Тисячолітня утопія

Грудень 1999
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
45 переглядів

До того, як з’явилася поважна праця Михайла Геллера, яка охоплює історію Росії від найдавніших часів до Лютневої революції 1917 року, він був знаний передусім як історик Совєтського Союзу. Попередні його вісім книжок, деякі французькою, інші російською мовами, торкаються табірної тематики в совєтській літературі або окремих постатей: Ґорбачова, Солжєніцина чи прозаїка Андрія Платонова. Найвідомішою є спільна з Александром Некричем книжка 1982 року «L’Utopie au pouvoir: l’histoire de l’URSS de 1917 à nos jour»; теперішня, видана одночасно російською, є немовби вступом до цієї справедливо високо цінованої праці.

Автор, на жаль, нещодавно помер, і можна лише здогадуватися, що надихнуло його звернутися до минулого і зробити нарис складної тисячолітньої історії Росії. При цьому він не збагатив цієї ділянки власними ориґінальними дослідженнями, поклавшись на класичні джерела. Вибір теми можна вірогідно тлумачити бажанням дати посткомуністичним керівникам Росії політичний путівник. На це вказує присутність в оповіді принагідних зауважень, що в історії Росії всі реформаторські ініціативи походили згори й були керовані владою. Описуючи великі реформи Олександра II в середині XIX століття, автор звертає увагу на факт, що вже за тодішньої епохи до політичного лексикону ввійшли поняття Ґорбачова: перестройка і гласность. І додає, неначе на адресу нових керівників Росії: «Ця аналогія переконливо доводить, що в СССР, так само як у Росії, можливі глибокі переміни».

Я відчитав це побіжне зауваження як засторогу Борисові Єльцину, щоб він щосили штовхав реформаторську програму, бо Росія протягом усієї своєї історії посувалася вперед винятково з ініціативи правителів.

Така політична мета пояснює, чому скрізь у книжці увагу приділено майже винятково політиці «згори». Це надзвичайно старосвітський різновид історії, зосередженої на діяннях царів та їхніх радників, разом зі збройними походами, без уваги до економічних і суспільних питань. Про закріпачення селян, звичайно, говориться, але немає пояснення, яку роль відіграло воно як у розвитку країни, так і у формуванні її політичної культури. В межах одного абзацу автор розправляється з виданим за Катерини II дворянським статутом 1785 року, котрий уперше встановив суспільний прошарок, обдарований сталими громадянськими правами, включно з правом власності на землю. Натомість нікчемним подробицям убивства Павла І присвячено цілих три сторінки. Індустріальний розгін 1890-х років описано, але тільки з огляду на той вплив, який він справив на міжнародне становище Росії, без уваги до явищ, пов’язаних із виникненням промислового міщанства та робітничого класу. Так само побіжно торкається автор інтелектуальних течій, роблячи більший наголос на літературі, аніж на тому, що росіяни називали общественное движение. Тому Петро Струве, один із найвпливовіших інтелектуалів останніх років царату, сподобився ледве однієї згадки, те саме стосується видатного літературного критика-радикала Віссаріона Бєлінського. Імені ватажка меншовиків Мартова в покажчику імен немає, а Плеханова, першого російського соціал-демократа, коротко згадано один раз.

Розміщено матеріал також довільно. Вражає, що не обговорено докладно тему Новгорода, середньовічного міста-держави, яке аж до підкорення його Москвою наприкінці XV століття змагалося з московською державою щодо території та багатства. Політичні інституції, що розвинулися в Новгороді, не поступалися тим, що існували в західних міських громадах, і діяли, як на ті часи, надзвичайно демократично. Може, авторові ця тема видалася незручною, адже вона не пасує до його тези про реформи згори. Це промовисте випущення, бо історія незалежного Новгорода доводить, що росіяни цілком здатні до самоврядування й не мусять у власних життєвих справах усі сподівання покладати на своїх володарів.

Дивує також виклад подій шістьох десятиліть, що передували революції 1917 року, в межах 181 сторінки, тобто 20% усього тексту; на додачу, ці сторінки згруповано під особливим заголовком: «Цар-визволитель: епоха великих реформ». Адже саме в останні роки царату виникли сили та ідеї, скеровані на революцію. Участь Росії у Першій світовій війні займає ледве шість сторінок, отож тільки одне речення припало «Проґресивному блокові», тому зібранню, яке виділилося з Думи і великою мірою сприяло Лютневій революції. Цієї ж таки революції автор збувся протягом однієї сторінки.

Останній розділ, «Підсумок: від імперії до імперії», не порівнює обох устроїв і не протиставляє їх; натомість пропонує мішанку розпорошених думок про війну в Афганістані, про розпад совєтської імперії, про майбутнє Росії.

Позаяк Геллерові знання походять головно з других рук, а книжку написано швидко (від березня 1992 до листопада 1995), природна річ, що він узалежнив свої судження від думок раніших дослідників: по-перше, від найвищого авторитета в цій царині Ключевського, якого часто цитує, а також від менш авторитетного Миколи Костомарова й дуже архаїчного Миколи Карамзіна. Але не бракує відсилань і до ексцентричного есеїста Лева Ґумільова, до популярного історика Натана Ейдельмана, автора книжки «“Революція згори” в Росії» і, що вражає найбільше, до Олександра Солжєніцина, котрий, безвідносно до його громадянської відваги й літературних здобутків, у царині історії Росії до 1917 року є звичайнісіньким дилетантом.

До праці, виконаної в такому обсязі й у такому швидкому темпі, закралися неминучі помилки. Є похибки в описанні «Табеля про ранґи» Петра Великого. Священний Союз переплутано з Четверним Союзом. Кількість німців на царській службі Росії значно завищено; Барклай де Толлі, шотландець за походженням, фігурує як німець. Розпуск другої Думи не був насильством щодо жовтневого Маніфесту.

Оповідь є живою, сповненою цікавих анекдотів, образів видатних постатей і описів головних подій. Михайло Геллер – інтеліґентна, начитана людина і натхненний письменник. Але ці чесноти не можуть запобігти тому, що книжка потрапляє поміж історіографічні анахронізми: розповіді про королів і битви не задовольняють більшість сучасних читачів.

Дивною особливістю цієї праці є відсутність заявленої в ній тези; знаючи авторитетні Геллерові праці, присвячені Росії після 1917 року, можна було б чекати, що він покаже, як минуле Росії допровадило до революції і вплинуло на пореволюційний устрій країни. Тимчасом про це взагалі нема мови. На суперобкладинці видавець стверджує, що «на противагу більшості істориків Геллер вбачає в совєтській системі лише аватару тисячолітньої історії Росії». Але цілком інакше враження справляє читання тексту цієї праці, який неодноразово звертає увагу на аналогії між царською та совєтською Росією – з огляду на те, що та й та спиралися на самодержавство, поліцію, військо та їхню непримиренну агресивність. Серед тривких чинників усієї історії Росії автор називає ворожість до Заходу й автократію. Зазначає без подальших коментарів, що найглибший слід у пам’яті російського народу залишили саме ті двоє володарів, що пролили найбільше його крові – Іван Грозний і Сталін.

Одна зі сталих рис історії Росії, що їх увиразнює Геллер, – бурхливий характер її розвитку: довгі періоди безруху переривалися вибухами реформаторського запалу. В роздумах про епоху Петра він робить особливе узагальнення, вочевидь розраховане на сучасне застосування: «Досвід Петра підтверджує погляд, що в історії Росії періоди застою відшкодовуються її розвитком, коли, вибираючись із застою, Росія одним стрибком “наздоганяє і переганяє” країни, які її випередили. А потім, присвоюючи собі те, чого їй бракувало, і чого потребувала для зміцнення своєї могутності, Росія знову живе власним життям».

Це твердження викликає двоякі сумніви. По-перше, воно оцінює стан здоров’я країни в категоріях «могутності» – ймовірно, військової. Наскільки правда те, що володарі Росії, як царські, так і комуністичні, послугувалися цим критерієм, настільки воно хибне: тільки впродовж XX століття він двічі допровадив Росію до ганебного занепаду. По-друге: довготривала модель застій – коротка реформа завадила Росії розбудувати політичні й суспільні інфраструктури, а лише вони гарантують державі стабільність і опірність катастрофам: лише вони створюють могуть.

Отож, книжка розчаровує. Хоча їй і не бракує цікавих моментів, вона не задовольнить ані західних читачів, які мають у своєму розпорядженні кращі джерела в цій царині, ані тих росіян, котрі, якщо навіть відвернулися від марксизму, знають, що історія є чимось більшим за оповідання про царів, дворян і генералів.

Перекладено за публікацією: Richard Pipes – Jerzy Pomianowski. Analiza imperium rosijskiego. – Kultura, 1998, Nr 12/615. Друкується з дозволу редакції. Стаття Єжи Помяновського передруковується з незначними скороченнями.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі