Указ про Третю республіку

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
237 переглядів

Емоційність дебатів навколо конституційности чи неконституційности указу президента України про розпуск Верховної Ради, що ними перейнятий увесь політичний клас України, не повинна перешкоджати баченню глибинних причин президентового рішення.

Україна як суспільство, нація та держава розвиваються вже впродовж 15 років. Динаміка розвитку навіть як на сьогоднішній швидкий час – шалена.

Радикально змінюється природа та структура економіки. Ми спостерігаємо завершення приватизації. Починається процес леґалізації приватизованого та перехід від сірої економіки до економіки прозорої та цивілізованішої. І це дуже обнадійлива тенденція.

На наших очах продовжила свою присутність у владі в незалежній Україні, а потім зникла постсовєтська номенклатура. Леонід Кравчук був першим і класичним її ставлеником. Під її знаком пройшло і перше президентство Леоніда Кучми, однак він уже не так партійний діяч, як червоний директор. Кучма став останнім ставлеником номенклатури.

Тоді ж, у середині 90-х, народилася олігархія. Апогей її розквіту припав на останні роки правління Кучми. Символічно, що його зятем і певною мірою спадкоємцем став, може, не досить типовий, проте все-таки олігарх Віктор Пінчук. Наприкінці 90-х номенклатура передала владу олігархії.

Однак та передача не була спадковою: ставленик Леоніда Кучми, представник «родинного» бізнесу, не став його наступником на посту президента. Не вдалася і спроба «першого пришестя» Януковича/Ахметова. Однак відбувся посутній прихід у владу олігархії як явища. І хоча це видасться комусь парадоксом, за правління президента Віктора Ющенка впливи цієї олігархічної групи не те що збереглися – вони зросли. Так само, як і впливи інших олігархів та олігархічних груп: Ігоря Коломойського, Олександра Тарути, Віталія Гайдука. Втримав свої позиції і Віктор Пінчук.

За Ющенкового президентства були спроби опертися на дрібний та середній бізнес. Однак це протривало не довго. І завадили цьому не так олігархи, як оточення президента, дедалі більше зацікавлене здобути опертя у «своїх» олігархів чи пошукати союзу з «чужими». Згадаймо славетні зустрічі президента з отими олігархами. Тобто їхню роль у політичному житті країни злеґітимізував і зміцнив саме Віктор Ющенко – хоч як це шокувало помаранчевих ідеалістів.

Народ, який у певний момент справді став суб’єктом політики та історії, знову було відсунуто на другорядні ролі. Натомість олігархат, байдуже, якого саме політичного нурту, зміцнів. Опорою влади став саме він, – а злеґітимізований у помаранчевій революції середній клас знову почали заганяти у глухий кут.

Це й стало головною помилкою Віктора Ющенка, якщо припустити, що президент таки хотів змінити структурування суспільства і влади, а не просто замінити «поганих, бо не наших» олігархів на «добрих, бо моїх». Розв’язавши руки олігархам саме «не нашим», він водночас позбавив себе масової підтримки виборців, які привели його до влади. Тому так важко тепер Ющенкові до нього апелювати. Перший рік його по суті необмеженого президентства з повноваженнями Кучми не запевнив його електорат, що президент справді має намір зробити середній клас опорою суспільства, а відповідно – нації та держави.

Отож повернення донецьких олігархів до влади підготував сам Віктор Ющенко. І він це чудово розуміє, постійно намагаючися нав’язати з ними співпрацю. Він відчуває, що насправді, попри певні стилістичні відмінності, як-от ставлення до національного (в розумінні етнографічного), певних зовнішньоекономічних преференцій (точніше – залежностей), певних особистих антипатій або ж образ, він від них усе-таки не такий уже далекий. Тому й співпрацює з цивілізованішими представниками все того ж олігархату, як-от Сергієм Тарутою чи Віталієм Гайдуком. Зауважмо – цивілізованими, бо лояльними до Ющенка, хоча «донецькими ».

Власне, так само позиціонується і третя вагома політична сила, яку умовно можна означити як «дніпропетровську » – БЮТ. Попри всю солідаристську риторику, яка дуже імпонує такій цілісній особистості, як Юлія Тимошенко, у реальних справах вона радше покладається на коло «Привату» та Ігоря Коломойського. Хоча не лише на нього. Повний список її олігархів можна знайти у виборчому списку БЮТу.

Безглуздий виборчий закон, проти якого протестували чи не всі «позапартійні» тверезі голови, довершив повернення й утвердження всіх олігархій у владних органах у суворій відповідності із їхніми грошовими внесками. Закриті списки були неначе створені спеціяльно для олігархів із їхніми родинами, коханками та водіями. Казус громадянина Кабо-Верде Володимира Зубика, якого, як виявилося, обрали львів’яни під знаменами БЮТу, був запрограмований саме цими закритими списками. Тепер, аби всупереч прокремлівському Філофеєві правдивий Четвертий Рим постав на Печерських пагорбах, бракує тільки того, щоб Ахметов чи Коломойський призначив народним депутатом свого броньованого мерседеса.

Отже, що ми маємо сьогодні в Україні? Реально ми маємо конкуренцію олігархій. І це вже незле. Бо не вийшло олігархічної монополії, яку так хотів збудувати в Україні пізній Кучма. Отож три головні політичні нурти, представлені у владі президентом Віктором Ющенком, прем’єр-міністром Віктором Януковичем та головою опозиції Юлією Тимошенко, якщо сильно спростити, репрезентують різні олігархічні групи. В основному «донецькі» (Янукович і частково Ющенко) та «дніпропетровські» (Тимошенко). З огляду на це і вся боротьба відбувається насправді між Донецьком та Дніпропетровськом, а не між Львовом та Донецьком. Іще раз наголошую: зумисне вдаюся до спрощення ситуації, щоб унаочнити її для тих, хто цієї банальности не бачить чи не хоче бачити.

Однак у цьому протистоянні застосовують ресурси, що не входять у перелік економічних категорій. Боротьба за економічні інтереси розгортається у сфері політики, на Печерських пагорбах, а також у головах людей.

Війна ґвельфів та ґібелінів поукраїнському триває вже чотири роки. Ще ніхто не переміг. У нелюбовному трикутнику «ВА contra ВФ contra ЮВ» маємо певний паритет сил. Що добре. І безсумнівно розвиває інститути демократичної влади, бо за приблизної рівности сил учасників сутички вони потрібні як політичні інструменти. Тому до них постійно й апелюють. Тобто Конституційний суд, виявляється, є не просто якоюсь непотрібною імітацією псевдодемократичности нашого державного устрою. Його, о диво, змушують працювати! Причому хто! – ті, хто неначебто найменше мали би бути в тому зацікавленими. «Не наші нехороші» олігархи! Те саме стосується і Верховної Ради, яка, як виявляється на п’ятнадцятому році незалежности, голосує чужими мандатами. Та й армія, міліція та служба безпеки змушені позиціонуватися, як у насправді демократичному суспільстві. Рада національної безпеки та оборони ретельно вивчає та застосовує надані їй права та функції. По артеріях усіх цих інституцій почала жваво циркулювати переповнена адреналіном кров – це, на щастя, метафора, але це запорука їхнього подальшого розвитку.

Звісно, не слід забувати, що Україна бореться сама з собою не сам на сам. Опинившись на розломі цивілізацій, пограниччі сфер впливу ЕС, РФ та США, ми неминуче стаємо об’єктами їхньої маніпуляції. Причому їхні впливи змінюються поперемінно. Дуже часто це залежить від внутрішніх проблем цих головних світових геополітичних гравців. Скажімо, невдачі в Іраку зв’язали руки США, а наступні вибори до Державної Думи та вибори президента можуть зв’язати руки Росії. ЕС взагалі з огляду на свої проблеми стане повним аутистом. Хоча йому вже давно не до нас.

Які ж результати «війни олігархів» останніх чотирьох років?

1) Жодна олігархічна група в Україні не може перемогти остаточно.

Практично нічим не обмежене дворічне правління Віктора Ющенка призвело до того, що на початок 2006 року він утратив контроль над значною частиною території південно-східної України. Там він неодмінно наражався на відкритий чи прихований саботаж.

Скоро рік правління прем’єр-міністра Віктора Януковича призвів до втрати контролю над не меншими територіями у центрі й на заході.

Чи це добре для України? Думаю, що так і ні. Чому добре? Та тому, що за цих обставин всі сторони протиборства змушені шукати третейського суддю в демократичних інституціях. Що дає демократії певний шанс.

Однак є й певні небезпеки. Політичне інтриґанство призвело до того, що в Україні почали поставати два замкнуті суспільства, які між собою майже не кореспондують. Дві частини України вже не те що збайдужіли одна до одної – поволі наростає проста неприязнь. Усі телевізійні дискусії мають тільки один результат: вони нічого не змінюють. Люди залишаються при тих самих переконаннях.

Мало того, суспільство розкололося не по суспільній вертикалі – народ проти олігархів, а за територіяльними ознаками: схід проти заходу. Це небезпечно, бо створює реальні підстави для політичного оформлення поки що ментального розколу країни.

Я вже наголошував, що фронт реального протистояння проходить реально десь між Донецьком і Дніпропетровськом. Між Ахметовим і Коломойським. Однак у голови громадян свідомо закладають конфлікт зовсім інший. Бо так вигідно головним ляльководам. І тоді розкол між помаранчевою та синьою Україною пролягає десь між Полтавою та Харковом, Черкасами та Дніпропетровськом.

2) Паритет олігархічних груп може дати ще один шанс середньому класові утвердитися не лише в економіці України, але й в українській політиці.

Всі захопилися апеляціями до олігархів. Одразу скочуються до загравання з якимось «своїм» із-поміж них. Або до вульґарного обслуговування їх. І ніхто не працює з головним політичним ресурсом суспільства – середнім класом.

3) Народ України, хоч і з перемінним успіхом, проте щораз більше стає саме суб’єктом політичного процесу.

Якщо напередодні краху СССР відчуття, що ми щось можемо змінити, що ми вільні, появилося спочатку тільки на заході України та почасти у Києві, то Помаранчева революція остаточно розбудила центр України. Попри все моє неприйняття форм протесту, що його 2007 року зорганізувала Партія реґіонів, я маю тиху надію, що і воно, може, суто випадково, когось та пробудить. Хоча я, напевно, буду його опонентом. Колон приречених петеушників, що неприкаяно блукають сьогодні Києвом, це не стосується.

4) В Україні активно розвиваються демократичні інститути влади.

Постійні апеляції до них – підтвердження цього. Очевидно, що ця конституційна криза приведе до їх удосконалення. Можливо, не одразу. Однак уже всім стали очевидними значення, роль і недосконалість цих інститутів влади.

5) В Україні мусить активно розвинутися і розвивається конституційний і законотворчий процеси.

Бурхливий розвиток суспільних відносин, суспільні катаклізми, з цим пов’язані, вичерпали ресурс дещо змодифікованої Конституції України 1996 року. Ми вже бачили, як Леонід Кучма змінював Конституцію під потреби історичного моменту. Зміною Конституції 1996 року він знищив рудименти номенклатурного правління в постсовєтській Україні й заклав конституційні основи монополістичної олігархічної епохи. Це не називалося заснуванням нової Республіки, однак по суті було ним.

Очевидно, що сьогодні ми підходимо до потреби адаптувати Основний Закон до нових реалій. Наш олігархат сьогодні реально диверсифікований. Він потребує конституційних ґарантій своєї безпеки, щоб не боротися буквально проти всіх. Ґарантій потребують усі – і сині, і помаранчеві, і білі з великим серцем. Отож потрібна нова Конституція, а отже, ми реально переходимо до вже третьої Республіки. Однак у ньому ефективним може бути тільки помаранчево-синій уряд. Із відповідною участю БЮТу.

Якщо ж ні – то неминуче реальний розкол країни. Однак ніхто з олігархів, на моє переконання, у цьому не зацікавлений.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі