У пошуках іншого кольору

Квітень 2006
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
75 переглядів

Андрей Колесников. Первый украинский. Записки с передовой. Киев: Вагриус, 2005.

Українці перемагають сміючись. Сімферополь: Таврія, 2005.

Михайло Слабошпицький. Пейзаж для революції. Київ: Ярославів Вал, 2005.

Данило Яневський. Хроніка «помаранчевої» революції. Харків: Фоліо, 2005.

Новели помаранчевої революції. Дрогобич–Львів–Київ: Відродження, 2005.

Молода нація. Спецвипуск Помаранчева революція. №1 (34), 2005.

Журналістська революція 2004. Події, люди, дискусії. Київ: Телекритика, 2005.

Оранжевая революция. Версии, хроника, документы. Составитель Михаил Погребинский. Киев: Оптима, 2005.

Оксана Забужко. Let My People Go. Київ: Факт, 2005.

Попри всі цілком логічні намагання, цю статтю не вийшло приурочити ані до річниці Майдану чи інавґурації Ющенка, ані до жодної іншої дати. І це на краще. Бо спонукою писати цей огляд було зовсім не прагнення вшанувати, підсумувати чи препарувати події помаранчевої революції, а таке просте й природне людське почуття, як обурення. Саме його я відчула, взявши до рук першу книжку про події кінця 2004 року, видану вже навесні 2005-го: «Перший український» Андрєя Колєснікова, журналіста з газети «Коммерсантъ». Чому найпершим, хто спромігся на такий простий, природний і, врешті-решт, запотребуваний хід – видати свої міркування про події, що й досі трусять цілою країною, розкидаючи хвилі на ближчих і дальших сусідів, написати свою власну історію помаранчевої революції, – виявився російський журналіст? Чому на такий крок, логічний під кутом зору і творчости, й історії, врешті-решт, маркетинґу, не спромоглися співвітчизники – ані колеґи-журналісти, які нібито щойно пережили свою власну, журналістську революцію, ані письменники, переважна більшість із яких днювала й ночувала на Майдані, ані інтелектуали академічного ґатунку, для яких події листопада – грудня 2004 року разом із передумовами й наслідками мали б становити неабиякий інтелектуальний виклик?

Власне, це й змусило мене шукати всіма київськими книгарнями книжки, часописи й альбоми, присвячені помаранчевій революції. Пошуки змінили самий підхід до питання, бо з’ясувалося, що не Колєсніков був першим, хто спромігся видати «помаранчеву книгу». Першим був, власне, колеґа-журналіст Данило Яневський, автор «Хроніки “помаранчевої” революції» (а згодом і «Облич “помаранчевої” революції»). Просто вихід «Першого українського» виявився значно продуманішим у маркетинґовому плані, адже становив початок великої кампанії з виходу на український медійний ринок російської щоденки «Коммерсантъ», – а відповідно, й помітнішим. Далі, як із рогу достатку, посипалися альбоми, спогади, щоденники, пейзажі, замальовки... Втім, я все чекала. Ще влітку, коли злива друкованого помаранчевого ентузіязму раптом вщухла, цілком природно було припустити, що вичерпалася тільки перша хвиля: розбурханих емоцій, приватних хронік, прагнення якнайшвидше задокументувати, поки не забулося, не приїлося, не затопталося. А за цією хвилею (в якій так бракувало голосу людей, здатних зазирати під видимі поверхні явищ – публічних інтелектуалів, письменників) має прийти друга: аналізу, полеміки, осмислення, яке потребує неквапности й спокою. Який, утім, напередодні чергових виборів і на тлі відставок уряду й усіляких криз і реформ нікому вже й не сниться.

Може, останнім часом я втратила свою дослідницьку чи то пак колекціонерську пильність, бо від літа моя помаранчева колекція поповнилася лише одним виданням, але воно, нарешті, загоїло образу, з якої все починалося, і тепер я можу щиро радити хоч вітчизняним, хоч закордонним друзям найкраще з написаного на сьогодні про помаранчеву революцію: першу й наразі єдину письменницьку рефлексію, книжку Оксани Забужко «Let My...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі