У пошуках української «золотої доби»

Квітень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
170 переглядів

Історія як заявка на національну зрілість

Якщо періодизацію національних рухів, що її запропонував Мирослав Грох, застосувати до історії України, то виявиться, що Михайло Грушевський був чільною постаттю українського національного руху на всіх трьох стадіях розвитку: наукового інтересу, патріотичної аґітації та піднесення масового національного руху. Діяльність Грушевського дивовижним чином охопила різноманітні фази цього руху: культурно-політичну боротьбу, що точилась у Львові на зламі XIX та XX століть, передреволюційні й революційні події в Києві, активність української еміґрації у 1920-х роках і культурно-політичне життя Києва та Харкова протягом пертих десятиліть радянської влади. Відтак його роль у формуванні сучасної української нації, її сприйнятті себе, свого минулого та майбутнього, важко переоцінити.

Основним науковим проєктом Михайла Грушевського була «Історія України-Руси», десятитомний opus magnum, опублікований у Львові та Києві з 1898 по 1937 роки. Ця праця охоплює українську історію від найдавніших часів до середини сімнадцятого століття і беззаперечно вважається головним здобутком нової української історіографії. За словами самого Грушевського, написання повної історії України було справою «чести не тільки для нього, але для всього його покоління». «Історія» не тільки стала промовистим свідченням наукової зрілости української історіографії, але й вагомою культурно-політичною підставою для обстоювання української окремішности й навіть арґументом на користь політичної незалежности України в майбутньому.

Науковці здебільшого одностайні в тому, що написання національних історій є важливим складником національного відродження. Національні «будителі», вважає Ентоні Д. Сміт, виконують у царині історії подвійне завдання: вони мусять дати своїм народам славну минувшину, леґітимізуючи їхнє прагнення до автономного або незалежного політичного існування, і водночас зробити це в академічній манері, щоб історичний родовід нації визнали сусіди. Такою й була кінцева мета найбільшої праці вченого, і він успішно її досягнув1.

Михайло Грушевський подав засадничі принципи, на яких базується його праця, у статті «Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства», опублікованій у Петербурзі 1904 року. Набір ідей, сформульованих у статті, не був новим ні для української історіографії загалом, ні для Грушевського зокрема. Прикметна вона тим, що у систематизованій формі подає український виклик російській історіографії. А публікація в Петербурзі зробила цей виклик зримим та відомим історикам в усій імперській Росії.

У «Звичайній схемі “русскої” історії» Грушевський переглядає історичну та культурну карту Східної Європи, намагаючися «відвоювати» для України низку періодів історії східних слов’ян, які з погляду російських істориків належали тільки Росії. Він піддав критиці головний стрижень російського «великого наративу», а саме державоцентричний погляд на історію східного слов’янства, сфокусувавши натомість своє дослідження на національності й доводячи, що історія Київської Русі та великі періоди історії Великого князівства Литовського насправді є частиною історії України. В такий спосіб він рішуче відкинув традицію розглядати «малоросійську» (українську) історію як частину загальноросійської. Що стосується російських претензій на українську минувшину, то тут учений певною мірою наслідував свого вчителя Володимира Антоновича, який доводив безпідставність таких претензій з...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі