсовєтський період, період української незалежності, нерозривно пов’язаний із періодом шведським, – а саме так, на моє тверде переконання, ми повинні вважати, – то час існування цього режиму збільшується до вісімдесяти з лишком років; фактично він існував майже протягом усього сторіччя. Наслідки цього, той факт, що для кількох поколінь українців єдиною соціальною та політичною моделлю, яку вони знали, була модель совєтська, є далекосяжними й глибокими. А проте й до сьогоднішнього дня вони досліджені недостатньо. Нам можуть заперечити, що сьогодні Україна загнала себе в такий глухий політичний кут, що цю проблему годі осмислити повністю: зробити це можна буде тільки тоді, коли закінчиться сьогоднішня холодна війна між комуністами й некомуністами; точніше кажучи, коли останні здобудуть у ній перемогу. Але, як ми побачимо, ще не зовсім ясно, на яких умовах ця перемога може бути здобута.

Совєтський період української історії XX сторіччя (тобто період, який тривав більшу частину цього сторіччя) може розглядатися крізь різні взаємопов’язані призми – політичну, економічну, культурну й психологічну. Політична та економічна призми досі застосовувалися найчастіше – і можна зрозуміти, чому цим перспективам надається такого великого значення, у світлі досі накопичених наукових даних, а передусім з огляду на прагматизм сьогоднішнього дня та на потреби замовника, але це навряд чи єдина перспектива, а в тривалому часі, мабуть, і далеко не найважливіша. Бо, в кінцевому підсумку, саме культура і психологія визначає політику та економіку, а не навпаки.

4.

Будь-який огляд, подібний до нашого, вимагає поставити собі кілька фундаментальних запитань. Ось, наприклад, таке: чи можемо ми говорити про совєтський період як про загалом аналогічний іншим темним і руйнівним періодам у людській історії? Чи можна піддати його всім узвичаєним операціям розтину й дослідження, періодизації, аналізу джерел, компаративного вивчення і так далі, й чи може він бути пояснений такими аналізами, чи в якийсь спосіб він є sui generis і, з огляду на його грандіозну деструктивність, на ні з чим не порівнянну кількість людських жертв і страждань, на глибокі й досі майже нехтувані моральні дилеми, які він перед нами ставить, його не можна звести до «звичайної людської історії»? Одне слово, хоч він і не унікальний, – його аналогом, безперечно, є період нацизму й голокосту, – а проте, чи не слід уважати його за щось виняткове?

Можна застосовувати звичні аналітичні інструменти до вивчення навіть таких зловісних феноменів, як нацистська або совєтська системи та машини смерті. Але існує також моральний, тобто істотно трансцендентний вимір, який знецінює їх розгляд лише з позицій голого позитивізму. Небажання брати до уваги цей вимір – фатальна вада колишньої західної совєтології. Саме неспроможність бачити людську реальність за реальністю віртуальною, позірна нормальність Совєтського Союзу (це, мовляв, така сама держава, як і всяка інша, лише трохи репресивна; її економіка підлягає економічним законам, як і в усякій іншій країні, хоч і має деякі химерні відхилення) і є, безперечно, поясненням того дивного факту, чому так багато совєтологів були заскочені цілком несподіваним для них крахом об’єкта їхніх досліджень. Характерним видається й те, що мало хто звертав увагу на очевидну неспроможність цієї дисципліни відрізняти реальність від її подоби.

Отже, проблема в тому, як примирити два різні, майже непримиренні погляди на Совєтський Союз: 1) як на зловісний, геноцидний «експеримент», «тюрму народів», «імперію зла»; 2) як на «країну» або «систему», що хоч і має певні вади (а хто їх не має?), але ж має й позитивні, навіть героїчні здобутки (індустріалізацію, масову писемність, перемогу над нацистською Німеччиною тощо). Ці два бачення як минулого, так і майбутнього – антикомуністичне й комуністичне – поляризують сьогоднішню Україну, і глухий політичний кут, у який завела країну та поляризація, є корінною проблемою, що постає перед незалежною Україною.

Донедавна провідні науковці на Заході вважали уявлення про Совєтський Союз як про зловісний геноцидний експеримент ненауковим, навіть більше, антинауковим. Самий термін «Совєтська імперія» аж до кінця 1980-х років сприймали як очевидний знак того, що текст, де його вжито, не слід серйозно брати до уваги – автор, мовляв, «ультраправий» чи просто несповна розуму. Хто хоче, хай перегляне відповідні бібліографічні джерела: до 1989 року дослідження чи огляди з використанням цього означення можна перелічити на пальцях (кілька з них входять до різних звітів Конгресу США); після 1989 року їх з’явилося вже кількасот. Ця гідна жалю «політична коректність» – тобто самоцензура – є, проте, лише вузьким аспектом проблеми. Її багато ширша значущість у тому, що часто бажання бути об’єктивним і зберегти дистанцію, не обминути увагою фактично жодної перспективи – політичної, адміністративної, економічної, стратегічної і якої завгодно, крім тільки морального та людського виміру, – приводило лише до тривіалізації предмета вивчення та його гуманітарного й історичного змісту. Коли, наприклад, ідеться про періодизацію, то хоч навряд чи хтось заперечить потребу провести кілька грубих демаркаційних ліній (скажімо, відокремити період сталінізму від часу правління наступних совєтських вождів – Хрущова, Брежнєва, Ґорбачова), визнання інших, «внутрішніх» критеріїв періодизації (приміром, п’ятирічних планів або партійних з’їздів) може означати мовчазну згоду з офіційними совєтськими поглядами на історію та суть своєї держави. Бо це істотно совєтське бачення було точно зорієнтоване на те, щоб затерти ширшу людську перспективу, тому й п’ятирічні плани, і партійні з’їзди були передусім засобами продемонструвати, ніби все в країні відбувається нормально, і, звичайно ж, відкинути й зачорнити реальну, масштабнішу правду.

Цю широку перспективу аж ніяк не обов’язково насичувати пафосом і гіперболізувати. Цілком можливо опертися на методи строго наукових студій, ретельного архівного пошуку та витонченої періодизації для того, щоб опрацювати й задокументувати глибокий, усеосяжний і, головне, етичний погляд на речі. Визначним прикладом саме такого підходу є праця Андреа Ґраціозі «Велика совєтська селянська війна: більшовики та селяни (1917–1933)»1. Переконливість і сила цього дослідження, на мою думку, більшою мірою пояснюється навіть не глибоким знанням теми, яке демонструє Ґраціозі, а новою парадигмою, яку він артикулює. Говорячи про довгу низку совєтських репресій, масових убивств та інших брутальних заходів як про тридцятилітню, або навіть сорокалітню, селянську війну, розглядаючи в цьому контексті, серед інших подій, штучний голодомор 1932–1933 років, називаючи цю війну уряду проти основної маси власних громадян найтривалішою та найдорожчою (в розумінні принесених людських жертв) в історії, Ґраціозі додає новий вимір, нову можливість глибокого інтуїтивного осмислення совєтського періоду та істотної природи цієї системи. Застосувавши ретельний професійний аналіз, ми змогли б наповнити життям і значущістю й інші загальні терміни цього періоду: «експеримент», «окупація», або «колоніальна імперія». Одне слово, переконливість будь-якого нового бачення прямо пропорційна якості наукового вишколу, на якій він ґрунтується.

5.

Та попри всі повиті міркування, відкритість новим парадигмам і навіть радикально ревізіоністське мислення не розв’язує всіх проблем. У всій совєтській сфері (але з особливою гостротою – у випадку України) дуже відчутна амбівалентність самого поняття «совєтський». Якою мірою воно «чужоземне», а якою – своє, національне явище? Будь-яка зартикульована опозиція більшовизмові/комунізмові, навіть у самих росіян, майже завжди розглядає його як чужий, завезений із-за кордону або силоміць накинутий народові елемент. (Те, що різні автори, зокрема і я, наполягають на застосуванні терміна «совєтський», а не «радянський», великою мірою відбиває саме такий погляд на цю тему.) Українська антикомуністична перспектива – від самого початку – ґрунтувалася на переконанні, що «російський комунізм» українцям накинуто силоміць. (Подеколи, особливо в ранній період, таке переконання мало в собі також домішок антисемітських почуттів, бо вважалося, що більшовизм запровадили в Україну євреї.) Розпад совєтської держави потяг за собою деяку ревізію давно усталених парадигм. Скажімо, події, які тривалий час називалися – у згоді із совєтською історіографією та західними концепціями, які свідомо або несвідомо приймали ті самі критерії – «громадянською війною» (йдеться про головну лінію воєнного конфлікту в Україні в 1917–1919 роках, тепер, у новій українській історіографії я вважаю коректним називати російсько-українською війною. Це знову ж таки не є питанням простого перейменування речей або зміни етикеток, а радше пропозицією та запровадженням нової парадигми, а отже, й нової перспективи. Бо, як усі ми знаємо, історія – це, в кінцевому підсумку, питання історіографічних формул.

Одначе проблема того, якою є природа совєтизму – чужоземною чи вітчизняною – належить до тих, що їх не так легко знехтувати. Одним із моментів, які ускладнюють ситуацію, є тривалість існування режиму. В той час, як і нацистський, і совєтський періоди (та системи) є аналогічними в термінах брутальності та горя, які вони принесли з собою, перший проіснував лише 12 років, а другий – упродовж життя кількох поколінь, понад 70 років. За цей час він, звичайно, змінився, еволюціонував, у певному розумінні, а дехто навіть запевнятиме, що пом’якшав. Цей режим, безперечно, мав досить часу, щоб стати частиною історичного та культурного досвіду і вплинути на весь культурний стиль. Таким чином, те, що безперечно було чужоземним на початку, наприкінці стало вітчизняним і, можливо, аж занадто вітчизняним феноменом.

Отже, саме означення «совєтського» також потребує аналізу й деконструкції. Це можна з багатьма нюансами показати на прикладі літератури. Совєтський літературний канон – залежно від лінії, якої дотримувалася партія в той або той період – включив у себе фактично всіх письменників, що жили за совєтської влади, навіть тих, котрі чинили їй опір і яких вона знищила. Натомість ми можемо й повинні робити розрізнення. Чи є підстави називати совєтськими письменниками людей, які стали жертвами совєтського тоталітаризму – Зерова і Драй-Хмару, Свідзинського й Косинку, Підмогильного та Йогансена й сотні інших? Чи можна бодай Тичину розглядати як «совєтського письменника» в тому самому розумінні, як ми розглядаємо якого-небудь Корнійчука? Видається очевидним, що це питання не лише ідеології та мистецтва, а й моральності, питання совісті людини та її дистанціювання від режиму, питання про те, наскільки вона відмежовувала себе від тоталітарної системи. Й далеко не кожен оклик совісті чи момент самовідсторонення можна ототожнити з реальним протистоянням, не кажучи вже про реальний ризик. Не всі, безперечно, були Валленродами.

Моральна дилема, яка постає перед людиною в такій ситуації, ставить її у справді екстремальні умови, й те саме стосується будь-якого критика чи історика – торкатися цих проблем слід украй обережно. Але не випадає сумніватися в тому, що цієї теми торкатися треба – особливо з огляду на те, що сьогодні український істеблішмент наполегливо намагається реалізувати те, що я назвав би великим проектом амнезії – усвідомлювану більше або менше, але цілком послідовно й успішно здійснювану програму дій і заходів, спрямованих на те, щоб навіки забути, щоб не досліджувати, не переглядати, не переосмислювати недавнє совєтське минуле. Це робиться з цілком очевидних причин: оскільки колишня совєтська номенклатура досі посідає провідне становище фактично в усіх секторах суспільного, інституційного, а тим паче урядового життя, ці люди навряд чи погодяться підтримати хай там яку програму пригадування, переосмислювання та переоцінки минулого та спадщини, з якою вони в найтісніший спосіб пов’язані. Але, як висловився поет: «Нам своє робить». У цій роботі слід насамперед сконцентрувати увагу на вже наявних стратегіях і варіантах тактики перегляду (або, радше, позитивного витлумачення) недавнього минулого. Наприклад, у тому, що стосується літературного канону та установи, чиїм формальним обов’язком є його вивчення та перегляд – я маю на увазі Інститут літератури НАНУ – вельми показовим є те, що остання зорганізована згори дискусія про соціалістичний реалізм відбулася в дні, які передували проголошенню незалежності, в останніх номерах «Радянського літературознавства», тоді, коли влада ще мала засоби контролювати дискусію й міг бути висунутий цілком обґрунтований арґумент проте (так виступив, наприклад, Леонід Новиченко), що, врешті-решт, соціалістичний реалізм є часткою нашого минулого, що були видатні письменники («класики»), які брали його на озброєння, отож нам не слід відкидати те, що було нашим. (Тут прямо-таки вчувається: «не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є».) Після того ані в журналі «Слово і час», ані на жодній конференції чи в жодному з заходів Інституту літератури цю тему більше ніхто не порушував.

Ще складнішою – і дуже цікавою – є проблема історичної та культурної готовності українського суспільства прийняти комунізм як свою стрижневу ідеологію (або просто «ідеологію»), а отже, й совєтизм як культурний стиль. Тут, звичайно ж, можна зазначити, що українське суспільство – яке, звісно, протягом усього цього періоду було частиною набагато ширшої, спочатку російської, а потім совєтської імперської структури і значно більшою мірою об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу – досі схильне або готове прийняти совєтський експеримент, з огляду на свої народницькі, нативістські та радикальні традиції; на свою спадщину зовсім недавнього кріпацтва й того становища, коли навіть у самий переддень революції широкі маси населення були позбавлені виборчого права; на свою інтелектуальну спадщину візантійського цезарепапізму та інших колективістських, провіденціалістських та антиіндивідуалістичних характеристик східного християнства; а передусім, звичайно, на майже цілковиту відсутність будь-якої традиції громадянського суспільства в жодній із його форм. У цьому зв’язку я хотів би вказати на те, що інституювання інтеліґенції як єдиного передового класу або «аванґарду» суспільства, як сили, опозиційної до режиму й завжди готової перейняти від нього владу, є саме по собі показником відсутності диференціації та плюралізму, невіддільних від громадянського суспільства, та ймовірною передумовою комуністичного вибору. Всі ці матерії заслуговують дальшої уваги – і дуже мало з них справді стали об’єктами тієї уваги, на яку вони заслуговують. Цей дискурс поки що перебуває в зародковому стані.

6.

І нарешті, питання про те, своїм чи чужим був і є для українців совєтизм, виходить на ширшу й доказово центральну тему – тему моральної відповідальності. Бо якщо совєтська держава не була такою, як усяка інша країна, хіба що з деякими відхиленнями, а була державою та системою, яка не раз удавалася до відвертого геноциду, яка провадила безжальну, тривалу війну зі своїми власними громадянами, тоді – якщо тільки ми не виведемо її поза межі раціонального та пізнаванного у сферу чистої метафізики зла – питання про моральну, а насправді й кримінальну відповідальність залишається. Той факт, що сьогодні немає жодної можливості його порушити, що нинішня система в незалежній Україні є продовженням совєтської системи в усіх її основних структурних елементах і як така вона абсолютно ворожа ідеї порушення цих проблем – аж ніяк не усуває їх і не змінює. Ці проблеми та моральний імператив, на якому вони стоять, залишатимуться – до тих часів, коли ми будемо готові дати їм раду.

Я хотів би коротко підсумувати, що я розумію під совєтизмом як культурним стилем, зокрема в українському контексті (див. мою статтю «Совєтизація гуманістики» в чч. 1 і 2 «Критики» за 1997 рік). Так сталося, що світобачення, яке прийшло до нас із совєтською диктатурою й було втовкмачене в колективну свідомість жахіттями сталінського терору, перетворилося з плином часу на модель думання та поведінки. Саме ця модель і забезпечила безперервність існування совєтської системи, після того як влада відмовилася від терору. Ідеологія перетворилася на культурний стиль. Тут, звичайно, ми повинні проводити різницю між «вираженим» і «глибинним» рівнями ідеології, між тим, що офіційно проголошується, і тим, що реально робиться, що є фундаментальною системою цінностей. Якщо ми зосередимо увагу – а ми повинні її зосередити – наекзистенційному вимірі ідеології, нам стане очевидно, що ми маємо розглядати її як форму соціальної психології, як культурні структури, на яких відбився глибокий вплив історії та історичної травми.

Коротко можна говорити про кілька різних реакцій або форм пристосування. Можливо, найелементарнішою, в якомусь розумінні первісною, культурною моделлю є модель народництва. Вона, зрештою, дісталася нам у спадок від усієї ранньої фази новітнього періоду, етапу побудови націй у XIX сторіччі, й вона стала тими рамками або прокрустовим ложем, у яке втиснули українську культуру, коли країна була підпорядкована імперському планові. Хоча цю модель було накинуто нам силоміць, вона також стала для нас певною формою захисту, а точніше, святилищем. Як ото в літературному стилі «котляревщина», що виник на початку XIX сторіччя, де традиція травестії та бурлеску, роль місцевого колориту, образи простих людей «із народу» виконують важливу функцію. Така поведінка поменшує загрозу, вдаючи покору й водночас дозволяючи собі певний ступінь прихованого, хитрого опору.

Також функціональними є прийоми мімікрії та пристосуванства, що, своєю чергою, є частиною культурно детермінованої моделі. Будучи формами виживання, вони також є тими формами, які найменше узгоджуються з етосом різних дисциплін – таких як природничі та гуманітарні науки. Їхні типові ознаки в письмовій продукції (передусім гуманітарного характеру) – це голий схематизм, цитати замість думок і, в кінцевому підсумку, абсолютна вторинність. І хоча ця проблема вимагає дальшого вивчення, є всі підстави висунути гіпотезу, що процвітання мімікрії та пристосуванства були тією причиною, яка пояснює, чому в українському академічному істеблішменті, зокрема в гуманітарному, чинилося значно менше принципового опору в різних аспектах, що стосувалися академічної політики, аніж, скажімо, в академічному середовищі Росії. Це може також пояснити, чому, як здається, в українському випадку було значно більше можливостей для академічного шарлатанства – історія з академіком Лисенком дає нам його парадигматичний приклад. Весь цей феномен, звичайно ж, є колоніальним за своєю суттю.

Отже, в тоталітарному середовищі приземлена «ідеологія»– розглядувана як горизонт пізнання та сподівань – може бути тільки психологією, культурно зумовленим стилем контролю та пристосування до контролю. В ситуації хронічної нестабільності, де людина мусить пристосовуватися до форм, які є «спотвореними» або дисфункціональними, де (а надто, за пізнього совєтизму) доводиться постійно мати справу з коґнітивним дисонансом або простим абсурдом (високі переваги всього совєтського, совєтський «рай») у різних інституціях, та й у самій культурі, виникатимуть глибокі непорозуміння, апорії, розколи.

Всі ці моменти також мають стосунок до постсовєтської фази, до У країни, яка сьогодні формально вважається незалежною. Вісім років незалежності де-юре і трохи більше незалежності де-факто – це, звичайно, дуже короткий проміжок часу в тому, що стосується інституцій, культури, соціальних цінностей, а насамперед – політичної культури. Багато в чому незалежна Україна й досі живе за правилами совєтської системи. Її інституції, її кадри, її політичний стиль та її установи, її культурна й академічна політика (така, якою вона є або якої нема), різні форми гібридності та мімікрії, а можливо, навіть стиль її корупції цілком природно вкладаються в совєтську модель, і навіть в оголенішому, ніж раніше, вигляді.

Одним із найочевидніших і найсумніших прикладів цього нерозривного історичного зв’язку між совєтським і постсовєтським періодами є дальше процвітання того явища, яке я схильний назвати (повертаючись до проблеми, порушеної раніше) культурою безвідповідальності. Проблема відповідальності/безвідповідальності ховається, як на мене, в самій серцевині комплексу «совка» і як така, безперечно, заслуговує того, щоб ми до неї повернулися.

У совєтській системі, як одного разу відзначив Андрій Сахаров, безвідповідальність була інституалізована в урядових структурах самим принципом паралельного управління. Воно здійснювалося фактично на кожному рівні і партією, й урядом – так що можна було будь-коли й будь-де легко перекинути відповідальність на другого сіамського близнюка, отож ані той, ані той реально ні за що не відповідав і ні в чому не мусив звітувати. Ця структурна особливість була, безперечно, виявом загальнішої проблеми: ніхто й не може бути відповідальним або підзвітним, якщо закон – це, по суті, фікція, а в ліпшому випадку, подоба закону. Фактична природа законодавства постсовєтської України вельми схожа на ту, що була в Україні совєтській.

Поза сферою зверхності закону та юридичної системи, яка має запроваджувати його, проблема відповідальності та громадянського суспільства, побудованого на ній, залежить від підпорядкування певним стандартам, власне, від внутрішнього засвоєння цих стандартів – у поведінці, в професійній та інтелектуальній творчості, на всіх етапах суспільного життя. Але в системі, побудованій на опортунізмі, на дарвінському виживанні та утробній зневазі до «ідеалізму», смішно навіть думати про дотримання стандартів, принципів, а отже, й про будь-яку відповідальність. Так само, як наївно й смішно сподіватися, що котрийсь із найвищих українських урядовців подасть у відставку з принципових міркувань (один або два приклади такої поведінки за останні вісім років належать до тих винятків, які підтверджують правило). Так само смішно говорити про елементарний стандарт компетентності. А звідси й результат: «маємо те, що маємо»2, результат, який особливо впадає в око в науковій, культурній та освітній сферах, де на керівних посадах перебувають люди, обрані туди за що завгодно, тільки, звичайно ж, не за свою компетентність.

Попри все це, одначе, відбуваються певні перехідні процеси, й хоча тріумф громадянського суспільства та нових стандартів пристойності видаються чимось неймовірно далеким, деякі нові цінності, а особливо зерна нових інституцій уже вкорінюються. Під усім цим ховається людський потенціал молодшого покоління та набагато старші традиції західного світу або західного зразка, які були колись частиною української культури і які з плином часу, либонь, дедалі більше впливатимуть на процеси як культурного, так і політичного розвитку.

7.

Перспектива цієї найновітнішої фази української історії досі перебуває в statu nascendi. Завершуючи виклад своїх міркувань, я не намагатимуся артикулювати проблеми, що постають перед Україною на порозі XXI сторіччя – це, на мою думку, рідко буває чимось серйознішим за риторичну вправу, і я волію полишити цю проблему на людей, більше обдарованих у сфері футурології. Що я спробую тут зробити, то це коротку ретроспекцію своєї теми.

Сто років тому перспектива існування незалежної України здавалася Іванові Франкові чимось таким, що перебувало «поза межами можливого». Тепер – це реальність. Звичайно, сталося це зовсім недавно – ще не минуло десяти років. Але нам не слід забувати й про те, що цей постулат, цей імператив незалежності – як артикульованої політичної програми – теж іще не старий. У якомусь розумінні, кристалізація української нації протягом XIX й XX сторіч відбувалася навдивовижу швидко й динамічно. Ми живемо в країні, якої фактичного не існувало на початку XIX сторіччя (ми не повинні забувати, що не тільки польська та російська, а й українська романтична думка поділяла міфічні уявлення про «смерть України»). Але – це зовсім не та країна, яку ми хотіли б мати.

Можемо для нашої мети конкретизувати вислів «маємо те, що маємо»: як співвідноситься те, що ми маємо з тим, що ми мали? Все залежить від того, що вважати найбільшою цінністю. Звичайно, в країні виробляється якийсь там валовий національний продукт, існує індустріальне та сільськогосподарське виробництво (забудьмо па мить, що заводи та колгоспи, які той продукт виробляють – це підприємства вчорашнього дня, з геть розладнаною виробничою структурою), існує армія, існує чимала кількість університетів (не берімо до уваги їхню якість), і нібито немає чого хвилюватися: бачимо всі ознаки прогресу й осяйні висоти світлого майбутнього. Проте зважмо на стан, у якому перебуває інтелектуальний капітал нації, на освітню інфраструктуру, на культурну політику нашої держави (чи то на відсутність такої політики) або на її (бездіяльність в академічній чи освітній галузях, та придивімося пильніше до державних керівників та політичних лідерів. У ті часи, коли Франко писав «Поза межами можливого», українські ресурси в галузі гуманітарного знання, кількість видатних талантів були куди істотнішими, співмірнішими та ближчими до головного потоку європейського інтелектуального й мистецького життя, аніж сьогодні. Спустошення, які спостигли Україну протягом років, що пролягли між епохою Івана Франка та нашим сьогоденням, спадщина страшних совєтських репресій, масових «класових чисток», які призвели до цілковитого винищення інтелектуальної та культурної еліт, грандіозна систематична провінціалізація – це факти, яких не можна недооцінювати. Грандіозним бачиться й завдання подолати цю неґативну спадщину – але починати треба з принципової рішучості глибоко дослідити проблему й учинити гідний опір проектові амнезії, що його прагне зреалізувати як політичний, так і культурний істеблішмент сьогоднішньої України. І це завдання, як на мене, не перебуває поза межами можливого.

  • 1.Andrea Graziosi, The Great Soviet Peasant war: Bolsheviks and Peasants, 19171933, Harvard Papers in Ukrainian Studies, Cambridge, Mass., 1996.
  • 2.Ці слова першого (чи то був другий?) українського президента – яскравий приклад найкричущішої безвідповідальності. Якби президент відчував особисту відповідальність, він мусив би сказати: «маємо те, що я та моя адміністрація спромоглися зробити». Але це, звичайно, утопія: годі сподіватися цього відлюдним, чий розум формувався за совєтською моделлю.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі